Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Реготалися.

— І терпить? Я б нагнав таку!

— Він каже: "Жінка в кооперації, мати в КНС, а я тільки ходжу на збори та паї плачу." Що має казати?

— А вона все це мотає собі двадцять п'ять метрів на вус...

— От тобі й совєцька власть. Жінка керує державою, а чоловік хату маже ...

— Ну, як? — обвів очима всіх секретар, покликаний ощаджувати час і обривати балаканину.

— Але як же це? Чоловік не подає заяву, а вона!

— Та вона скрізь лізе! Вона на всіх операціях у дрижи-пільській лікарні була. її гонять, а вона шмиг — та й там! То таке вже вродиться.

— Як не приймемо, то вона нам комуну розтрясе...

— Треба прийняти!

— Тільки хай і чоловіка з собою бере.

— Так і запишемо, — схилився над заявою секретар.

— Канаш Йосип. Він приїхав учора одним конем.

— І правильно зробив. Батько йому не дає коня, то він забрав сам. Батько собі лишав із сином пару коней. Який хитрий!

— Прийняти!

— Ну, хто там далі?

— А це ось подав заяву голова Буряксоюзу, Петренко.

— О, чого це він надумався?

— Жінка напоролася йти в комуну. Каже: "Не хочу бути інталіґенткою" ...

Дуб'яга без надуми сказав:

— Утриматися на двадцять чотири місяці. Пішли далі.

— Ну, а що робити з цією? Жінка комуніста Маціпури.

— Це того, що подав був заяву, його прийняли, а тоді знов вийшов? — перебив член ради, Решетило.

— Нуда, він то вийшов, а от жінка з трьома дітьми... Справа була заплутана. Маціпура перед чисткою партії

подав заяву до комуни, прийняли його, жінку вагітну й двох дітей. А він після цього поїхав на хлібозаготівлю, побув у одному селі місяць і з учителькою виїхав із села. В комуні є його заява про вихід. А як тепер із жінкою з трьома дітьми? Так, де хоч, з нею дінься! Він від поля відмовився, щоб можна було служити, а хату продав. Справа була заплутана. Довго міркували.

— Вона каже: "Оце приїду з усім збіжжям і сяду посеред двору, хай де хочуть, там і дінуть. Пороли гарчку, щоб ми хату продавали, а тепер... Коли приїдемо, то знайдуть, де діти ...

— Прийняти! — гаряче сказав Кармаліта.

Не всім це подобалося. Жінка з трьома дітьми. А тут треба таких, щоб робили.

— Ще подумаємо! Відклади цю заяву до наступного засідання.

— Заява Андрія Рачка, — читав секретар.

"3 огляду те, що. я призхожу із самого бідного населення і цілком комуністичного напрямку й співчуття, то прошу зарахувати мене дійсним членом вашої комуни. Прошу вияснити і якомога скоріше повідомити про все."

— Не знаю, як ви, а я б його не прийняв, — скривився Кармаліта.

— Чому?

— Бо це, кажуть, такий ледар, що й удома не хоче нічого робити. Хоч би й тому. Крім того, п'яниця.

— Ну, то ледарів і п'яниць нам не треба, — сказав рільник.

— Ні, давайте хлопці, подумаємо. — застеріг Дуб'яга. — Це бідняк, а ми повинні воспитувати бідняцьку масу, а не відганяти...

— Прийняти! — писав секретар.

Далі йшла заява колишнього попа, а тепер бухгальтера у споживкооперації. Була це вже двадцять четверта його заява до комуни.

— Відмовити, — не думаючи, сказав Дуб'яга.

— Заява Хоми Вергуна.

— Ага, прийшла коза до воза сіно смикати! — зловтішно сказав Дуб'яга. — Як прикрутили ... А ми скажемо: "А, козі А пам'ятаєш, куме, як проти нас село настановляв?"

— Е, ні, це так не годиться! — запротестував Кармаліта. — Не слід змішувати особисті рахунки й державні справи. Я настоюю, щоб його прийняли.

