Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
О, ще й обмірковано, непохибно, з холодом математичної точности й цинізмом вигоди!
І образливо було (хоч це можна було вважати і за вияв делікатности, чи може солідаризування), що Фіма ані натяком не прохопився: яким способом? хто поміг? Він напевно думає, що батько— комусь могорича поставив. Або підкупив. Думає, що Тарас має нечисту руку...
Як не терпів він цієї каламутної атмосфери двознач-ностей, він у ній досить уже душився ці два роки! Любив чисте повітря ясної відвертости, правдивости, потребував "цього, як легені повітря. Лише тоді був сміливий, рішучий і наполегливий. Коли заходила якась брехня — спотикався, непевнів, як сліпець.
— Ти знаєш, я вже більше місяця вдома, а ще й досі ніде не був, — здалеку почав він своє признання. — Це вже давно треба було б зайти до Дмитра...
— До якого це Дмитра?
— Степанського.
— Як? Ти з ним знайомий? — з величезним здивуванням і цікавістю запитав Фіма.
— Не тільки знайомий, але ще трохи й родичі.
— Чи це ти може не про секретаря районового партійного комітету?
— Авже ж, про нього... — сказав Тарас, не розуміючи, чому так підкинуло Фімою.
— Та це ж найбільша шишка в Дрижиполі!
— Уяви собі — дуже гарний, простий хлопець. Він років на два старший за нас, але страшенно здібний. В вісімнадцять років він був у нас уже райпродкомісаром. Не знаю, коли він учився, але дуже розвинений, з ним про все можна говорити. Такий якийсь природний розум. Ми так цікаво цілими вечорами говорили з ним...
Фіма перебив цю нескінченну тираду.
— А який він тобі родич?
— Він тут оженився, взяв дядькову Осташенкову Ніну, що з Києва переїхали в вісімнадцятому році.
— Це він повивішував ці списки з нашими родителями на першому місці? — показав Фіма рукою на зелену браму.
— Ну, ясно!
— То може він тепер з тобою й говорити не захоче?
— Батько що одно, а я що друге! В батька він хату забрав, батько судився з ним, а мені він дав відрядження до інституту. Кажу ж тобі, що це не якесь косолапе бурмило, а' зовсім молодий ще, інтеліґентний хлопець. Він втратив батьків за часів громадянської війни, зостався вдвох із сестричкою на вулиці й пішов угору...
— Цікаво його побачити... — задумливо кусав губи Фіма.
— То колись зайдемо!
— Може зараз ходімо? — стріпнув кучерявою головою Фіма.
В голові йому блиснуло: "Чорт візьми! Познайомитися з секретарем райпаркому..." І додав:
— Я, знаєш, люблю так: задумав, зробив! А то тягнути, чухатися...
— Та ні... — зам'явся Тарас. — Бачиш... Він кожен раз, як зустріне, то питає, чи я вже комсомолець... Дав рекомендацію, а я...
— А ти, дурний ґою?
— Я її нікому не показував та й усе. Якось незручно було.
— Боже, який святий! — глумливо промовив Фіма.
— Та, власне, треба було б зайти, — вагався Тарас. "Все одно, колись треба", — подумав він.
— Ми пройдімося так, коло вікон, — вирішив Фіма.
— Може вже пізно... може він ліг спати? — знову запитався Тарас. — То колись було, як упадав він за Ніною, просиджували ми цілі ночі, а тепер, як уже він жонатий...
Йому, страх, чомусь не хотілося йти. Ще якби сам...
— Е, начхоз!
Тарасові чомусь дуже не подобалася ця розв'язність Фіми, особливо оце "начхоз", таке модне серед "пролетар-ствуючої" молоді.
III.
— А, пролетарський скубент! Довго ми тебе чекали! — зустрів їх Дмитро Степанський. — Загордився дуже, що носа не показуєш?
Він, Ніна та сестра Таня сиділи на ґаночку під двома липами, що підносили свої могутні крони над парканом.
