Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

А другі, чортові душі, шиються поза кутками та й шовкові сукні з шевійотовими костюмами мають.

Тоді тільки й лунають по комуні летючі фрази.

— Бо як я не можу терпіти неправди! За те мене й не люблять.

— Я б із цим не щиталася... Ну, як робить, то всім робить!

— Як ледачком спить, то чого це я буду? .. З мене хватить! ...

— — Хіба мені найбільше треба?

Дуб'яга, звичайно, робив так, що найязикатіших, тих, що заїлися, розставляв у різні кінці, і сварка між ними дотлівала сама собою.

З недавнього часу почали вливатися нові члени, які ще не перекипіли в спільному казані, й колотнеча пішла, головним чином, між "старими" й "новими". "Нові" спочатку робили, але потім досить було котрій "старій" присісти на хвилину, як сідали й "нові".

— Чого це ви посідали? А ви чого?

— Ми старецькі!

І вже починалося.

— А день однаково нам пишуть? А ви по дві години висиджуєтеся на курорті!

— А ви вчора прийшли на готовеньке, та й хочете правувати? Тут ми робили!

— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ти мене завів? — на голос заводила Самсониха. — Коли б до кінця року, та й вийду! Буду на рушничку, а знатиму, що своє.

— О, це друга Бирочка! Та вже разів з п'ять то виходила, то входила! — починали сміятися "старецькі".

— Тепер своїтися нема чого! Нам уже ось три роки кажуть, що свого нема.

— А чого ж ви своїтеся?

В Самсонихи було сім п'ятниць на тиждень. За яку годину вона вже пританцьовувала й приспівувала до жита:

— Будемо тебе жати, щоб ти тут не стояло, та щоб люди з комуни не сміялися . . .

— Хіба вже таки й сміються? — заводив хтось із Сам-сонихою розмову.

— Атож! Кажуть: "3 комуни ніхто дівки заміж не візьме..."

— То ви ще й заміж збираєтеся? Самсониха цього запитання не чує.

— А ще кажуть: "В комуні дивляться, чи жінка хреститься ..."

— То хіба ви ще хреститеся? В вас же в хаті й образа вже нема!

— Е, для мене там у кутку за шафою є один... А ще кажуть: "В неділю робити треба ..."

— Бо таки треба!

— Ну, то коли б до кінця року, вийду з комуни! — вирішує Сомсониха. — Оце приїде кущовий агроном, то я йому скажу: "Виділіть назад мою пайку, піду з колективу, тут Ще гірше, ніж удома".

— А діда свого заберете з собою?

— Дід хай як знає ...

В цей час підходить Кольобашка-"Совєцька власть" з обрізом. Він тепер, відколи тут оперує Дука, все ходить з обрізом.

— Боже поможи! — каже Кольобашка.

Комунарки обзиваються:

— Казали боги, щоб і ви помогли!

— Боїшся Дуки? — питаються в Кольобашки.

— Хібсі комсомолець може боятися?

— А чого ж ти з обрізом? Ми ж без зброї ...

— Але гарне жито! — переводить Кольобашка на інше.

— Я бачу, в колективі таки краще родить!

— Бо то чорт завідує, а не Бог, — відказує Самсониха.

— Еге?

— То ходив чоловік до проса. Раз • і другий — погано росте! Махнув рукою чоловік і каже: "Хай тобі чорт!" Коли прийшов третій раз, — по груди просо! Ото ж і тут так: чорт комунарським владає, бо комуна в Бога не вірує...

— Та й нащо такому Богові вірити, як він не помагає? — запитався Кольобашка.

Самсониха сплюнула.

— Коли б швидше до кінця року. Піду від вас!

— Не хапайтеся так, бабо, буде вам добре! — каже Кольобашка.

— Еге, добре! Таких старих робити посилають.

— Бо робите, то й посилають. А ви одговоріться...

— Чиста панщина! Як не заробиш, то не буде! Он бач,

— яке в бур'яні просо. Як же його, так і покинуть?

— А певно, треба виполоти!

