Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Але всі знали, що в цю трагічну хвилину розламану грамофонову коробку треба було вважати за телефон.

Потім почалася на сцені пекельна стрілянина й повальна паданина. Можна було думати, що й у залі відбувається перестрілка, — такого шелесту наробила ця заключна сцена.

— А, них йому! І то видумають таке! — задоволено сказала Наталка, як спускали завісу.

І наче махнула магічна паличка, — заграла музика. Зал я миттю відмінилася. Всі кинулися до танцю. Була ще тільки друга година ночі.

— Коли б уже марша грали та додому! — не видержала якась дівчина, що сіла недалеко них.

— А це ти без маршу не можеш? — грізно подивився на неї розпорядчик, отой наймолодший, білявий хлопчина.

Марш, нарешті, змилувався й пустив їх додому перед світанком. Настася йшла з ними, бо додому їй далеко. Ішов і завсельбудом, найбільш за всіх натомлений Ладько.

— Наша Настася перша в сельбуді, перша й у церкві, — гордо казала Наталка.

— В "червоному селі" й церква є? — здивувався Фіма.

— Аякже! Тільки мало ходять... Оце часто буває, що в церкві їх оно трьох: піп та дяк та наша Настася... Казали на сході, що ніби там радіо має бути, але ще поки правлять...

І повертаючись знов до Настасі:

— А в сельбуді найкраще грати, заводити пісню, — теж Настася! Ото звикла по сельбудах та по гулянках... десь-то думає так і вік прожити...

Тарасові в ту ніч снилася Наталка.

— ...мама як померли то наче половини світу не ст^ло... Половина є, а половини нема. Йому в Дрижиполе, — нитра мені! Йду в поле, — нитра мені!.. Отак, нічого нитра!..

О, Господи! Він навіть не чув, коли вона це казала. Але ж виразно казала, з невитравною печаллю в голосі.

11. "ХУТІРСЬКА ІДИЛІЯ

І.

У Дрижиполі біля соші, недалеко від церкви, над одною хатою красувалася вивіска: "Новомодні хволюші". Кожен раз, як Фіма з Тарасом проходили повз цю оригінальну вивіску, вони від душі сміялися.

— Автор її — людина, обдарована тонким почуттям гумору, — сміючись, казав Тарас.

— То зайдімо, подивимося на нього, — запропонував Фіма. —Тільки треба вияснити, що це за "хволюші", а то... чого ми прийдемо?..

— Та фолюші ж, сукновальна машина, — здивувався Тарас, що Фіма не знає. — По-дрижипільському "хволюші", тільки чого ж "новомодні"?

— Ах, фабрика! Ну, зайдімо...

Але, на превеликий жаль, "новомодні хволюші" були замкнені. Дівчинка-сусідка пояснила, що сукна ніхто не несе робити, а хазяїн фолюш удома.

— Хто ж хазяїн?

— Та якийсь не дрижипільський, з хутора...

— З якого?

— Або я знаю?

— Що ж ти знаєш?

Дівчина на це запитання мовчала.

— Гм, хто ж це може бути? Який він із себе, як зветься?

— Довгий такий, як верства, на окулярах... А, згадала... З Марієцького...

— їйбогу, це...

— Теж мені бізнесмен знайшовся! "Новомодні хволюші" — і завжди під замком...

Вони вже знали, хто це. Хто ж, як не Панько Осташенко?

— Я певний, що вивіску цю складено так для того, щоб хтось ішов і всміхнувся.

Не було ніякого сумніву: довготелесий, в окулярах, з хуторів, "новомодні хволюші", — це він.

Фімі не диво, він же давно з Дрижиполя, а ось Тарасові простити цього не можна. Відколи вдома, а забув про Панька, й разу не згадав про Осташенківський хутір.

