Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Дівчина у фартушку побігла доїти корову замість неї. Ожила феєрія селянського побуту у надвечір'я, яку так любив Тарас.

Вони посідали на низесеньких стільчиках, а Мар'яна винесла з комори у полумиску груші.

— Це щойно натрусила ... Чекайте-но, — зробила вона знак. — Ось зараз Кіндрат ще й меду дістане.

— Е, що там меду! — озвався Кіндрат, здіймаючи свою машкару. — Вони, мабуть, голодні, пошукай-но там чим коня попасти.

— Та ні, ми їли!

— Що ви там їли?

— Обідали в комуні.

— Ми того не бачили ...

Кіндрат Моголівець, червоний, свіжий, налитий, як огірок, з акуратно підстриженою головою ""й довгими зміястими вусами, з карими великими очима — нагадує козака Мамая.

— Не завадить вам, як ще раз пообідаєте.

Чи Кіндрат із Мар'яною ждали гостей? Борщ — не од'ї-стися, смажена курка, пироги із сиром і вершками, груші, мед.

— Коли це в вас садок виріс? — здивовано питав Ладь-ко. — Ще ж недавно були тут самі щепи.

Кіндрат Моголівець виселився із села зразу після революції, — коли поміщицьку землю почали давати людям в наділи.

— А ми прийшли, то нічого не було. Це вже нашого хову все. Тільки ...

Кіндрат почухав потилицю.

— Чи довго тут всидимо? Щось дуже тисне совєцька власть. Це щоб той придналог виконати, що на мене наклали, то треба продати корову, коня й хату...

— Це як той казав: "Як живете?" — "А так: продав корову та заплатив придналогу, продав окацію та заплатив облігацію, продав свиню та заплатив пеню... Та й так і живем..." — згадала ходову приповідку Мар'яна, Тарас уже її десь чув.

— Тим, що маю дві десятин поля.

— Але хто купуватиме, коли кожному таке? — згорнула на грудях руки Мар'яна. — Он куркулі своє скоро за без-цінь будуть продавати... І що це за світ настав?

— То там десь поміщики управляють, ті, що їх із земель позганяли, — міркував Кіндрат Моголівець. — Недурно казав один такий поміщик:

" Тисніть тих, що колись у долоні били революції!"

— Аякже! Хтось бив, а хтось і не бив, — не погоджувалася Мар'яна.

— А хату ж ца панському поставили?

— Не одні селяни били, били й робітники в долоні!

— Еге, а ось комусь п'ятнадцять карбованців придна-логу, а мені аж триста. А він наче те саме мас, що й я.

Ладько нічого цього не слухав, він трощив груші, аж за вухами лящало. Тарасові ж було цікаво. І чого це на Кіндрата так беруться?

— Добро робив людям! Це за те, що я брав п'ять десятин у оренду. Ну, то я більше не братиму, нехай тепер вдовам хтось допомагає. А вітряка заб'ю, нехай вітер меле. Хай здохнуть, а хліба не дам... Що мені совєцька власть зробить? Із мужика скине?

Мар'яна питалася:

— Ну, ти скажи, Тарасе, чого це воно так виходить. Іншому скільки не давай, то він усе бідний. А ми ж де взяли? Так само нічого не мали. Кіндрат їздив хурою, а землі Не мали, ні садка, ні пасіки, ні вітряка ... Якщо маємо, то все з своєї праці, все своїм горбом... Інший жере, й ніколи не нажереться...

— А таки так, — підтвердив і Кіндрат.

— Та бодай йому! Дірявого міха ніколи не наповниш. Ти іфаще розкажи, як там дядько Муркур, дядина.

— Не був ще вдома, оце йду.

— І я чбгось була в Дрижиполі у четвер, та й не зайшла ...

— Ну, я. вже наївся грушок, аж лоб твердий! ..

— Може підемо? — загадав Ладько.

Він не приймав участи в розмові, бо щодня чув те саме на тисячу ладів.

— Спасибі, що зайшли. Та візьміть собі грушок на дорогу. Чекай, Тарасе, я ось трохи в платок зав'яжу. Занесеш Галі й Федькові.

— О, я був би й забув, — нагадав Ладько. — Це ж мама просили, щоб ваша Харитя прийшла щось там трохи помогти в городі...

— Добре, добре! Ми вже обробилися, прийде... Випроваджували їх аж на саму дорогу, кидаючи цим

останні проміння своєї гостинности й родинности.

— А що? — несподівано для себе сказав Тарас. — У індивідуальному секторі таки затишніше, ніж у комуні.

— Але ж груші! —/ відповів Ладько, витягаючи з кишені одну соковиту. — Треба буде такі завести й у нас у комуні.

V.

Щонеділі Тарас приходив додому. Так було вже заведено. Не сподівався там чогось нового. Батько усунувся вже від усього й лише робив сопілки, — з якимось запалом. Часом грався з малим онуком, власне, читав із ним разом дитячі книжечки.

Той уже вимагав:

— Де моя читая? Де моя писая?

"Читая" то була книжка, а "писая" — олівець.

Це викликало усмішку. Та ще веселили його оказії, товариші Андронік і Оверко.

Галя вже з кур'єра зробилася діловодом у тому ж суді. А Федько хотів учитися. Не видко було тільки, як це воно зробиться.

До комсомолу його не приймали, з труднощами закінчив він семилітку. Мав уже сімнадцятий рік, але не бачив ще своєї дороги. З того всього він впросився разом із двома товаришами до страхового аґента, допомагати йому. Може чого навчиться.

Найбільше ж тягнуло додому Тараса, щоб побачитися з мамою, набратися від неї якоїсь душевної сили. Любив дивитися в її задумливі, далекі від життьової метушні, очі, на її зовнішньо строгий вираз, за яким ховалася справедливість, що не вміє бути іншим чимось. Мама завжди мало сміялася, гарне обличчя її було моложаве і зовсім без зморшок.

