Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Кузьма Волинець часто друкує ліричні вірші, ще й непогані... Ось і тут є одна його поезійка ... Фіма, той навіть встиг випустити книжку, а Тарас — всього-на-всього учитель мови й літератури в сільськогосподарській школі.
Тарас із цікавістю і якимось ущемленим почуттям розглядає портрети знайомих облич на фотографіях. "Україн-ські письменники на з'їзді...", "Українські письменники на засіданні літгуртка Макіївського заводу..."
А він всього-на-всього вчитель!
"Український письменник, Юхим Загайгора, пише роман "Дніпробуд", — читає далі в хроніці Тарас. Фіма Цудечкіс остаточно відцурався свого прізвища, виступає під псевдонімом.
Комедія! Цудечкіси поставали Загайгорами, а наші Гар-машенки — Гармами, Перепеченки — Ре. На якийсь чужоземний зразок.
— Ще не знати, що то з нами буде, — чує він одночасно із своїми думками розмову. — Може й нам доведеться туди йти?
"Це все про комуну", — догадується Тарас.
— Ну, я вже як одна в селі зостануся, аж тоді хіба ПІДУ...
— А чого? Там, кажуть, добре...
— Господи! Як уже буде так, що всім іти, то я за шворочка та до сволока. Ви б послухали, що розказують, яке там добро ...
— Не вірте! Вони зібралися для того, щоб захопити кращі землі, а тоді, як це лихо перейде, поділяться.
— А ще може придналогу з них не беруть? Не так цуплять, як із нас?
— Еге, чого б то вони так голодували перший рік? Отой самий Дуб'яжка все літо носив мішечками буханці з кооперації ...
Все про комуну. Правду казав Серафим, що всі села довкола пильно стежать за кожним кроком комуни. Але Тарас так надиханий вже цим усім, що знов перестає слухати, думає про своє.
Одного разу він порвав усі свої друковані твори. Кінець мрії! Кінець цьому всьому! З нього письменника не вийшло!
І разом із цим урвалася та єдина нитка, що в'язала його з життям. Як так, то нащо він життю, нащо йому життя?
Тепер уже видко — він кругом нікчема. Він жив у певності, що може здійснювати себе лише в творчості, а яка його творчість? Хіба оті нікому непотрібні й нецікаві переживання, записані в щоденнику?
Те ж, що він не для себе пише, а хоче надрукувати, воно також виїденого яйця не варте ... Та що казати!.. Коли навіть такого простого завдання, як провести куткові збори, виконати незугарний.
Але це може звести з глузду й не таку споглядально-пасивну натуру, як він. Щодня день-у-день ходи, гавкай, переконуй! Всі вчителі зобов'язані провадити громадську роботу, — передплата позики, самообкладання, хлібоздача ... А це заходилися на зразок Марійки, організовувати колгоспи в Дрижипільщині. Знов і в школі з тебе вимагають громадської роботи.
Тарас морщився, кривися і, зідхаючи, ходив. Як він мріяв почитати хорошу книжку, сісти в свій човник свавільних марень і розкошувати, — за топчаком оцим не мав часу.
І головне, — був переконаний, що вона нікому непотрібна, оця громадська робота.
Це треба було в одній хаті зібрати з кутка чоловіків і жінок та й цілу ніч їм токмачити про успіхи радянської влади, про потребу й доконечність передплачувати позику, здавати хліб, про вигоди колективного господарювання, верзти всяку нісенітницю про куркулів, відповідати на кумедні й каверзні запитання.
Власне, він не був проти комуни, він дуже добре розумів усю доцільність і доконечність перебудови сільського господарства. І чого це, справді, робітник та службовець повинен служити в держави, одержувати те, що вона йому дасть, ходити на години, класти свою снагу на індустріялі-зацію країни, — а селянин зараз кричить:
— На часи ходити? Панщину заводять? А як я хочу, щоб було моє!
І Тарас сумлінно все це викладав на отаких куткових зборах. Власність калічить душу людини, — навіть до таких тонкощів добирався він. А у відповідь бачив глузливі, недовірливі очі й читав у них: "Ех, ти, шпінгалет! Що ти бачив? Пішов би попомахав косою цілий день на спеці. Тобі добре балакати на всьому готовому."
Це були очі отих самих дрижипільських його дядьків і тіток — Геменя, Явтуха, баби Горпини, дядини Івги...
—... вони там мало з голоду не поздихали, — знов вривається в течію його захованих дум розмова ззовні. — Геть були розбіглися, тільки четверо їх і зосталося. А тепер усе з чужих сіл до них поприставали. Це вони недавно так почали рости та судитися, та захоплювати нові землі...
— То ж, кажуть, Довга балка вже також їхня?
— Товариші! Будемо починати?
Але він сказав немов про себе, ніхто не почув, — текли й далі неприсилувані, невимушені, а навіть занадто щирі розмови.
Чого ця комуна людям, як полуда в оці? В чім причина? В селянській консервативності? Чому навіть Дрижипіль-ська районова земельна комісія постановила: "Зважаючи, що вищезазначена земля відбирається од бідноти села Марійки для іносельців, районова земельна комісія не погоджується на передачу комуні "Вперед" цієї землі і являється тільки невільним свідком цього захвату".
Тарас зігнав із себе ці думи й розігнав горобців жіночої бесіди.
— Товариші! Час починати, — голосніше сказав він.
IV.
В цей самий час і інші вчителі та вчительки Дрижи-пільщини, мобілізовані районовим партійним комітетом, проводять десь куткові збори. Тарас мав, як і інші вчителі, зробити за тезами райпаркому доповідь на тему: "Міжна-родній імперіялізм та чергові завдання хлібозаготівлі."