І ті добрі! Відколи він тут, — ні разу не зайшли. Ні Донька, ні Катруся, ні Оленка, ні Сергій, ні Панько. Вони завжди були чогось горді, скільки раз Тарас із Галею й Федьком ходив до них улітку, а вони бувають у Дрижи-полі щотижня, напевно й до дядька Симона заходять а до них не зайдуть. Все бояться бути зайвими... Несміливі й горді.

Підприємство Панькове явно програло. Сам він у цей час сидить мабуть на хуторі під вишнею й вигадує нове назвисько для собаки. Але ні, дядько Никодим не дасть посидіти. Мабуть, махає косою, або клепле її, підсліпувато смішно придивляючись.

І не зайшов ні разу! Ніхто з них не зайшов, навіть Сергій, одноліток Тарасів. Як же там дядина Марія? Але цей світ міняється! Такі були близькі родичі, а тепер... І він добрий! Зовсім забув про них.

Це може найдорожче, найзапашніше, що зв'язане з дитинством, — Осташенківський хутір, самотній, поетичний, на полі...

Панько з Сергієм ходили звідти до дрижипільської школи, Фіма їх добре знав.

— Ходімо колись до них! — скричав Фіма.

II.

— Дурний, та й не журишся! — не схвалила мама Тарасового наміру піти разом із Фімою на Осташенківський хутір. — Не хочу я, щоб ти йшов туди з ним. Там горе, а він свого Фіму на забавку буде вести...

— Горе?

— Хіба ти не знаєш?

Що з ним робиться? Забудьків брат! Казали йому ще в перші дні, як приїхав, — дядина Марія дуже слаба. Як вони там справляються? Ще й жнива настигли...

— А дівчата?

— То ти нічого не знаєш! — збоку кричала Галя. — їх нема й званія на хуторі!

— А де ж вони?

— Повиходили заміж обидві разом, ще в запусти.

— Як? Вони ж ще малі!

Він уявляв їх і досі отими маленькими дівчатками, що бігали по березі у яру, корів разом з ним та Галею пасли і якихось "щуриків" все полювали.

— Еге-ге! Коли то було! Тепер на тому хуторі товчеться сам Никодим із хлопцями, бо Марія нездужає від посту, та ще Донька свій клопіт має... Куди там іти? То якби було все добре, — хай би пішли.

— Я сам піду!

— Сам — піди! Пішла б і я з тобою, та далеко. Чогось така стала непотрібна...

Так дівчата заміж повиходили! От тобі й "новомодні хволюші"!

Знайома дорога по насипу незакінченої через війну і революцію залізничної колії. Скільки раз ходив по ній! Ростуть і цвітуть так само квіти степові, так само на небосхилі вирізьблюється два високих осокори — мета його подорожі. Звідти Панько й Сергій щодня п'ять років ходили до дрижипільської школи, туди влітку на цілі тижні ходили гостювати Тарас із братом та сестрами, а вже в останні роки, то з дядьковою Симоновою Ніною на коротший час.

Чорна цяточка повзла звідти на небосхилі десь у напрямку Марійки, — якийсь гурт людей, чи що?

Тарас не звертав на неї уваги, заглиблений у свої думи.

Фіма! Хоч вони й приятелювали оці два тижні, але щораз дужче щось не таке відчував у ньому Тарас. Не знав, що. Чи то надмірна розв'язність Фімина бентежила Тараса? Особливо в присутності Дмитра, коли Фіма ставав якось підхлібно, підлабузницько розв'язний, із своїми "хоч би тобі хнй" та іншими "прісипочкамі". І хоч Дмитро теж розв'язний, але яка різна ця розв'язність. Дмитрова більшу має схожість із протезуючою розв'язлістю Липовецького, тільки не така презирлива.

Чи оця маніра Фіми всіх і все використати? Все чіплявся до Тараса з тією рекомендацією для нього від Дмитра Сте-панського. А чи винен він, що Дмитро йому каже "прийди", а про Фіму мов би не розуміє?

Чи оцей незвичайний для Тараса спосіб думання, без ілюзій і сентиментів. Бід подиху його Тарасові слова переставали родитися, а думка, замість розцвітати пишним цвітом, стискалася до слова, а те вже слово ставало не тією задуманою думкою.

