Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Як заставляют ь робити, то я чогось не хочу . . .
— Ніхто вас не заставляє й не заставить, діду, але ви самі захочете. Дадуть вам гарну кімнату з теплою лежанкою, а на столі буде радіо грати. ..
— Е, це треба мінімо ще сто років ждати! .. Я вже до цього не доживу! — з переконанням у голосі відповів дід Самсон.
— А через сто років буде? — зацікавлено запитав Тарас.
— Буде то буде, але що ж, як нас тоді не буде ... Точнісінько так і мама каже.
— Ну, прощавайте, діду, мені сюди, — махнув Тарас рукою в бік крутої вулички.
Він уже відійшов кілька кроків, як дід Самсон його покликав.
— А зачекай-но, сину, я вже давно хотів запитати когось грамотного. З чого то те радіо? З вітру?
Тарас оторопів.
— Ні, то такий апарат..; така машина є... — не знав він, як пояснити.
— А якби я так крикнув у той полумисок: "А, нас.....
вашій матері!" —' то чи почули б у Москви? Ніби може й Сталін у Кремлі почув би?
— Ні, — реготався Тарас. — То треба в мікрофон говорити.
— Ага! — задовольнився дід. — Ну, то прощавай, сину, піду й я спати. Значицця, у мокрофон... — бубонів сам до себе.
Розійшлися.
"Та нас не буде! Та нас не буде!" — цвяшком стояло в голові Тарасовій. Тут до кінця п'ятирічки треба провести індустріялізацію країни, суцільну колективізацію, бо загинуть всі здобутки революції, а дід Бедрик закладає це аж на сто років.
І що більше затягали Тараса думки в свою гущавину, то більше він губив пунктир, накреслений генеральною лінією партії. Тут треба не думати, а виконувати. Від а до б, від б До в, як роблять усі: Кольобашка, Ладько, Гапка. А вже Сталін за всіх подумає.
З кривої вулички він завернув на чийсь город. Через городи й поза садками є добре втоптана стежечка, вона тепер, як сузій полотна, зміїться перед ним.
І знову Тарасові спливає на думку десь колись почуте:
— Та й що ж це буде, як хліб забрали, а неврожай стукне?
— Хай про це власть тепер думає ...
Вже й функція думання стала непотрібна ...
Він відмахується від цих настирливих думок, хоче думати про невідому, дивиться, як місяць лежить срібними латками на виткій стежці, на деревах, на порожніх городах. Але йому не вдається.Думки лізуть у голову, все ж лізуть...
Раптом Тарас побачив: щось наче під одним кущем заворушилося. Він став. Може собака? Чи видалося? Чи то хмарка надбігла на місяць, закрила його й населила тінями землю?
Ні, хмарка збігла з місяця, біля куща звелася висока тінь і, очікуючи, стояла.
Ні, йде до стежки. Ні, стала. Тарас притаївся і також став.
Тінь, здавалося, ждала, щоб він підійшов, але не йшла назустріч. Вже ясно було, що це — людина. Вона ховалася, може давно вже чекала його тут. Ось знов іде, ступнуло назустріч.
В нерішучості і Тарас ступив кілька кроків уперед. Людина моментально зникла, сховалась. Не було сумніву, — чекала, поки Тарас підійде.
— Хто йде? —гукнув Тарас. Мовчить.
Може це й є Дука?
Ну, та чого ж вїн не підходить, навіть дає йому можливість утікти? Чи він знає добре, що Тарасові нікуди тікати?
Тарас ступнув ще кілька кроків, почуваючи мурашки за спиною. Ворога не було видно, він десь ховався.
Коли б це була людина з мирними намірами, — думав Тарас, — то вона б озвалася, ішла б прямо, не ховалася. І тут. же сховатися ніде, утекти нема куди... Чому ж він на Тараса чекає?
Так тривало з півгодини, може з годину. Постать не рухалася, не рухався й Тарас. Тарасові вже надокучило.
"Е, будь, що буде!" — вирішив він. — "Не стояти ж так до ранку. Зрештою, мені холодно ..."
І йому спало на думку несподіване рішення.