В цей день у очах її жевріла смутна тривога. Нічого здається, не сталося, — не дуже добре живеться, але й не така вже лиха година. Хай би вже так було, як с. Та не може вона перебороти жаху... Сон такий страшний снився, так виразно, — досі не може отямитися.

Снилося, що відрубала пальці на правій нозі й дуже кров ішла ...

Вона, яка була, така сама й зосталася, вразлива... Для іншого — вдряпнуло й забув, а її до основ стрясає ...

VI.

Директива, тимчасом, спускалася вниз.

Вона недовго забарилася в обласних партійних комітетах, вона там тільки підживилася, погладшала, обросла пір'ям — інструкціями, постановами й плянами, — із тоненького цигаркового листочка перетворилася на солідний пакет із написом: "Цілком таємно".

В Дрижиполе вона спустилася тоді, коли її ніхто там не чекав ажніяк. Вже давно був визначений нетрудовий елемент, куркульня задовольнялася трудовими наділами й потроху пищала, в районі, як у Ноєвому ковчегу, було представлено всі види нового соціялістичного сектора, — і державне радянське господарство, і комуна, і позики, і Сіль-госпром, і Цукротрест. Всім вистачало місця, а якщо трохи й притиснули дядька з хлібозаготівлями та облігаціями, то це не завадить. Революція від цього не постраждає, а тільки виграє. Треба з дядька вичавити капітали, довести його до такого стану, щоб сам відмовився від індивідуального господарювання.

В районі панувала думка, що найвища форма соціялістичного господарювання — радгосп, всі в майбутньому стануть робітниками, а комуна це так, експеримент, таран для вибивання із селянина інстинкту приватної власности.

Тому, хоч до комуни "Вперед" і ставилися поблажливо, багато чого попускали, багато чого Дуб'яга просто видирав, вимолював, — але комуні надали право й волю плисти своїми силами, керуватися лише своєю ініціятивою.

Хотіли побачити, що то з цього вийде.

Дмитро Степанський, який і досі був за секретаря рай-паркому, часто, здибаючись, насміхався з Дуб'яги.

— Вас пообтикали кредитами, то ви сидите. А якби не кредити?

— То ми б розсипалися? Е, ні, голубе, нас і довбнею не доб'єш!

Щось ворушилося, щось крутилося, здавалося, що життя йде вперед. До комуни все частіше й частіше приходили екскурсії з дальших сіл — подивитися, як то люди по-новому господарюють. Комуна вбивалася в колодочки, воювала то з радгоспом за землі, то з Сільпромом і Цукротре-стом за якісь урочища, млини й будинки, то з марісцькою громадою, яка ворогувала на комуну за це все разом.

І от з ясного неба, заселеного лише безневинними хма-ринами,спустилася кара птиця Директива. Спустилася вона непомітно. Степанський тільки скликав черговий пленум секретарів сільських партійних осередків і сказав, що досить уже бавитися в іграшки, пора серйозно взятися за хлібозаготівлі.

— На наш район припадає заготовити хліба ... — Дмитро Степанський назвав якусь неймовірну цифру, від якої у всіх очі рогом стали. — Від вас залежить довести цей плян до села, до двору ...

— Плян нереальний, — запикнувся був Вергун. — Вже що було, то вимели ...

Дмитро Степанський подивився на нього зизом.

— З мене спитають, а я спитаю з вас. Тут є такі, що самі вже поробилися куркулями, — хата під черепицею, клуня з віконечком на горищі, город до берега, три десятини землі

— нащо їм що? — пив він просто до Вергуна. — Та ми розглянемо окремо це, — але як мене гріють, то я й вас буду гріти. І хто зловить ґаву, того будем бити... Будемо добре лупити.

Директива була на столі й уже висиджувала свої пташенята. До кінця пленуму вилупилися пляни-рознарядки, доведені до села, проекти наступу на куркульню й активізації сільської бідноти, розписи зборів батряцьких і незаможницьких активів та куткових зборів по всьому району,

— бо то своїх людей, комсомольців і партійців по селах було мало, а тут треба всі села охопити. Також комісії наступу на капіталістичні елементи села і ще щось.

Секретар райпаркому відкрив тільки краєчок чогось волохатого й знову швиденько запнув, бо воно, покищо, пищало в самій директиві й не вимагало настирливої поживи,

— звіту перед центром, як от, скажімо, плян хлібозаготівель.

— Чого це так, що комуна могла вивезти два вагони хліба, — більш, ніж усе село разом? — питався секретар райпаркому.

— 1 чого це у вас? .. у вас? .. — показував він пальцем на одного-другого, — чому нема ніякої колективізації?

— А як не хотять? — дивуючись на таке запитання, відповідали.

— Погано працюєте! Даєте волю куркулям. Отже, пропоную всім вивчити це питання у себе на місці, виявити в кожнім селі актив, на який можна опертися. На наступному пленумі — доповісти мені.

3. "ЯКОБІНСЬКИЙ КЛЮБ"

І.

Коли Тарас із Серафимом увійшли до маріецького сель-буду, там було страшенно діловито, якщо не сказати — затишно.

Хто грав у шашки, хто стояв та співчував і переживав. В кутку деренчала балалайка. Поміж лавами вешталися все молоді хлопці. Дівчат було мало, а старших майже й не видно.

Всі знають, що сільські збори почнуться не раніш, як об одинадцятій годині ночі, хоч скликано їх на шосту годину. Та й потім — не які там важливі збори. Збори сільського активу: будуть говорити про міжнародню революцію, потім переобирати членів правління спілки батраків...