Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
А не то культура, що він буде газети читати та на збори ходити. Як він наробиться, аж очі на йому на лоб вилазять, прийде додому, з'їсть брандихлисту, тоді піти йому на збори — "А, ну їх к чорту!"
Тарас тільки слухав. Все це нащось було йому потрібно.
— Дайте нашому членові замість полотняних штанів, хоч би такі, як оце в мене, чисту сорочку, та нехай з'їсть не англійського, а хоч би нашого біфштексу, то він скаже: "Я вже не хочу індусом жити!" Індивідуалізм треба ламати...
Він конче хоче, щоб Тарас із ним обідав. їм вслуговують дівчата комунарки, мов у ресторані кельнерки. Одна з них каже до голови, всміхаючись:
— Це на селі показяться, як почують, що комуна членам краму набрала ... Ото чуба чухатимуть ,,.
— Хай казяться! А як село ждало позаторік, що ми з голоду поздихаємо. Самі їли пшеничні паляниці, а ми ячного хліба були жадні. Раз у день кандьор їли... — відказав Яків Дуб'яга, смаковито розжовуючи печеню.
А коли дівчина відійшла, голова підморгнув Тарасові:
— Чули? Отак усі — радіють, якщо село казитиметься із заздрощів.
Дуб'яга за столом був зовсім не той чоловік, що бачив його колись на полі Тарас. Веселий, пребагато розказує — і мас що розказати. При цьому — сміється нутряним баритоном товстуна й весельчака. При цьому — махає руками, немов кує.
II.
Взагалі, цікавий для Тараса чоловік. Кожен раз інакший. І новий якийсь, і наче крізь цього Дуб'ягу він бачить у різних деталях сотні інших дядьків.
Він іншим разом стояв перед ним, товстий і червоний, як різник. Увігнув шию, придивляється до машини, подібний до бика, що збирається на роги взяти.
Тарасові подобався цей Дуб'яга, вилитий з одного шматка, подобалась його барвиста й соковита, хоч і вульгарна, мова.
— Ми як починали комуну, то було так: хоч яловий, а телись.
Чи він завжди такий балакучий, чи тільки з новою людиною? Дуб'яга то заскакував уперед в майбутнє, малював казкові перспективи, то робив раптові екскурси в минуле.
— Наш член зупиниться на хвилину, оглянеться, а зза гори визирає кістяк із косою. Тоді він забуває за все і знов нагинається, і знов робить, робить до знемоги.
— Візьмеш мішечка під пахву та й ідеш у кооперацію. Там дадуть два пуди. То так,соромно здибатися з ким. А як на злість — туди йшов, ніхто не здибався, а назад, — той звідти, а той звідти: "Комунар хліб буханцями несе! Це вже кінець комуні..."
Дуб'яга розказував і поперемінно кував то одною, то другою рукою, стиснутими кулаками, якусь неподатливу річ.
— Яз середняків, таки добрих середняків, — хвалився Дуб'яга. — Хазяйство було в мене добре. Тільки я дуже пристрасний був до совєцької власті. Прийшов з армії додому, — хазяювати? .. Не хочеться ніяк! Це ж совєцькій власті напротів іти, зло робити. Та й почав ото комуну організувати. Думалося спочатку, що це легко. А куми, свати й родичі зараз до мене делегації. Мої хороші друзі середняки прийшли: "Покинь, нащо воно тобі? Ти ж таки хазяїн, а це в таке нещастя пішов? .."
А я їм:
"Я без батька виріс і в самого вже діти є, — й ніхто мене досі не вчив, аж оце ви прийшли..."
Тарасові все більше й більше тут подобалося. Скільки машин, коней, корів! А каже, що починали з одної конячини, борони й плуга. Каже так мальовничо:
— Ми жили спочатку в селі, але там спалили богів, воз-становили проти себе село й му сіли вийти з села. Та щоб уже не вертатися назад — взяли й хати порозвалювали. Мабуть, коли б не розвалили — вернулися б, так було важко. Випросили оце розвалене тоді помешкання. Як прийшли сюди!.. сичі в стайнях, залізо лупає, скрізь розбито — сумно! Голі стіни!.. Кажани літають!.. А в нас — ентузіязм.
