Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Все його вражало.
Од непризвичаєности все звичайне стало цікаве й значне. Все навівало думки, що в'язали дрібне із всесвітом.
Вражало його рідне село.
Воно наче й те саме, й не те. Є наче все, що селові належиться, — з пертівочкою, що виводить десь тут у березі тонкий дівочий голос, з чорногузами на клунях, з левадами й крислатими грінченківськими вербами. Але є й активісти-комсомольці, нове слово "куркулі", розмови про "комунію". Але нема, вже не застав Тарас купальських вогнів.
Ще мов уві сні мариться йому гаївка, під церквою, хрещик заплетений, дівчата в яскравих, святних убраннях. Ще не вивівся храм на Покрову, як кожна господиня, і мама також, несе під церкву "мисочку", себто, чималий горщок з якимнебудь варивом. А з усіх кінців Дрижипіль-щини сходяться старці й убогі на мед, та й сідають помежи хазяїв, разом із ними трапезують. Ще на Маковія жінки, діти й баби несуть під церкву святити квіти й макові голівки, ще тітка Христя до Спаса яблук не їсть, — але вже не продають за копійку сидухи під церквою дітям після причастя коників, півників і чоловічків, себто, розмальованих червоним і зеленим медяників, — колишніх тотемів, які поїдав у свято єднання із своїм богом його предок, а й сам Тарас у дитинстві.
Святе причастя з ложечки церковним вином із проскуркою перед престолом не витравило того обряду, з якого воно само походить, — воно тільки витиснуло його за церковну огорожу й зробило дитячою втіхою. А сидухи сидять і продають чоловічки й коники, медяники і не в голові їм, що вони цупко тримають сиву традицію з найдавніших, дохліборобських ще часів, бо вже хлібороби той ритуал поїдання своїх богів переробили на свій лад, почали їх робити з хліба святого... Вже тоді на святому родовому хлібові — короваєві, — насаджували й ріжків, і дійок, і бичачих голів, і місяця, й сонце... І Так до сьогоднішнього дня...
Скільки тих слідів стародавньої тотемістичної, вогнепоклонницької й сонцепоклонницької релігії може побачити вдумливе око ще сьогодні, в часи пролетарської революції! Он мама й досі забороняє їм, своїм дітям, викидати обрізані нігті та пострижене волосся, — бо то гріх! Все це треба спалювати, святе йде до святого. А вже він, нащадок вогнепоклонників, чи буде передавати дітям цю віру, коли ось у цю хвилину думає, що цей звичай є уламок панівного колись світогляду, за яким людину по смерті спалюють усю, віддають святому вогню?..
Вихорі думок роїлися у відсвіженій і відпочилій голові Тарасовій, вже готовій до змагання за дальше життя. Він у цю хвилину відчув, як зміцнів, як почав усім цікавитися. І без тієї неврастенічної надсади, що змушує до всього ставитися трагічно й з болем. Він по цих напівзатертих слідах звичаїв, назов, забобонів розгортає собі яскраве й широке полотно життя й побуту на цих землях в масштабі тисячоліть, вставляє своє покоління й свою істоту, — тим бавиться, таку гру думки собі вигадав...
І навіть спогад про Нелю його не ранив. Вона наче в димці, в тумані, в легкому серпанку смутку.
Він читав і перечитував її Листа багато раз, шукав недоказаного і все більше проймався певністю, — не любить його Неля.
І от в такі багаті дні й хвилини, коли душа втихомирилася, а думка ширяє в просторах тисячоліть і приносить йому кольосальну втіху, він навіть думає:
"Як би я хотів бути невразливим до кохання, не бути рабом еротики! От, як то добре без неї, — душа вільна й світ безмежний..."
9. ПРИЯТЕЛІ
І.
— Так ти студент? — заздрісно питав Фіма:
— Так ти, виходить, тепер робітник? — заздрісно перепитував Тарас.
Вони стояли коло зеленої брами Тарасового подвір'я, саме коло списку "нетрудового елементу, позбавленого права голосу". На першому місці стояло прізвище Меркурія Сарґоли, а слідом за ним і Фіминого батька, Аби Цудечкіса.
З Фімою Тараса зв'язувала давня дружба, шкільна ще. Тарас пам'ятає Фіму ще маленьким, чорненьким, кучерявим жиденятком, яке жодної хвилини не могло побути в стані спокою, у якого невідмінно щось повинно бути в русі, — руки, ноги, блискучі очі, кучерява голова, плечі... Навіть ніс, навіть м'язи обличчя, — були в безперервному хвилюванні.
Так наче по ньому весь час бігав живчик.
Вони разом вступили до школи, разом ходили, хати їх були одна напроти одної. Обоє вони були під високою рукою й охороною Оксанки. Коли траплялися вуличні бої з містечковими хлопчаками, подавала Оксанка їм знак — "Утікайте! Я їм зараз покажу!" І вони щасливо утікали, а Оксанка з розв'язаними руками завзято кидалася в бій.
Батько Фіми, Аба Цудечкіс, був ювеліром, мав свою крамницю — майстерню, де зустрічалися усякі пани й полупанки Дрижипільщини. У нього можна було купити перстні до шлюбу, дитячі хрестики, позичити грошей, в заставу дати щось, починаючи від дорогоцінностей і кінчаючи мішком пшениці чи кожухом. Поруч із цінними золотими речами можна було знайти в нього й копійчані мідні, чи срібні, брошки, перстні й каблучки, хрестики.
Крім того, він міг виправляти шифкарти до Америки. І взагалі, ювелірна крамниця Цудечкіса вважалася найши-карнішим місцем Дрижиполя.
