Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Коли вона стріпує голівкою, волосся те також усе разом стріпується, неначе воно — важке золото. І це так гарно!
Нелині сині очі то там, то сям визирають Тарасові з-над хвилястих ланів задуманими волошками. Він так її любить! Але він ніколи не зміниться до неї, як був її щирим товаришем, таким і зостанеться.
І він у цьому самовідреченні, такому гармонізуючому настроєві цього багатого літнього дня, не почуває щемлячих болів, лише радість великої любови. Що ж, Неля пише, — "не хочу, щоб ти змінився", — він буде такий, як вона хоче, їх взаємини ніколи не зміняться.
Скільки раз думав він над її листом і ніколи його так не зрозумів, як сьогодні. І коли досі він не знав, як йому повестися, то сьогодні ішов радісний, мрійливий, сильний.
Як же назвати це настроєм, коли воно визначає його життьову поведінку на довгі майбутні роки?
Вже тепер напише до неї. Бо він ще їй не відповів по суті...
IV.
Перед самим хутором, коло недобудованої залізничої будки, Тараса пройняло легке хвилювання. Як то приймуть? Може вже забулася дитяча дружба, оті несонні ночі в клуні на сіні, з хихотінням і юнацьким філософуванням їх великої громади братів і сестер. Може холодом повіє від зустрічі?
І справді! Ніхто не вийшов його зустрічати, — це щось небувале. Навіть собака не ґавка^в. Що за знак?
Підійшов до дверей Тарас, — двері були замкнені. Нікого дома нема.
Де ж вони могли бути? На полі?
Ні! Поле стоїть тихе, самотнє. В яру серед верб не чути ніякого голосу, ніяка хустина не біліє поміж коноплями. Лише на ставочку плавають каченята.
Тиша.
І саме сонце здалось самотнім на цім покинутім, замкненім хуторі. Стоять вишні з червоним жаром ягід, — і вони самотні.
Сум.
Сум і тиша.
А як же весело тут було колись! Як ще недавно вирувало життя!
Кожен куточок тут таїв спогад про якусь витівку, про якусь сміховинку. Всі вони були однолітками, з різницею на рік-два вгору, або вниз. їх сміхи та хіхи перемежалися із глибокими, задушевними настроєвими розмовами. Таких у середовищі Сарґолів ніколи не почуєш. Порівнюючи з Осташенками ті Сарґоли, батькові родичі, здавалися грубо витесаними, мужицькими, а бабине Киріїне покоління — себелюбним і хитрим.
Справжні куркулі, особливо дядько Микита.
Осташенки тяглися до витонченої душевної досконалосте, як до сонця рослина, вона віяла в усьому, в поглибленому підході до кожного явища, без заздрости й зловтіхи у вдумливому його розгляданні, в їх поведінці гордовитої бідности, в їх гордій правдивості, в їх безкомпромісній чесності. "Не можу взяти, де не поклав", — такий їх девіз.
Ця духова охайність і чистота проявлялася в намаганні оточити себе красою.
Тарас обійшов обидва садки, — старий і новий, — походив у тіні черешень і грецьких оріхів, яблунь і слив, поблукав серед запущених аґрусових кущів, пішов поза старою клунею, над ровом, де розрослися вишні, обдивився, як хазяїн, нові, міцні, криті черепицею стайні, нову клуню, возовню... Постояв перед хатою, подивився на гармонійне сполучення сивої цинкованої бляхи та червоних мальв попід вікнами...
І все це зроблено трудовими зусиллями одної сім'ї, яка ніколи не наймала для свого господарства жодного наймита, ані наймички... Яка протилежність до хутора на Троянах!
Тарас вирішив чекати. Хтось таки навинеться, не може ж бути, щоб нікого не було. І де дядина Марія? Може її замкнули?
А може повезли до лікаря?
