Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

— Тепер уже ти й тієї не доскочиш.

— А ти щось про неї вже знаєш?

— Ну, так, вона собі пішла до однієї жінки, що наймала нас колись у няньки, чудесно в неї влаштувалася, плює на всі інститути, пішла на короткотермінові геологічні курси, вже заробляє й сам чорт їй не брат.

— Тамара свого нічого оригінального ніколи не видумала, — презирливо здвигнув плечима Тарас. — Якби ти носа врізала, то вона б і собі...

Його заскочило, але не дуже вразило Килинине відкриття. Тамара його не цікавила. І якби войа побігла за Савком, то Тарас ані трохи не здивувався б. Але що Неля могла таке зробити... Якби вона була така пуста, щоб її засліпив зовнішній блиск цього павіяна...

— Так, так! Ти все життя будеш ґав ловити, — гризла Килина його далі. — Бо Нелі треба було заміж, її треба було силою взяти, — й уже. Так Савко й зробив і от бачиш, дуже добре зробив...

— Та й що це ти, найнялася мене лаяти, чи як? — надокучило вже Тарасові. — Оглянься на свої колеса!

— Мої колеса йдуть якнайкраще!

— Така дуже розумна, других учить, а сама... Чого ж тй все тільки товаришуєш? Коли вже я побачу, що ти з кимось окрутишся?

— А тобі яке діло?

— Таке, як і тобі!

— Знаєш, Тарасе, — таємничо сказала на це Килина. — Я тебе хочу щось запитати. Чи ти не знаєш?.. Чи Кость часто вдома не ночує?..

— Кость? Часто! Він десь знайшов собі кімнату й має цими днями зовсім вибратися, — сказав, нічого не підозріваючи, Тарас.

— Ти знаєш? — палко і ще таємничіше сказала Килина. — Його треба вирвати звідти!

— Звідки?

— Та там одна така деґенератка до нього вчепилася. Ой, якби ти бачив! Карлиця, сухонога, клишонога, носата, горбата. Вчепилася і вчепилася! Десь у своїх родичів дістала йому кімнату, лазить до нього, а як він від неї замкнеться, то вона розіб'є шибку й вікном улізе, а як він з нею не говорить, то вона здібна цілими годинами стукати кулаком по столі, або ножем по чомусь залізному... Жалко ж хлопця!

А тобі що, — болить? — подрочився Тарас. — Чого це тебе так обходить? Ви ж ніколи одне одним не цікавилися.

— Та мені байдуже, — знизала плечима Килина. — Шкода, що свій хлопець і так влип. Мало в нас є своїх дівчат? Як би його врятувати?

— То це ти за цим прийшла?

— От побачиш, я їх розіб'ю, — рішучо стріпнула Килина своїм рівним, як пачоси, волоссям.

І чого ця Килина соває скрізь свого носа?

VIII.

За день до свого виступу Тарас любовно кінчав своє оповідання. Хтозна, що було б, коли б він зустрів таку дівчину? Але мріяти про неї може ж він? Він уже її зразу любить, хоч може й не доведеться йому з нею зустрітися. Та вона десь є. Людина, звільнена від рабства у речей. Людина з гарною душею.

Може його й не зразу зрозуміють. Що ж! Він готовий до цього. Але оповідання читатиме, йому цікаво, який резонанс воно дасть.

Проте, в неділю його таки слухали. Його й Фіму.

Слухаючи Фімине оповідання, Тарас не вірив своїм ушам. Так Фіма тоді в Марійці не куняв, коли вони з Наталкою разом сиділи та про ту дорогу й любу всяку всячину говорили? А може якраз і спав, та й йому приснилося не те, що насправді відбувалося.