— Він же йде тому, що боїться за свій партквиток, при чому тут державні інтереси? А як проти комуни боровся, то теж за державні інтереси виступав?

— Але те треба забути! Я за те, щоб прийняти.

— А вони ж не забули! Колись мед до нас носили, були найкращі приятелі, а тепер про нас кажуть, — такі не сякі, недобрі! А які ж ми? Отакі, як усі люди, та й усе! — розпалився Дуб'яга.

— Та й це думаєте так усе життя ворогувати? — насмішкувато запитав Кармаліта.

— Ще недавно жінка зустріла куму та й каже: "Слава Богу!"

А та:

"Нас ... ма, що побачились!.."

Жінка приходить додому і розказує. Що на те казати? "То нащо ж ти обзивалася? Було б не обзиватися!" "То я вже не буду".

Та й так і досі. Бачиш ти? Тепер проситься в комуну!

— А все ж, я за те, щоб його прийняти.

Дуб'язі не хотілося. Але з Кармалітою мусів рахуватися.

— То відкладімо й цю заяву. Побачимо, — знайшов він тимчасовий вихід із становища.

— Поїхали далі!

— О, це щось довге, — сказав секретар. — Заява Василя Лисенка.

"Товариші комуна Вперед.

Я своїм хистом прочитавше вашу відповідь на мій запит і дуже цим задоволений ..."

— А, це з чужого села, — згадав секретар.

— Читай-но, що він хоче ...

— Читай з середини, — додав Кармаліта.

" ... стіки я не бився і не б'юсь об хвилі несознательної селянської маси, нічого в отраслі колективного об'єднання не виходить. І бачу я, що в тім селі, де я живу, нічого не вийде, аж поки не буде сознательної маси. А я цим хочу жить, бо я цим напитан і декілька разів читав із газет про вашу комуну, де мене трогало і трогає як би мене туди прийняли. Якщо можна, товариші, то будь ласка візьміть оцей лист у своїй сім'ї і нихай розглянут а ви потрудіться і надішлете відповідь на мою адресу.

На всі упом'януті на обороті мої походження маю со-отвіствующі папери. Шануючий вашу ідею бо вона мого хисту..."

— Які там у нього походження? — поцікавився хтось.

— Та ось на початку пише: "Учасник революції в 1918 році, був два роки членом КП(б)У, з 1918 року. Член КНС, два з половиною роки був у червоній армії, був на курсах сельстроїтельства і інструктором ...

— Досить, досить, можна більше не читати, — перебив Серафим Кармаліта. — Все!

— Ні, ще не все. Ось він що дописує: "Що я маю: одну борону, два пуди хліба, бо я й сам одинокий". Ну, тепер усе.

— То як? Приймаємо? —подивився на всіх Дуб'яга.

— Відмовити! — позіхаючи, сказав Кармаліта.

— Та наче свій хлопець, — почухав потилицю член ради, Шапотайло.

— То це як наберемо таких дурнів, та й що будемо з ними робити? — запитав його Кармаліта.

— Як це ти так висловлюєшся? — напався на Кармаліту Дуб'яга. —Де ж це ми наберемо людей з вищою освітою? Самсониха тобі не до смаку, члени комнезаму не до смаку...

Дуб'яга й Кармаліта дивилися один на одного й не впізнавали. Не так давно це було, як розбігалася комуна, як село чекало, що от-от комуна загине, як сиділи на ячному хлібові і робили надлюдські зусилля, щоб комуна не розпалася, а Кармаліта віддавав свою вчительську заробітню платню до комуни, — тоді вони були однодумці.

Не раз і не два говорили вони про це саме, — хто міг би зміцнити комуну й зробити її осередком здорової новітньої селянської організації, підвалини радянської влади. Не раз сам Дуб'яга казав, що найцінніший соціяльно це середняцький елемент, який уміє господарювати. Воно й куркулів непогано було б утягнути, — часом говорив він, — бо в них є не той досвід, що бідняка. В нього три десятини кращі, ніж у іншого п'ять, бо він знає, чого землі треба.