Двохклясову школу кінчали також разом. Хоч здебільшого, Фіма далеко випереджав Тараса. Своїм швидким умінням орієнтуватися, своїми влучними відповідями, здібностями в льоті хватати те, чого хоче від нього вчитель, особливим талантом до рахунку він собі заробляв раз-у-раз "п'ять".
І тому, що так легко йому все давалося, він завжди плигав по вершечках, не вгрузаючи по вуха в предмет, як це виходило в Тараса.
Тарас знав щось одне й те вже любив з усіма почуттями, а чого не любив, на те махав: "якось то буде". Але чогось то Фіма "прийдіте поклонімося" до Тараса, як доводилося трохи ближче чогось торкатися. Не щастило йому з комами, ятами, відмінками, не читав він стільки книжок на своєму віку, як Тарас.
Тут уже Тарас не мав суперників. Він був і "грамотний", і "одукований". Що було в батька книжок, він усі перечитав, — правда ні він, ні тато не знали, що це — клясики української літератури, але просто так любили їх. Веселу "Енеїду", пошарпану дуже, наївного Квітку-Основ'яненка, що пишався в чорній шкіряній палітурці, "Сонячний про-мінь", "Миколу Джерю" в кольорових тоненьких обгортках, Марка Вовчка на пожовклому, дебелому папері...
Батьки Тараса й Фіми теж мали якусь свою давню дружбу, чи знайомство і часто навіть кивали на малих.
— Гляньте-но, адже й ми колись були такими, адже й ми колись козакували разом!
— Ой, ваший Тарасик має така розумна голівка!
— Що це таке? Де цього Фіму не посій, то вродиться!
— Що ви хочете! Діти!
Ця, з покоління в покоління переходяща, добросусідська дружба й приязнь була порушена струсами революції. Під час війни занепала ювелірна справа, ніхто не виправляв шифкарт до Америки — але це ще півбіди. Щоб ворогам стільки болячок, скільки ще років може Аба Цудечкіс жити й нічого не робити. Тільки ж розвалився фронт, "жидки в місті грали, як перед погибеллю", Аба Цудечкіс навіть об'явився революціонером, прибічником Керенського. Та скоро зібрався — він перший у Дрижиполі — і десь виїхав.
І звідки міг би думати тепер Тарас, що Фіма в Дрижиполі?
Він повертається з городу, несучи на плечах півмішка всякої городини, і бачить — іде якийсь хлопчина середнього зросту, стрункий, з веселими очима, кучерявий, — щось знайоме. Йде не поспішає, — хіба Фіма міг би так? Привітався, порівнявшись, Тарас здивовано відповів на привітання.
— Це що за проява? — весело пожартував кучерявий. — І чом не впізнаєш?
Мама помогає:
— То це ти може Абів син? Господи, як же тебе впізнати? Коли приїхав?
Тарас безмірно дивується:
— Може я й проява, але де ти взявся?
— Не впізнали ми тебе! Багатий будеш, — так мама. Фіма приїхав до батька кілька днів тому, бо вже давно
старий Аба вернувся до своєї хати, вставив двері й вікна та й живе.
— Вчишся? — запитав лаконічно Тарас.
— Е... — невиразно махнув рукою Фіма. — Працюю...
— Знаєш що! — перебив Тарас. — Почекай мене, я ось занесу мішка до хати... Поговоримо. Я ж не знав, що ти в Дрижиполі!
II.
Вже смеркало. Сходив молодий місяць.
— Так ти студент? — заздрісно питав Фіма.
— А ти — робітник? — із заздрістю перепитував Тарас.
— Робітник Одеського заводу "Лічильник". Тепер ти зо мною не жартуй!
— А скільки ж ти заробляєш?
— Ейсих! Хіба в тім собака зарита? Маю перший розряд, це дуже мало, але папаша мені підкидає грошенят. У Одесі я маю родичів і в них є чудесна, комфортабельна кімнатка, спеціяльно для мене призначена... Мені б тільки пристроїтися в вузі вчитися, а там...
Тарас трохи не розуміє. Хлопець хоче вчитися, а пішов працювати на завод. Невже це старий Аба не може потрусити для одинака золотою калиткою? В них же того золота!
— Дурний! — палко скричав Тарас. — Кидай ту роботу та їдьмо зо мною разом.
Фіма поблажливо й .презирливо засміявся:
— Може хто й дурний, тільки не я. Ну, а як ти розумний, то скажи, — чи довго ти продержишся там у вузі? Хто ти такий?
Обоє мимоволі подивилися на список, прибитий до зеленої брами.
— Я...
Тарас хотів сказати: "член комнезаму", але затнувся.
— Я, розумієш... той... Мене прийняли... Я вчусь... Фіма зацікавлено почав придивлятися до Тараса.
— Та ти не мни! Зразу видно, що хочеш щось ізбрехати.
— І брехати нічого. Я — член комнезаму і...
— Ти? Ха-ха-ха!
Фіма лунко розреготався. Він навіть не спитав, як доп'яв Тарас це комнезамство, його не цікавила пекельна гама переживань, що зв'язана була з тією жовтогарячою карткою. Виявилося, сміявся він не тому, що вважав смішним Тараса в ролі члена КНС.
— Наївний ґою! — скричав він, пересміявшись. — Є приказка: "Мужик хоче відразу заробити руб на руб, а жид — тільки копійка на копійка". Сьогодні ти студент, а взавтра тебе викинули... якщо тобі не вдасться довести, що ти пролетарського походження", продовжити комне-замську картку... як хтось зміниться... чи не догодиш може кому. Це — димок із папіроси — фук! