Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Споглядати, про все це думати і не прискати галасливими словами людям увічі. Дивитися на людсько-бджолину метушню, і самому стояти осторонь, і бачити те, чого не бачать інші. І чому він не має права бути тим, що він є?
А їх усіх, хто так чи інакше вибивався понад рівень селянської маси, силують бути агітаторами, запрягатися в політику партійного комітету. Пасивність, відраза до "гро-мадської роботи" таврувалася майже, як опір заходам радянської влади.
Ну, а як він пасивний! Як це — його природа! То не жить? Нема йому місця в житті?
Він переживав трагедію неспівзвучности епосі. Адже ж тільки в ці часи, що він живе, в часи ламання старого й творення чогось нового, всі конче повинні бути на один кшталт
— громадсько активними, говорунами-організаторами. У природі й у її різновидності, суспільному житті, завжди знаходили своє місце всі витвори невичерпного й вибагливо-різноманітного творчого буття. Хіба конче повинна людина витрачати себе на цю порожню, галасливу тріскотню, що зветься громадською роботою, зборами, виступами, орга-нізаторством? А як робота творча та проходить десь у глибині, забирає всі сили і робить людину зовні бездіяльною?
Так, порожня зовнішня діяльність. Кому і нащо вона потрібна?
Для Тараса це була трагедія. Він твердо в глибині душі вважав, що все, оголошене надзвичайно важливим, непотрібне. І його змушують віддавати свій час, всього себе, цьому непотрібному, міняти, силувати свою вдачу. Не знаходив він ззовні підпори своєму переконанню і мусів виробляти сам у собі ґрунт, боронити свою пасивність хоч сам перед собою, бо разом з нею губив себе.
Ні, Тарасові треба було народитися п'ять, чи десять століть тому, коли не було громадської роботи, не було літературних дискусій. . .
Бо так і в улюбленій сфері він нічого не розумів. Тарас читав оці журнали й літературні газети, — і не хотів читати, вже більш нічого не тямив. Що додавала до вічного джерела втіхи — письменства — оця балаканина про якесь перевер-зіянство, воронщину, форсоцівство, рапповщину, механістич-ність, призов робітників-ударників у літературу і сонми іншої кошмарної словесної сарани?
Він не розумів і не хотів розуміти, за що провадяться ці чорнильні бої. Хіба замінять несмачні оці накопичення слів: "моністичний стиль, як єдність художньої творчої методи та оформлення специфіки клясової боротьби на літературному фронті" хоч одну "Думу про трьох братів"? Або навчить, як її створити? Цікаво, чи Боккачіо також вивчав техніку новелі, як писав свій "Декамерон"?
Тому він тепер не хотів читати цієї беліберди, байдужо минав оком кошмарні накопичення слів і почував себе чужим усьому світові. Він цього світу не розуміє, не сприймає.
Тому добре було йому в Моголівця, бо тут він почував: Кіндрат обстоює нерушені основи так само, як обстоювала його душа для себе у інший сфері. Світу навиворіт тут не було, розумне було розумним, нісенітниця — нісенітницею.
Особливо ж охоплений він був цим почуттям затишносте й відрадности після того, як вертався з комуни. Там усе було в процесі шукання, будівництва, непевности.
Комунари ставили новий дім і почали бу^іи будувати в стилі готельному — щоб кожен мав свій вихід і щоб усі були вкупі. Це була довга будова з коридором посередині. Але хтось сказав, що це подібно на Мошків заїзд у Дрижиполі, а більше всього на касарню. Тоді цю будову розібрали й розігналися збудувати дім — п'ятикутню зірку.
І не зважаючи на це ультрасимволічне значення кому-нарської архітектури, Тарасові ставало важко на душі, коли він проходив близько нової будівлі. Може воно й гарно — дивитися з літака, — але бути поруч цієї неоковирної рай-шури, жити в ній, дивитися щораз на неї...
Почуття було таке, наче тебе хтось придавлює, затискає ... І не допомагав квітник на фасаді та пам'ятник Лені-нові з простягнутою рукою.