Це було таке знакомите Тарасові! Місячна ніч, товариство сидить на ґаночку, забируща пісня якась, невимовна...
— Та я тільки оце перший день, як вийшов! — виправдувався Тарас. — Дуже був хорий. Мокрий плеврит, — десь захопив.
— Шкода, що ти там голови собі не одбіг.
Дмитро за цей час не змінився. Може тільки підкресле-ніше виступає його звичка, підсміхуючись, кепкувати, — добродушно й протеґуюче.
В світотінях, під промереженим зеленим світлом липовим гіллям, Тарас впізнавав юнацьке гарне Дмитрове обличчя, завжди сміхотливе, трохи насмішкувате, але не зле. Тарас не пам'ятав, щоб Дмитро про щось говорив серйозно, — все смішками. Але цими смішками говорив путнє, часто Тарас зостановлявся й думав над тим уже серйозно. Серйозний Дмитро був, як говорив прилюдно, тоді всі ті, що мали його за балагура, бачили, що помилялися. Своїм, даром красномовности підкоряв усіх і завойовував собі завжди перше місце, попри всю свою молодість.
— Сідай, чого стоїш? — посунулася Ніна.
Вона була з київського візницького передмістя Шулявки й їй не дуже доводилося призвичаюватися до містечкового життя.
— Ну, вже є Тарас, — здається всі. А чом Галя не приходить?
— А це хто з тобою ще? Якийсь негр? — вдивився Дмитро у Фіму.
Дмитро натякав на кучеряву Фімину шевелюру.
— Це — Фіма! Знайомтеся! Шкільний друзяка...
— А-а! Привіт робочому клясові! — усміхнувся Дмитро Степанський, подаючи Фімі руку.
Він уже й про Фіму знає!
— Привіт від робочого клясу міста Одеси! — відрапортував Фіма, не зморгнувши оком.
— Приймаєте місячні ванни? — спитався Дмитро.
— Ми з "корешом" вийшли "хапать свєжій воздух", — розв'язано підтримував Фіма раз узятий тон жартівливої розмови...
І в такому тоні плелася вся розмова. В повітрі літали такі слівця, як "начхоз", "чорна й біла маіія", "рідні па-лестини", "рабочий із-под станка", "на большой с прісипоч-кой"... "хоч би тобі хни"... Легке, беззмістовне, але смішне й веселе "плетеніє словес".
Фіма старався з усієї сили, щоб сподобатися Дмитрові. Він мов ненароком, глузуючи з свого "папапгі-буржуя", розказав, як колись замолоду він і Тарасів "папаша" були "страшенними революціонерами", читали й розповсюджували підпільну революційну літературу... "Бьілі і Ми когда-то рисакамі..." — вплів він...
— "Билі когда-то і ми рисакамі..." — поправив Дмитро. Але Фіма не перейнявся цим і далі пересипав свою мову
ходовими утертими російськими виразами. Це надавало мові його блиску, хоч дуже дешевого.
— Як? — скричав украй здивований Тарас, почувши про нелегальний революційний гурток, де був членом і його батько. — Як? Мій батько ніколи жодним словом про це ніколи не прохопився!
Тарас згадав отой повсякчасний рефрен батьків до всього: "Грабіжники! Бандити! Жидівські наймити!" і до себе всміхнувся. Батько революціонер! Неймовірна комбінація! А може йому соромно тепер признаватися?
Але Фіма вже тепер серйозно запевняв:
— Справді, мені родитель розповідав не раз, що в Дри-жиполі був підпільний революційний гурток. Керував ним Володимир Демницький, що потім помер на засланні, та потім один адвокат, — він тепер у столиці прокурором республіки...
Навіть Дмитро зацікавився. І ця діра також була охоплена мережею підпільних організацій? Це невідмінно треба до істпарту передати, як матеріял до вивчення революційного руху на Україні.
Фіма ще раз ненароком підкреслив, що його "папаша" був діяльним членом.
— Якби він не був такий скромний, то напевно кричав би, б'ючи себе кулаком у груди на кожному кроці: "3а что боролісь? Тріста лєт!.."