Але нас і тут знайшли: спалили нам того ж літа сіно й одну стайню. Це вже ми самі поставили. Він показав навколо себе рукою.
— Як зосталося нас лише чотири члени, — я й думаю: "Хоч яловий, а телись!" Тут до нас вступив і Серафим Антонович, спасибі, поміг духом. Я пішов по всій окрузі пішки, знайшов зіпсованого мотора й млина. Я трохи коваль, наші хлопці теж дещо розуміються в цьому ділі — склали самі гуртом млина, пустили й він до цього часу йде.
Тут тільки Тарас зрозумів, чому він відчував цю комуну, як єдиний організм із одним серцем. То безперебійно стукотить мотор млина.
— Цей млин нас і вирятував. Скоро й борг віддали, що на нього позичили, й самі ожили...
— І ото так-о! Там випрошу, там витребую, там украду, — та все в діло, все в діло ...
— То, довго розказувати, — махнув він рукою. — Одно тільки скажу: якби так прийшлось піти звідси на якусь іншу роботу, то я сказав би: "Забирайте й партійного квитка!"
І так кожен раз щось нового розкаже Тарасові, все якась деталь додасться. А Тарасові все те нащось потрібно було.
Так, наприклад, довідався він, що Серафим віддає в комуну всю свою платню і що він — один із тих цементуючих комуну людей, другий після Дуб'яги. Тільки Дуб'яга був більше по господарській лінії, а Серафим був тим ідейним мрійником, що скріпив комуну в той час, як вона розвалювалася, як усі члени порозбігалися, як зосталося їх тільки чотири: Дуб'яга, Ладько Чорноїван, Решетило Петро та Лановенко Карпо.
Приходив у неділю Тарас і розказував-усе матері.
— Не поспішай так із козами на торг... — сказала в перший раз мама*. — Хай-но трохи роздивишся...
А другого разу за цілий вечір тільки й сказала:
— Я знаю? Може колись і добре буде!..
III.
Що б не робив Тарас, де б не був — він відчував оновлення, набирався нових сил, коли зустрічався із мамою. Це не було оформлено якоюсь синовньо-матірньою ніжністю назовні, це не було також товаришування. Було це позасвідоме вільне розпросторення всього "я", звільнення від усіх умовностей, що накладає на людину оточення.
Приходячи раз на тиждень додому, він розповідав про все, що його вражало, чи хвилювало, анітрохи не турбуючись, чи мама слухає, чи сприймає так, як би йому хотілося. Він знав, що вона наче й не слухає, наче й не доходять до неї його мудрування, він не чекав від неї порад, як йому діяти в незрозумілих випадках, — а кінець-кінцем виходило так, що вона найкраще за всіх схоплювала суть і зерно та з якихось побічних деталей її вислову він сам добирав, як йому далі поводитися.
Вона не любила пересудів і дріб'язкових осудів чужої долі, сама ніколи не колупалася в чужих справах, задовольнялася тим, що з миротворчою, думливо-сумовитою усмішкою вислухувала ...
Тарас не пам'ятав, коли й як мама вчила їх жити, вона й не претендувала на ролю вчительки й виховательки. Діти росли, як приходилося. Вона знала, що діти вченіші за неї, вона була неписьменна. Часто навіть вона сама, мов школярка, з великим зацікавленням у очах, вчилася того, що діти відкривали в шкільних премудростях і приносили додому.
Проте, Тарас знав, що весь кодекс життьової поведінки, передано йому від мами якимись неописаними шляхами і вчинки його, не будучи звітовані, проходять через суворий контроль маминого відчуття чести й порядности. Навіть, коли мама про них не знає.