— Хто йде? Стріляти буду! — крикнув він зовсім, як йому самому здалося, переляканим голосом. — Руки вгору! Лягай!
Тарас побіг просто на ворога.
Людина випустила якийсь крик, подібний на бойовий клич якихось мічіґанів, чи ацтеків, і дременула геть. Тарас за нею. Зрештою, як той скликає своїх товаришів, то Тарас якось прослизне й вони може його не встигнуть зловити.
Тарас біг і біг, він чув, наче за ним по п'ятах біжать якісь скрадливі тіні, от-от уже хватають за плечі.
Вибіг, нарешті, на широку вулицю й пішов посередині, уникаючи наближатися до тинів, щохвилини сподіваючись пострілу в спину.
VII.
Нарешті він дійшов до вигону й легше зідхнув. Йому все здавалося, що якісь скрадливі тіні ховаються в гущавині садків, поза лісами, скрадаються за ним, хоч він навмисне, — і себе підбадьорюючи, — твердо ставив крок посеред дороги.
Але ще одна хвилина, — й він був би вже знов^побіг. Йому здалося, що в тій другій бічній вулиці, яка також виходить на вигін, щось перебігло через середину дороги й причаїлося. Ні, в цю ніч він напевно вже не дійде додому! Хтось на нього полює.
Тарас ще мав час, поки віддалиться, спостерегати ворога. Ясно, хтось стоїть. Так чого ж чекає? Чи думає, що Тарас зверне з дороги, щоб подивитися на цю личину?
Він з усього розгону завернув у зовсім протилежний бік і, піднявши плечі, рушив далі.
— Ха-ха-ха! — засміялося позад нього. Він не озирався.
— Ха-ха-ха! — дужче й немов би жіночим голосом засміялося.
Нехай там сміється!
— Ну, й куди ви тікаєте? — зовсім виразно почув він. — А там другий побіг. Зачекайте, щось скажу...
Та це ж якась жінка?
Тарас обернувся й очікуюче стояв. Хай ця личина підійде сюди, він на неї подивиться.
Постать, анітрохи не скрадаючись, як йому раніш здавалося, наближається до нього. В місячному світлі видно було, що це таки справді невисока жінка, у короткому, підперезаному поясом, кожушку. Тю! Голова сільради, Гапка Петрик!
Вона від сміху мало не падала.
— Ой, не можу. Ой... оце щойно ... — і не могла від сміху договорити.
— Товаришко Петрик! Десь близько тут є якийсь бандит! — Може Дука? Я оце ледве відкараскався, — почав був Тарас.
Але Гапка реготалася ще дужче.
— То це ви? .. То це ви налякали Трахтенберґа? .. Каже,
— сів до вітру, а на нього Дука напав ... Ха-ха-ха ... Побіг у комуну скликати людей. . .
— Що? Тб це — Трахтенберґ? — не повірив у першу хвилину Тарас.
Йому важко було в першу хвилину повірити, бо раптом усе так смішно оберталася... То "той" його просто боявся, як і він "того".
Тарас зайшовся реготом. Як двоє божевільних, стояли на початку вигона й реготалися. Тарас розказував межи нападами сміху, як було, як Ьін злякався, як чекав пострілу, як крикнув: "Стріляти буду!"
— А я ж ось, як бачите! — розвів він порожніми руками. — А що мав робити? Чекати до ранку? Я вже й так змерз.
— І оце вже? певно, думали, що зараз Дука стрілятиме.
— А їйбо! Ну, а чого це ви ходите?
— Я? А повинна ж я знати, що в мене в селі робиться!
— бундючно сказала Гапка і повела своїми ластівками-бровами.
Але, на диво, Тарас не почув у цих словах тієї крикливости, що ще сьогодні била в ніс, як вона промовляла на зборах. За сміхом вона її позбулася.
— А може й чого іншого, — додала вона. — А може я знала, що ви маєте цією дорогою йти. Ось бачите, й удяглася, щоб можна було постояти ... вас почекати ...
— А може й поженихатися?