Мабуть вони з Фімою говорили різними мовами, що йшла з глибини їх єства. От-от дійдуть вони контакту мови, як отой чортик вискочить поміж ними й зруйнує весь попередній настрій глибинної щирости.

В цю хвилину Тарас почував полегкість, що він сам, а нема тут Фіми, цієї тріскучої революційної фрази, до якої дуже щільно прилягає звичайна турбота про свою кар'єру.

Бо хоч Фіма багато говорив у дусі осуду буржуазної ідеології, а що він зробив для ствердження своєї нової? Те, що став робітником? То що, для кар'єри?..

Добре, що його вже нема.

Склалося так, що Тарасові не довелося й одкараскувати-ся від Фіми. Фіма вже поїхав. Несподівано й раптово. І здається, спричинився для цього той лист.

Тарас одержав три дні тому листа із столиці на блянку з видрукованим там штампом спілки селянських письменників "Плуг". Повідомлялося його, що його новеля друкується, в черговому номері журналу "Плуг". Чому нічого більш не надсилає? Радо будуть друкувати.

"Просимо й надалі надсилати до нас матеріял. З товариським привітанням...** — так кінчався цей лист.

Тарас зразу ж побіг до Фіми. Вони читали й перечитували цього, надзвичайної ваги, листа, а Тарас вивчив його на пам'ять. Фіма зразу став маленький-маленький, а Тарас на цілу голову виріс. З ним листується редакція! Сам "папаша" до нього пише!

Фіма аж грав очима, слухаючи захоплені розповіді Тарасові про літературні побоєвища та про надзвичайно широкі можливості стати письменником. Він про все докладно випитував Тараса, а Тарас, який досі щось скупо про це буркав, у нападі телячого захвату розписував усе, як тільки міг. •

— Ну, коли я досі нічого не вирішував, — сказав позавчора ввечорі Фіма, — то сьогодні вирішено й підписано. Восени зустрінемося з тобою в інституті... Може я на робфак попаду, ейсих, це неважливо, але я...

Він хотів сказати, що доб'ється, коли й його ім'я, розмножене в тисячах примірників, буде красуватися на папері, — але... Навіщо, щоб хтось знав про твої думки?

За три дні Фіма раптово зібрався й раптово виїхав.

III.

Добре, що Тарас іде тепер сам, дихає запашним степовим повітрям, дивиться на марева, на це мерехтливе повітря над хлібами і думає, що собі хоче.

Він, наприклад, може думати на зовсім абстрактні теми, уточнювати різницю між настроєм, почуттям та емоцією, — яке кому діло? Чому треба часом сказати " почуття*, часом "емоція", а часом "настрій"?..

Полові лани хвилями мінилися під зливами сонячного тепла й світла, пронизуючого все, небо було сьогодні таке синє, що здавалося, аж видко зорі, спеку проганяли леготи, наповнені м'якопянкими ароматами розквітлого літа, обрії наче наблизилися й розширилися водночас, така прозорість панувала всюди, — якась симфонія світла, дозрівання, квітування. Ось у цьому є настрій, себто гама почувань, що забирають людину, підносять її, розчиняють і напувають своєю силою.

І це ще не ївсе. Тарас знає вже безпричинну "телячу" радість-екстазу, знає й радість думки, коли вона грає, й міниться, і летить нестримно, — чи то не є також емоція?

А сьогодні на тлі симфонії сяючого літнього дня він просто мрійливий, — сьогодні він дуже, дуже любить Нелю. І це не настрій, не поодинока емоція, не почуття, це щось більше. В цій екстазі, всепочутті є ще самовідречення.

Хоч Неля тепер далеко, він бачить її голівку, її пушисте, рівно підстрижене золотаве волосся, що пишним німбом обрамляє чисте чоло й різьблений профіль, з ледве наміченою лінією переходу чола в ніс.