Тому бесіди з мамою були бесідами із самим собою, із своїм більшим "я" і вони оновлювали, як цілюща вода. Часто навіть не бесіди, а свідомість того, що ти потрапляєш у атмосферу, просякнуту її присутністю. Чисту, прозору, легку, цілинну.
А заплутатися, запаморочитися було від чого. Тарас раптом, несподівано опинився в кипучому джерелі громадського життя, не маючи на те ніяких даних. Йому б сидіти собі осторонь, викладати мову й літературу у сільськогосподарській школі покладену кількість годин на тиждень. Зід-хати тихцем, читаючи журнали та розглядаючи портрети сучасних українських письменників. Колись такі близькі, рівні, а тепер ... В глибоких низинах Тарасової невідомости портрети ці здавалися прожекторами чужої слави.
А він ганяє щоночі по куткових зборах, висиджує весь вільний час у комуні "Вперед", проймаючися до мозку кісток її інтересами. На засіданнях ради про нього забували, такий він був свій, він міг вільно входити в усякі деталі, — наряди на роботу, незадоволення, сутички, вступи до комуни й виходи, нове будівництво, нові придбання ...
Йому часом здавалося, що може трохи забагато суперечок, мама у такому колективі не витримала б, де кожен може другому за щось дорікати.
І будівництво нового житлового дому у формі п'ятикутної зірки занадто небувале, — чи не краще покликати архітектора, а не самим вигадувати одоробла? Забагато говорили: про якусь іржаву лобогрійку, яка в звичайного господаря може викликати жаль один раз, а потім піде в забуття, — тут могли говорити кілька засідань підряд, а потім на всі лади буде пережоване поміж членами. З мухи слона зроблять, пришиють комусь негосподарність — все через якусь іржаву, невдало придбану лобогрійку.
Але правду каже Серафим: комуна е й виховавчий колектив, школа майбутнього комунізму, не тільки господарче об'єднання.
IV.
А тимчасом, поки будувалася в Марійці комуна, — десь угорі, в центрі" в якихось кабінетах, народжувалася Директива. Може Ладько з Тарасом сиділи в цей час у садку в Кіндрата Моголівця й їли соковиті груші. Може саме в цю мить вона вилуплювалася з яйця і ледве чутно шелестіла тоненькими крильцями цигаркового паперу, на ротаторах та шклографах.
Ладько й Тарас ішли над вечір до Дрижиполя з Марійки. Проходячи повз виселок, Ладько показав Тарасові на цю чепурненьку, облямовану молодим садом, садибу.
— Мені треба сюди зайти. Та чекай-но! Це ж і твій родич тут живе ... Зайдімо!..
— Та й який це? — здивувався Тарас, перебираючи в голові всіх родичів.
— Ще й подвійний! Баби Ганни сестри син — то, виходить, тобі дядько. А держить дочку тітчину Христину, Мар'яну, — то сват!
— А, тепер знаю! Віч часто до нас приходив. Е, то до Мар'яни треба зайти! — прояснів Тарас, бо все, що зв'язане з тіткою Христею, мало для нього надзвичайний, радісний сенс.
— Зайдімо! В них груші солодкі.
Садиба Кіндрата Моголівця була обнесена чепурною лісою, виплетеною з лози. В ній панувало свято порядку. Рівна доріжка поміж зеленим килимом шпоришу вела до хати. Друга вела до хліва. І все.
Не було десь видко отих поламаних плугів, борін, зрубаної сухої вишні, якихось зужитих і непотрібних уже речей, яких шкода викинути ("а може коли здасться?"). Все це було дбайливо поховане й не разило ока. Все в подвір'ї лише милувало те око.
Кіндрата вони знайшли на пасіці, він саме ворожив щось біля бджіл у чудернацькій машкарі.
Мар'яна сплеснула руками — кого ж це вона— бачить! — і покинула всю роботу.