Диво! Тарас і себе не впізнавав. Після страхів і напружених хвилювань, що так смішно обернулися, стало чогось легко й, головне, так невимушено жартівливо, що він ладен був плести всякі дурниці. Де ж би він отаке ляпнув іншим разом? Де ж би з Гапкою-"далігаткою" в жарти уночі на вулиці заходив?
— Якби то ви вміли! — сказала Гапка. — То й поженихалися б...
— А Грицько хай там чекає! . .
— О! Йому не хватить, чи що?
То це правда, що вона така? Тарас уже чув від людей про цей її "афоризм".
— Але ж ви ... — дрочилася Гапка. — Хіба ви бачите, що коло вас діється? Ви або у небо задивитеся, або собі під ноги. От якби я вам отак сказала піти та й піти собі вигоном, а тоді в поле, — то ви б і злякалися...
Таке приниження було Тарасові не до душі. А ця Гапка піддавала йому чогось охоту до жартів. Він і сам не сподівався, що таке слідом за цим ляпне.
— Ще десь там ходити? А я й тут ось, на очах у всіх, візьму та й поцілую вас.
І сам того не сподіваючись, він закинув їй за шию руку й міцно поцілував.
Гапка з несподіванки стенулася, відступила, мало не виривалася. Але то була одна мить. Вона в другу мить стала за місяцем, а Тараса так повернула, що його всього їй було видно, й вп'ялася очима в нього, щось довго вивчаючи.
— А ви не брешете?
— Як то? — не втямив він, чого вона хоче від нього .. .
— А може це не ви?
— Та певно, що ні! Перевертень!
— Чи ж по вас можна сказати, що ви так смачно . .. цілуєтесь? . .
— Хочете, я з таким ляском поцілую вас зараз, що аж за верству буде чути.
Новий Тарас, але нова й Гапка.
Таку Гапку, коли від неї відлітає "бліже к дєлу", а виступає вона така, як є—жива, невимушена, не обтяжена ніякими забобонами, ні сільськими, ні інтелігентськими, — таку Гапку чогось так і хочеться цілувати. Заглядати їй у вічі, дивитися на ті ямочки, на ту посмішку лукаву, на ті ластівки-брови. І так весело з нею, бездумно ...
А вона думала, що він...
А він думав, що вона така собі активістка, иіо тільки на зборах може кричати, хліб "щупати", та скрізь свого носа тикати...
Розійшлись вони, як зірниця засяла на блідосиньому небі.
Були й у полі й на леваді. Голова сільради повинна знати, що в неї діється у селі.
От, як то спобіжить людину щастя!
VIII.
— Як ви, все ж таки, думаєте? — запитав Валер'ян Климович Кармаліту на черговому діловому побаченні.
— Я думаю, що Дука — мітична постать — твердо відповів Кармаліта.
— Ну, а цей напад уночі після куткових зборів на комсомольця Трахтенберґа.
Слідчий підсунув Карма літі газету "Соціялістична Дри-жипільщина", де було підкреслено червоним олівцем: "Героїчний вчинок комсомольця Трахтенберґа". Було написано так:
"Учора вночі на комсомольця Трахтенберґа, коли він вертався з куткових зборів у с. Марійці, було організовано напад куркульської банди. Тільки завдяки відвазі товариша Трахтенберґа, йому вдалося рішучо розправитися з бандитами й врятуватися."
— Це цікаво! — сказав Кармаліта й подивився на число газети. — Тієї ж ночі щось подібне трапилося й з одним нашим учителем .. . Тільки .. . щось мені незрозуміло ... В Трахтенберґа ж була зброя, чом же він не стріляв?
— Трахтенберґ каже, що тоді прибіг у комуну, як вистріляв усі набої ...
— Він таки кричав: "Ґвалт! Бандити!" Всіх нас побудив, але стрілянини ніхто не чув ...
— Ну, а той ... Вчитель ... Також не стріляв?
— Та в нього ж нема жодної зброї.
— Ну, гаразд!
Валер'ян Климович ще раз перечитав черговий рапорт Карма літи, дещо підкреслив червоним олівцем і сказав:
— Ви не зовсім ясно уявляєте собі Дуб'ягу.