А чому Тарасів батько держить це в такому секреті?
Тарас ніяк не міг добрати. Ну, нехай до революції це було небезпечно. А тепер? Ніколи в спогадах про себе, про свою мачуху, побиті скрипки, Володимира-поповича, — він не натякав на щось подібне. Він може соромиться, що такими дурницями грався, а от до чого те дурне довело... "Бандити! Злодії! Тільки й знають — чуже переводити..."
В усякім разі, використати це, зробити кар'єру, як каже
Фіма, якось міг би... Це тепер честь — он же Фіма цим хвалиться.
Так, Тарас пригадує: батько приїхав у сімнадцятому році з армії — такий піднесений, радий! Привіз чутку про революцію. Але тоді всі були раді.
Ні, Тарас зовсім збитий з пантелику. Плакати над книжкою, стругати сопілки, ходити на "оказії*, — все, тільки не революціонер.
І ніколи жодним словом не прохопиться, соромиться наче, — коли друге кричало б про свої "революційні заслуги^
Цікава людина його батько! Тарас вражений. А Фіма розсипав далі блискотки дотепів, завзявшись зачарувати сьогодні Дмитра.
— Як з комсомолом? — зненацька, серед розмови, запитав Дмитро Тараса. — Уже вступив?
— Ні...Я не маю ще другої рекомендації...
— Ось я скоро дам тобі від себе, — пожартував знову Фіма.
— А ви що, вже комсомолець?
— Так, я готуюся, — з наголосом відповів Фіма. — В усякім разі, мені теж бракує ще одної. Я вважаю, що молодь, яка твердо вирішила порвати з буржуазною пуповиною, — почав він, якось перебільшено палко і голосно, — для тої молоді єдиний шлях — шукати виховання в комсомольській організації. Я тому й робітником став, щоб мати своє "я", а не успадковане від родителів.
— Е, з вас, Фіма, будуть люди! — похвалив Степан-ський.
— Нам з батьками не по дорозі!
Звичайно, все це правда. Дмитро Степанський не раз це чув і від Тараса. Може він тому й відрізняв Тараса від його родини? Може тому слова Фіми не справляють на нього враження новини? В усякому разі, Тарасові здавалося, що він чув щось інше від Фіми там, біля зеленої брами.
В усякому разі, Дмитро всю увагу переключає на Тараса. Як жив у місті? На який факультет пішов? Чи пише? Читав у газеті його "художества" і показував тут одному чоловікові...
— Ну, як там у вас, дуже перелякалися, як я послав до старих на мешкання ревізора комнезаму? — запитує Дмитро.
Фіма цього натяку не розуміє, а Тарас знав, у чім справа.
Йому вже розказали вдома, як воно тут було. Приїхав із центру представник спеціяльно для того, щоб перевести ревізію діяльности комнезаму. В хаті у Сарґолів не знали, що то за птиця, а він також не розказував про себе, тільки їх усе розпитував. І мама, та й Оксана, яка щодня приходила із своїм малим, геть усе розказали. Є в них Тарас, що учиться й не хоче вертатися додому, не знають, як він там і що. Нічого не пише. Хоч нема звідки йому допомагати, він уперся й не хоче вертатися. Змалку такий був, тільки книжки знав, за ними світу не бачив, — і так далі, і так далі...
Аж потім довідуються, що він більше за них знає, що це — ревізор комнезаму і що він уповноважений вичистити всіх фальшивих членів із комнезаму. Ну, це вже й Тарасові нема чого надіятися...
А ревізор все те вислухав, випитав і... Тарас одержав після чистки, якраз перед чисткою в інституті нову картку комнезаму.
А він там сидів у місті й нічого не знав, що ним так багато людей у Дрижиполі цікавиться.
— Я йому розписав усі твої таланти, показав твоє оповідання в газеті й сказав, що його воля зробити, як він вважає найліпшим, — посміхаючись говорив Дмитро.
О, Господи! Вони ніхто не знали, скільки моральних мук завдали вони йому цією доброчинністю.