Він зазирав у вікна, вдесяте обійшов круг усіх будівель хутора. Можна подумати, що тут неабиякий поміщик живе, таке все тут солідне, капітальне.
Але Тарас добре знав, яка ціна цього заможного вигляду. Старий Никодим не дозволяв найменших втрат на щоденний ужиток, не визнавав навіть мила. Весь прибуток з господарства він вкладав у ці пишні та красні будівлі.
Це була його пристрасть, якій він присвятив усе життя своє, рабом якої став ще замолоду.
Борони Боже, найняти когось навіть у гарячу пору. Все повинне зроблене бути самотужки, хібащо восени машина помолотить. І на їжу скупо було, — яйця, масло, кури, гуси, індики, вівці, — все йшло на дрижипільський ярмарок, все збивалося в копійку.
Як то ще зважувався він дітей до школи посилати?
Правда, дівчата допущені були скупим дядьком Никодимом лише до марієцької трьохрічної школи, але хлопців після дрижипільської двоклясової школи він посилав докінчувати освіту у чотириклясову розумнянську прогімназію. Так само, як і покійного Сашка, що загинув у світовій війні.
За кого ж повиходили Катруся й Оленка? — набігають думки в Тараса, побиваючи попередні.
Вже смеркало. Зорі висипали швидко, не так, як у місті. Виступив виразно Чумацький шлях, бита дорога через небо, що завжди його так манила. Віз уперся дишлем в дядькову цинкову дахівку.
Тарас міркував, як би йому дістатися на горище до клуні, — там завжди повно запашного сіна. Хіба через віконце? Там було б непогано спати...
В цей час у сутінках до подвір'я в'їхала підвода, з неї позлазили, — ну, звичайно, дядько Никодим, Панько, Сергій, Донька з чоловіком і дитиною. Мовчать. Чого вони такі сумні?
Тарас хотів був вискочити з затінку й жартома налякати їх, але відчув, що це —глибоко недоречно, не треба цього. Він відділився від сутінків і сказав:
— З пів дня вас тут чекаю. Де це ви були?
— Е-ех... були... Не маємо вже мами, — відповіла Донька якимось здавленим голосом, зовсім не дивуючись, що бачить Тараса.
Наче так і потрібно було, щоб Тарас упав з неба. Вірніше, це було в цю хвилину всім байдуже.
— Померли наші мама, — сказав не то Панько, не то Сергій, в сутінках не видко було.
Наче блискавка прорізала небо, Тарас усе зрозумів. І як же він, — бачив цяточку, бачив похорон дядини Марії, — й не пішов випровадити її в останню ПУТЬ?
І чи може бути, щоб не було вже її? Вона напевно десь тут є близько, не можна уявити собі цього хутора без неї, такої мовчазної завжди, з cvмoвитo-гoлvбинoю усмішкою, з тихою лагідною мовою. Ніколи не ЧУВ Тапас, скільки бував тут, окрику дядини Маоії, — чи вона вміла сердитися?
— Ой, нема нашої мами, нема! — пилаючим голосом поскаржилася Донька Тарасові. — Наробилися, намучилися... і пішли...
Всі стояли з похнюпленими головами біля нерозпряженого воза та й не знали, — що ж робити далі? Нащо розпрягати, нащо все, коли вирушили із цієї садиби із матір'ю, а вернулися самі?
Як раптом посиротіло, як затяглося все тугою!
Дядько Никодим раптом голосно розридався. Панько обережно взяв його під руку й попробував вести до хати.
— Годі вже, годі! Тепер плакати пізно! — сухо, з іржавим докором протягла Донька. — Цим тепер не поможете...
Взяла дитину й пішла, нічого не додавши, до своєї хати, прибудованої збоку до великої.
Старий і хлопці побрели до своєї, а Кирило, Доньчин чоловік, почав розпрягати коні.
V.
Не світили світла, не вечеряли, не спали.
Донька забрала Тараса до себе, прийшли на якийсь час хлопці, тільки старого не було. Він молився.