Оповідання його малювало сільський клюб, надзвичайно активних юнаків і юнок, штанґи, волейбол, — одним словом, марієцький сельбуд. А на цьому тлі — молодого куркуленка, який домагається прихилити серце сільської артистки, самородка. Дівчина любить батрака-комсомольця, йкий, до речі, теж неабиякий таки талант. І от на виставі куркульський син з ревнощів СТ^ІІЛЯЄ на сцену, забиває дівчину й комсомольця-батрака, а сам через вікно тікає.

Ну, й реготався ж Тарас у душі, слухаючи цю нісенітницю!

Де й коли це воно могло бути? В Дрижиполі? У Марійці? Чи хоч когонебудь може підставити Тарас на місце Фіминих героїв із своїх дрижипільських вражінь? Артистка, — це може Настася, яка "і в церкві, і в сельбуді перша"?

"Гоно вона, та піп, та дяк правлять..."

Ось послухаємо, як то його зараз рознесуть. Власне, в Фіми нема смаку, якась тріскуча балаганщина, нема того настрою, яким віє від справжнього оповідання. Тарасові навіть нудно було б слухати, коли б він не знав джерела його походження.

Але на превелике диво Тарасове, — оповідання всім дуже сподобалося. Першим виступив Танцюра й сказав:

— Ось перший раз маємо сюжетне оповідання з виразною клясовою настановою...

Танцюра був плужанським законодавцем мод, задавав тон. Зблизька він не був таким узурпатором влади, яким колись здавався в інституті Тарасові. Тепер він охоче водив компанію із тим самим Васильком, якого колись виставив з інституту, також із іншими, відомими в широкому світі іменами, при чому мав упертість проводити свою, крайню, ліву, радянську лінію оборонця "барабанної поезії*.

Василько який був, такий і зостався, — в'їдливий і глузливий. У такій теплій компанії побиває Танцюру на обидві лопатки. Розповідають, що в якомусь санаторії Василько й Ставенко своїми кпинами довели Танцюру до того, що він не добув свого терміну й з пересердя виїхав геть.

З Липовецьким був шанобливий, із старшими письменниками на коротку ногу, а з початківцями — протеґуюче-поблажливий і насмішкуватий.

Микитчук не зміг винести цього тону зверхности, він із самого початку намагався був запосісти ролю верховоди у "Плузі". Але Танцюра не випускав цієї ролі з зубів, спритно маневруючи між офіційним головою, Липовецьким, старшими "визнаними" письменниками та початківцями.

Це, власне, й було потайною пружиною появи нової літературної організації під голосними комсомольськими гаслами. Микитчука пожирав біс влади, честолюбства.

Танцюра хвалить, — Микитчук буде гудити.

Але ж ні! Навіть голобельний Борис не міг нічого ущіпливого сказати авторові. Він підкреслив бадьорий, оптимістичний дух, як воно і є в нашій радянській дійсності, коли для сільської молоді створено всі умови до культурного життя.

— Дуже влучцо й правдиво показано клясову природу куркуля, який діє в згоді із своїм хижацьким інстинктом. Що йому, — застрелити кохану дівчину? — зарозуміло каже він.

Навіть сам Липовецький узяв слово тільки для того, щоб сказати, що такі оповідання дуже потрібні, бо показують процес клясового розшарування на селі.

Він навіть забрав це оповідання, щоб негайно надрукувати в газеті, без жодних поправок.

Ну, і реготався ж Тарас у душі з цієї комедії!

Підійшла і його черга читати.

IX.

Це дядько Никодим навіяв йому ідею твору. Мізерний раб речей, — тілом, душею. Все життя був у рабстві в своїх стаєнь та клунь під черепицею, а на старість віддав святу труженицю в жертву всевладному богові своєї душі: речі, якомусь півміткові.

Як показати цю покривлену душу, це звиродніння людської психіки? Тарасові не конче важило, чи то був куркуль, чи ні. Та й за всіма офіційними ознаками дядько Никодим не був куркулем: ніколи не експлуатував найманої робочої сили, не мав млина, крупорушки, олійниці, молотарки...