Треба сказати, він викликав не одне зідхання, коли мова йшла про можливу війну, про те, що червоноармійці й робітники потребують хліба, про велику підготовку до обороноспроможносте країни. Але як дійшло до умовлянь, щоб люди здавали свій хліб, щоб виказували, в кого є, та не хоче здавати, Тарас почув десь позад себе:
— Хороби вже його є, того хліба!
Ні, він нікчемний агітатор! Ця репліка вже позбавила його промовницького запалу й він мляво закінчував:
— Товариші! Наша єдина в світі пролетарська держава, оточена кільцем, яке щодня ладне зімкнутися, щоб відібрати робітничо-селянські здобутки революції. Докладімо ж усіх зусиль, щоб зміцнити свою державу проти поміщиків і фабрикантів. Хто має яке запитання?
Якийсь дядько аж з найдальшого кутка встав і запитав:
— Дозвольте запитання на вопрос!
— Ну?
— А чом у кооперації нема чобіт? Ось у мене в хаті одна пара чобіт на всю сім'ю й нема де взяти...
О, як захотів Тарас десь у цю хвилину зникнути! З якою радістю поїхав би він до великого міста, щоб не чути оцих "запитань на вопроси", на які сам не знає, що казати.
Така чужа оця роля агітатора його споглядальній натурі!
— Ви, дядьку, як буде відчитуватися голова кооперації, тоді й запитаєте в нього про чоботи, — не знайшов більш чого відповісти Тарас. — А тепер у кого є запитання по доповіді? Може що незрозуміло?
Мовчали.
— Це як так почнуть усі мовчати, то ...
Тарас не знав, як докінчити. Він же сам допіру обірвав цілком слушне запитання. Якщо від дядька держава питає хліба, то дядько питає про чоботи ...
— Ось у мене є запитання, — врятувала становище баба Сердючка. — Чого це до мене вчора прийшов Данило й забрав два пуди вівса?
— Мабуть, із вас належало. Якщо з вас не належить, то ніхтб й не візьме.
— Ну, оце ж таке й належання! Прийшов Данило і забрав. "Як не даси, то коня й корову гарештую!"
Інша баба обізвалася збоку:
— А, багато неправди є! Це коли б чужі, то вони б краще розібрали ...
— Ну, от ви чужий чоловік, — учепилася Сердючка, — як ви скажете? То в мене нічого рішительно не брали вже чотири роки, бо син мій у армії.
— Ну, от чотири роки не брали, а тепер заплатите ... — викручувався Тарас.
— Розумний який! — почала сердитися Сердючка. — Давайте сина додому, то й я буду платити!
— Відколи син у армії, з вас податку не беруть-
— Ні!
— Страхування? Самообкладання?
— Ні!
— Контрактації свиней, гусей, корів, конопель, буряків не виконуєте?
— Ні!
— Ну, то чого ж ви ще хочете?
— А нащо ж він два пуди вівса взяв?
З півгодини отак сперечалися й не розуміли одне одного.
Тарас почував себе наче винним, що в Сердючки забрали цих два пуди, що в кооперації нема чобіт, а з людей усе правлять хліба. Хоч би вже швидше кінчалися ці збори, він більше ніколи не піде їх переводити. Так і скаже Дмитрові Степанському в райпаркомі.
Вже мав закінчувати, коли якась бабуся запитала:
— Але чи це правда, що прийде Розова нога й буде душити всіх членів кооперації, піонерів і комунців? Мені байдуже, я вже нажилася, але ось онук у мене в піонерах, то треба сказати, щоб виписався.
2. ХИЖА ПТИЦЯ ДИРЕКТИВА
І.
Через ту бійку не вдалося Тарасові здійснити свій намір — побачити комуну "Вперед" у всій її ефектності. Втім, це від нього не втікло. Щонеділі він туди ходив, — у гості до Серафима і так ... Цікаво було.
Тарас був піднесено захоплений. Був несамовито захоплений! Нарешті! Нарешті, він бачить справжні молоді парості соціялізму, а не оті барабанні деклямації про нього. Не безплідне тупцювання на місці, а щось гідне пензля мистця.
Він жадібно приглядався до життя комуни, прислухався до спогадів про її минуле, все йому тут подобалося.
Насамперед, вражав його той діловитий, не метушливий ритм цього складного людського колективу, як безперебійний стукіт двигуна у млині, як цокіт годинникового механізму. І при тому, — найрізноманітніші характери й індивідуальності, а щось одне складають, один суспільний організм.
І не так просто все це наладнати.
Він пригадує собі оцю саму велику поміщицьку економію після революції... бував тут, як приходив до Мокри-ниної Наталки ... Пустка, павутиння, сичі по кутках, жодної шибки, ніде дверей нема... Ще рік-два й уже почало б усе валитися. . от прийшли із села енергійні, сміливі люди, наповнили закинуту оселю дзвінкими голосами, творчим стукотом молотків, все відбудували, заселили працею й добробутом.
Тепер заходить Тарас у їдальню комуни — чепурну, завішану зеленню й плякатами. Столики, вкриті білою новенькою цератою, квіти на столиках, подаються кожному ножі, виделка ...
Тарасові захотілося сказати комплімент Дуб'язі.
— Я матеріяліст, — говорив на це Дуб'яга, голова. — Як робити спільне харчування, то вже таке, щоб і тарілочка, й виделечко, й серветочка була, й друга тарілочка, і газета почитати, і квіти ...
Все це, справді, було за столом.
— Щоб член, особливо жінка, відпочивали в їдальні. Тоді вона сама не схоче назад у горшки лізти. Оце я з цього починаю культуру.