— Твоя правда, зятю! (В неї всі молоді — зяті.) — На всю імперію нема такого бур'яну. Геть до шпенту його!

І Самсониха вже знову пританцьовує, зо всіма співає.

— Зараз продаю хату на селі. Буду на сіні спати, на дворі, — а на село не хочу вже.

— Однаково, через три роки всі в колективі будуть. Все ясно.

Через хвилину Самсониха обдумується.

— Але корову я їм не віддам!

— Чом? Треба все усуспільнити!

— Я не впротів комуни, — нерішучо каже Самсониха. — Але... ще покалічать тут мою корову.

— Цього вам ніхто не дозволить, — завважує Кольобашка. — Корову ...

— О! Та й це я тут у вас уже заробила, що ще й корову віддай? Оце, що за цілий день хліба посолю та кварту води вип'ю... То за своє добро та й отаке-о терпіти?

14Самсониха завела:

— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ж ти мене завів?

Буду на рушничку, — й краще мені буде, ніж тут. Нам же наче ще й добренько було: дев'ять кіп жита, дві копі вівса, — й для нас хватило б!

Дивлючись на неї, друга й собі:

— Позабираю дітей, та й піду десь попід тинами. Як тут так в'їдають ...

— То чого на зборах мовчите? — питає Кольобашка. — Тут у полі, десь по закутках говорите, а на зборах сидите, як у рот води понабирали.

— Та там як почнеш говорити, то тебе вкриють з усіх боків, що й не писнеш!

Ще добре, що Самсониха всіх розважала, а то як заколотиться сварка, то й не розбереш, хто винен.

V.

І от така колотнеча, що нікого не помилувала, зчинилася й тепер. Не встигла вона розрядитися, як лихий екскурсію підніс, як комусь стукнуло в голову урядити урочисте прийняття дорогим1 гостям, щоб вони довго пам'ятали та розповсюджували ідею комуни.

Все було спочатку дуже гарно. Делегатки казали, що аж тепер вони з темних стали видющими, другі ж казали, що аж допіру їм розвиднилося. Але попросила слова Явдошка Дуб'яга, дружина голови комуни.

— Оце, жіночки, хто хоче швидше смерти, то йдіть у комуну. Як я вже тут набідувалася, як я вже тут нагорювалася, то й сказати не можна. А щодня чую, що я така та сяка, що нічого не роблю та насправляла собі шовків із ше-війотами. Ще коли я справила собі той костюм за мамині гроші, вже й зносила, а й досі мені випоминають, та очі колють ... А що я ніколи ні свята, ні неділі не знаю, то ніхто цього не бачить ...

— Замовч! —• крикнув Яків Дуб'яга, що влетів у цю мить до залі, почувши вже нюхом щось небезпечне.

Явдошка через голови всіх, що були в залі, дала йому Дулю.

— Не буду мовчати, хай люди знають! Ніколи не плакала, аж тут сльозами вмиєшся не раз... Я ж ні свята, ні неділі не знаю коло тих свиней, а мені очі випікають, що я в холодочку сиджу, нічого не роблю, що я. в поле не ходжу ...

— А певно, — озвалася збоку стара комунарка. — Хіба ж Явдошці не жаль? .. Ми будували, а тут поприходили на наше, та й тобі вказують. Наробили!..

— Як так, то й я скажу! — встала й собі Ялина. — Тут як не вмішається власть, то нічого не вийде. То тільки здається, що тут усі рівні, а як придивитися, то кругом неправда. Старші, "фундатори", цуплять, де можна, живуть на широку ногу, а ми працюємо, як безправні батраки, за наші штрахи дівок наймають. Ось вони для блізіру прийдуть у їдальню, лизнуть щось а вдомд в них день і ніч примуси шумлять... І тільки пташиного молока немає. Та й дивуються, чого за три дні кабана з'їли...