Адже й сам Дуб'яга казав ще недавно:

— Не треба закривати очей, що селянське господарство підупало, що ми хазяювати не вміємо, а що цих люмпенів беремо, то їх треба пасти, сам він ні бе, ні ме. Але й куркулів треба так розорить, щоб вони сказали: "Давайте, будемо самі організовувати комуну".

Ще не далі, як учора, сам Дуб'яга казав:

— Це як притиснули, то ще не є люмпен-пролетаріят поліз у комуну, такий, що нікому він непотрібний.

Та що це з Дуб'ягою за ніч сталося? Який це новий вітер повіяв?

— Ну, то про мене, — бовкнув Кармаліта, ще дужче позіхаючи, — Я своє сказав.

— Заява Соловея Стрижа, — вів далі секретар, щось собі записавши на свій розсуд про Лисенка.

— Це може той, що систематично насміхається з комуни? — запитав Серафим Кармаліта.

— Він наче чоловік нічого, — відказав на це Дуб'яга, дивлючись на всіх, тільки не на Кармаліту.

— Діло ваше! — бовкнув Кармаліта.

— Не ваше, а й ваше!

— Тр^ба, щоб було й ваше! — підкинув другий член.

— Вважайте! — знов буркнув Кармаліта.

— Та не вважайте, а й ти вважай! Кармаліта встав і вийшов.

Він, власне, вийшов тому, що мав у Дрижиполі одне ділове побачення. Він уже й так запізнювався.

IV.

В ці останні дні й місяці в комуні безперестань товклися якісь люди. Одні вибували, другі прибували. Та все високі гості.

Слава про комуну, рознесена газетами у всі кутки й закутки, притягала не тільки із республіканської столиці усяких журналістів, представників, кінооператорів, а й із самої Москви. А то ще з району, з области щодня якісь аґрономи, зоотехніки, фахівці вештаються. Студентів прислали на все літо практикувати. Професор сільськогосподарської академії із жінкою приїхав. Думали, що він день-два побуде, а він уже ось місяць сидить і не думає виїжджати.

Та, крім того всього щодня якісь екскурсії товчуться. Членів щодня прибуває.

На кухні — стогін! Данилівна, куховарка, три рази на, день варить, ще й хліб пече. Вона часом стане, вхопиться за голову й так хвилин кілька стоїть, як статуя, серед кухонної метушні.

— Ану, так чогось голова замакітрилась, що хочеться хоч на мить про все забути, — каже вона до помічниці, старенької бабусі. — А, Господи! І доки ті гості будуть? За три дні кабана з'їли!

— То й не диво!-Своїх їдців зо сто, та тридцять батраків, та гості, та так люди заходять. А старців так зучили, що вони щодня йдуть. Знає, що кусінь не дадуть, а цілу буханку.

— Бо то наш голова слабий. Зараз: "Як же не дати чоловікові пообідати? "

Якби екскурсія жінок-делеґаток із сусіднього району прибула на день раніше, або на день пізніше, то все так би й обішлося. їм би показали всі досягнення комуни, будівництво, худобу, машини... Пообідали б делегатки в їдальні з паперовими серветками й квітами, подивилися б на дітей у яслах, — одно слово, ©они б побачили усе те, про що не раз у газеті писалося, — і загорнувши в серці жарину бажання збудувати комуну і в своєму селі, поїхали б собі на вантажній автомашині додому, дуже задоволені.

Та трапилося так, що за кілька днів до цих одвідин захворіла в Ялини дитина на віспу, і її віддали з ясел. Ялина — "будь, що буде!" — не вийшла в той день на роботу. Див* лючись на неї, ще дві комунарки не пішли. Рада всіх трьох поштрафувала по три карбованці, та й найняла дев'ять дівок, заплатила їм по карбованцю.

Такі колотнечі не раз бували в комуні між жінками, що всі пересваряться. Кожній здається, що вона найбільш за всіх робить.

Бездітні певні були, що вони роблять на чужих дітей, матері також мали багато підстав вважати себе покривдженими.

— Ти робиш, робиш, а тобі й шматка мила не дадуть, ні фартушини не справлять.