Ні, Тарасові не хочеться конче куркуля виводити, бо оце рабство речей висить над усіма, над усією нашою епохою.

Це мусить бути дівчина з тонкою й глибокою душею, охоплена жагою до поступу й самоудосконалення. З усіх філософських систем найбільше їй подобається грецький стоїцизм, презирство до матеріяльних благ, мужнє й оптимістичне ставлення до всякої недогоди. Ця дівчина шукає, де б спробувати свої сили, добровільно йде в сестри-жалібниці на фронт під час світової війни.

Тут перед нею розгортаються усякі спокуси. Вона опиняється серед вулиць покинутих міст, де стоять відкриті крамниці, валяються по землі сувої шовків, килими, золото й самоцвіти. Спокуси такі сильні, взяти це так нікому не шкідливо, — однаково ж. на вулиці валяється! — що вона відразу стає мільйонеркою й з цим вертається додому.

Приїздить вона якраз у той момент, коли батько б'є матір за півмітка грубої конопляної пряжі. Мати помирає. Дівчина рве, нищить, палить всі багатства й назавжди кидає батьківський дім. Вона вчиться в медичному інституті і стоїчно переносить голод, холод, ходить на щоденну роботу і ніколи не шкодує за знищеним. Вона щаслива.

Не хоче бути рабинею речей, як батько!

Читаючи своє оповідання, Тарас кидав часом одним оком, як воно сприймається. Бачив лише суворі, застиглі, холодні обличчя. Танцюра одним оком дивився в себе, а другим десь на стіну. Микитчук підбирався до прекрасних папірос Липовецького. Волинець і Побережець про щось перешіптувалися.

Що то скажуть зараз?

Тарас ждав. Ця пауза здалася йому безконечно довгою, тортурами. Невже ніхто нічого не скаже? О, як він помилився!

Першим виступив, звичайно, Танцюра. Цю прерогативу намагався відбити від нього Микитчук, але без успіху. Танцюра цупко тримався за амплуа фактичного керівника " Плугу ", правої руки Липовецького.

— Товариші, може я помиляюся, — почав він, дивлю-чись своїми очима в різні боки. — Може я помиляюся, але мені здається, що ми прослухали оповідання про якусь панянку з інституту благородних дівиць. Мені незрозуміло, чому вона потрапила на фронт. Я був на фронті і знаю цих шукачок гострих відчувань. М'яко висловлючись, вони не заслуговують на те, щоб їх ідеалізувати. І коли в неї з'явилися коштовні речі, то повстає питання: за які послуги вона їх дістала?

Хлопці похабно сміються на ці слова.

— Потім виявляється, — говорить далі Танцюра, — що вона — селянка. Вибачте, я ще не чув, щоб сполучалися такі два поняття, як селянство і стоїцизм. Потім... В гісте-ричному нападі вона ці речі нищить... І зрештою, в останньому розділі автор робить із неї пролетарську студентку. Пробачте мені, але якщо наші пролетарські студенти всі такі, то їх треба мітлою повиганяти з вузу, бо це — чужий, ворожий елемент. А коли автор виводить таким одного студента, то не треба забувати, що література узагальнює, що цим він кидає пляму на все студентство. По-моєму, твір надуманий і явно невдалий.

Тарасові похололо в душі.

Але може Микитчук скаже щось протилежне?

— Література має завдання виховувати маси в дусі пролетарської ідеології, — так почав свою промову Микитчук.

Він любив попросторікувати, потеоретизувати перше, ніж угризнути.

— Отже, від кожного твору ми вимагаємо, насамперед, клясовости. Центральними постатями наших творів повинні бути пролетарі та найбідніше селянство, — носії ідеології пролетаріяту. І пролетарський письменник, — якщо він хоче бути ним, — повинен брати їх героями своїх творів.

Микитчук покищо клював носом мак.

— Але товариш Сарґола обрав чомусь основною героїнею людину, клясово нам чужу і, мало того — подає її, як позитивну постать.