Від несподіванки, що Ялина заговорила, Дуб'яга стерявся. А вона рубала:

— Якби я була вдома, то й заміж би по-людському вийшла. А в комуні мені й весілля не справили. Голова каже: "Не можна! Хто хоче, хай за свої гроші справляє!" То самі посудіть: це я рік проробила та й на те, щоб напоїти один день комуну? Пішла до загсу в сільраду, а сидів Захарко-секретар:

"Ти справді хоч за нього заміж?" "Хочу!"

"А як там у вас у комуні свині, ще не виздихали?" Цвиркнув убік, ми з Тимошем розписалися, — та й оце таке було весілля моє. А собі вони не...

— А, щоб ця комуна йому згоріла! Нема краще, як своя хата! — заломила руки Явдошка. — Та й це я перед кожним повинна виправдуватися за спідницю?

Ці слова спугнули цілий рій реплік.

— А чому в нас нема?

— Я ось третій рік у комуні, та й досі нічогісінько не справила!

— А я хустиночку одну справила, — за батькові гроші.

— То за харчі вивернуть, то за чоботи, то за дітей ... Хто має діти, а хто й ні... То зимою нема чого робити...

— Після всіх розрахунків мені припало вісімдесят дев'ять карбованців та й одержала я раптом шість. Що я за них куплю?

— А як другий за шість років обдерся. Просила п'ятдесят карбованців, так Яків, голова; "Нащо тобі п'ятдесят карбованців? Хату ставити?" А як Федькові, то побіг у Дри-жиполе, справив костюм сам, нікого не питався.

— А що ж, голого пошлють учитися, чи як? — ввернула Федькова мати.

— Тут так: хто менше совісти має, той пользуеться...

— Тут дітей погано мати. "А я на твої діти роблю?" — тільки й чуєш.

— Це коли б я не в комуні, то підступили б ви до мене, щоб я теля продала. А так може ще й доведеться корову за безцінок віддати.

— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ти мене завів?"— заголосила на всю їдальню Самсониха. — Буду на рушничку, та краще мені буде, ніж тут. Я, як була молодою, то не слабувала так, як вони. А це сюд-туд, та й на курон! Хіба ж мисленно? "Я слаба!" Нездужає хліба їсти! "В мене нежить?" За паляницями хліб не влежить! Ото, щоб витягнути її ломакою!

Говорили вже всі, хто ще хотів, і ніхто вже нічого не чув.

— А їйбо, зараз усіх порозганяю! — мінився й біснувався Дуб'яга.

Але його ніхто не чув.

— Ти вперед свою жінку виведи! — казали йому.

Ні голова, ні представник райпарку, що приїхав із екскурсією, не були підготовані до такого випадку.

І хтозна, в що могло б вилитися це, коли б не прийшов Кармаліта. Він кілька хвилин стояв мовчки, орієнтуючись, що тут за ґвалт. Потім пройшов наперед і, не знаючи початку колотнечі, але вгадуючи мотиви, покрив своїм голосом цей галас.

— Тут ви всі кричите, дайте ще й я крикну!

Всі затихли, тільки в тиші ще пролунало запізніле Явдо-щине:

— Ніколи не плакала, аж тут! Чого нас назганяли сюди? От, найнялися на цілий вік!

— Як із таким криком та сльозами, — сердито почав Кармаліта, — то краще було не йти до комуни зовсім. Здається, ніхто вас сюди силою не тягнув, хто хоче, може й узавтра піти. Але чого це з мухи слона робити? То ви не могли на раді сказати, — "В мене нема вдяганки, взуття..."?

— Та кому ж ти будеш казати? Як уся рада така! Раді пишуть першу категорію, а Настя — член ради. Хіба однаково робить? що й ми? А запитай її, що вона знає? Вона оно знає на курорти та на екскурсії їздити ... Катаються на наших трудах ...

— Казали, казали свинарника відгородити від коровар-ника — Настя й вухом не повела на раді. Ми казали, — рада зосталася глуха ...

— То ви тепер дуже розумні поприходили, — знову звереснула Явдошка. — А от комуна голодна сиділа, де ви тоді були? Як ми сиділи голі й босі — ви нам давали? Самі паляниці їли!

Колотнеча починалася знов.

Та Кармаліту важко було збити з пантелику.