Втім, комунари пишалися своїм одороблом.
II.
Сама особа Кіндратова якнайвлучніше сприяла ілюзії, що ти перенісся1 в XIV—XV століття. Перед тобою козак Мамай з довгими зміястими вусами, навскіс розрізаними сливами карих очей. Якщо очі ці красномовно розповідали про якісь далекі таємниці історії українського народу, про таємні процеси сполуки слов'янського смерда з монголом-печенігом, чи торком, то думки Кіндратові були захоплені процесами сучасної історії України. Вони так близько стосувалися його.
— Оце присоглашають у комуну, — каже він до Тараса, — так не до душі. Там у них машини цінні під дощем недоглянені мокнуть...
Тарас трохи був у курсі справ. В комуні було дві течії. Одні, з Дуб'ягою на чолі, хотіли підсилити комуну коштом хазяїв, середняків. Бо бідняк — люмпен, робити не вміє.
Другі ж казали:
— Нащо нам хазяїв брати в комуну? Покранімірі, візьмемо десять бідняків, то хоч наробимося ними!
В усякім разі, в комуні добре розуміли, що треба їм розширюватися. Райпарком ставив так питання, що комуна повинна охопити все село.
Тим-то цікавився Тарас. Чи скоро й Кіндрат до комуни пристане?
— Може коли б ви там були, то й не мокло б ... — засміявся Тарас.
Але на це питання відповіла вже Мар'яна.
— А он, як буряки пололи, то так чисто все й покидали, сапи так і валяються на межах ...
Вона теж!
— Тепер уже трохи прийшли до пам'яті, — провадив далі Кіндрат, — а от ще недавно ... Той струже тік, а той газету читає. "Та доки ти будеш стукати? — сердиться один на другого, — заважаєш газету читати!" А то, як молотять, то покинуть, — там овес, там ячмінь... Свиня прийде, виваляється в калюжі, та й попереду в вівсі викачається, а тоді^ в ячмінь піде ...
Еге-ге! Та тут жоден крок комуни не сховається від ока людського.
— Отак усе: що роблять, — так усе й покинуть! Ніхто нічого не прибере. Там і машини, там і мішки, там і хліб... А вони пішли "на оддих", — кепкувала Мар'яна.
— Ні, мене хіба зв'яжуть та понесуть, а сам я не піду, — весело блиснув своїми сливами-очима Кіндрат, ще й головою замотав.
— Ой, не зарікайся так! Ти й про хліб казав, що не даси, але як прийшли... — зідхнула Мар'яна. — Он дейкають, що гарнізується якась артіль у Дрижиполі й по інших селах. Не мине й нас воно ... Кажуть, хто не піде в неї, — з села виженуть ...
— То баби з дзвона вилляли, — спокійно відповів Кіндрат. — Як це так, щоб мене з села вигнали? То кого ж тоді зоставити, як мене вигнати?
— Є такі, що вже рота роздзявляють: "А, ми бідняки, а в нас нема, а в них є!.."
— Хай роблять, то й у них буде!
— А їйбо, в нас. такі бідняки, комнезаможі, що скільки ти йому не дай, то все, як у прірву. Оце дадуть йому допомогу, — то він собі справив штани, проїв, пропив і знову кричить: "А ми бідні! А в нас нема! А в вас є!" То чого ж ти — корову на налигача та й на єрмарок?
— Не знаю, для кого воно, ті колективи... Хіба для куркулів? — замислився Кіндрат.
— Та де вже вони, ті куркулі?
— Еге! — підхопила Мар'яна. — Бідняки ще більш не хотять іти, як куркулі. Бо там треба робити! А бідняк перший одказує на совєцьку власть, не любить її. Он узяти Андрія Рачка. Він нап'ється та й кричить: "Що, я повинен на чужі діти робити?" А в самого аж дев'ятеро й дві десятини поля. Другий, Степан Олійник, такий самий і таке саме каже, "Це я на Андрієві діти буду робити?"
"То що це воно таке? — думав Тарас,