Чому цей час, коли навіки не стане рідного, без діяль-ности такий важкий, пекельний — і чому всяка діяльність стає зайвою?
Тарас не знав, чи йому розганяти оцю напружену мовчанку, чи розпитувати про останні дні й години дядининого життя — чи краще не розвереджувати живої рани. Все ж, несміливо почав питати.
— Якби не наш добрий тато, то мама ще сто років жили б! — з притиском на слові "добрий" кинула Донька в пітьму.
Хіба Донька вже перестала бути тою задушевною старшою подругою з широко відкритим поглядом, із цією притаманною для Осташенків лагідною іронією і беззлобним гумором, із безмежною задумою? Такі тверді, сталеві нотки, нові для Тараса, бренять тепер у її голосі.
— Мама все життя закривали нас своїми грудьми, все на себе приймали, все на них сокошалося...
Тарас здивувався.
— Я думав, що це тільки в нас батько з матір'ю не миряться...
Тарас багато не розказував тут, вони й так знали, що батько його вважав Осташенків і жінку свою з їх дому чимось нижчим, бідними родичами, — тому вони й не любили заходити до них у Дрижиполі.
Але для нього Доньчині слова були несподіванкою. Ніколи не помічав він натяку на якийсь розлад у цім хуторі. Строгий завжди дядько Никодим здавався йому справедливим.
— То ваші тато хоч до вас милість мали, — заперечила Донька. — А наші — самі з себе зробили чорного вола, й з нас усіх. За кожну нашу згаяну часинку мама несли кару... Коли б не мама, то виглядали б, як старці, голі й босі. Як що справити, то хіба крадькома від батька, бо за копійку заб'ють.
— Це в кожній сім'ї таке, я бачу, — зідхнув Тарас. — Скрізь мама за все терпить...
— Але ж не так! Ти знаєш, відколи мама заслабли? Тарас не знав. Перед Великоднем?
— Ні, я не про те кажу. Відтоді, як маму збили тато до крови....
— Збили?
— І за що? За півмітка!
— До крові за півмітка?
— Ану, не можна здумати! Ткали ми з мамою полотно й не вистачило мені трошки, півмітка. То скільки там діла? Пішла в Марійку,, позичила, аби швидче закінчити. Чи то так важко його потім віддати?
Так, єдине, на що могла реагувати Донька, це ці пекельні спогади. Голос її набирає пристрасних, гнівних відтінків.
— Еге! Як побачили тато цього півмітка чужого, як узялися до мами! "То ти не могла вночі допрясти, то тобі треба його позичати?" і за цього нещасного півмітка кинув тією бідною мамою на землю та як почав місити. Побив ту бідну маму так, що вона рачки до мене лізла через подвір'я.
— Господи! — вжахнувся Тарас — І ти цього не чула? Дядина не кричала, чи як?
— Де там, не кричала? В стіну стукала, щоб я прийшла посвідчити, що не вона позичала, а я. Та я нічого не чула... Коли дивлюся — мама рачки лізуть у хату, скривавлені... О, Боже, за півмітка!
Тарасові стало страшно. А він ішов сюди шукати ідилії! Дядина Марія, скривавлена, лізе рачки по подвір'ю!
— Тепер хай плачуть, хай землю гризуть, — я до них милости не маю, — з жорстоко-стал€вим полиском у голо-сісі говорила Донька. — Ото як заслабли мама, як заслабли з того часу, то вже й не встали...
І помовчавши, насмішкувато додала:
— Поспішали з похороном, бо жнива підходять, шкода часу гаяти... Навіть дівчата не знають, що мами вже нема... Грошей шкода було на телеграму...
Тарас мовчки стиснув кулаки.
Та й варт шкодувати за старим світом? В цій гонитві за багатством, за маетностями люди гублять людську подобу, звироднюють до потворного свою психіку, гублять людяність.
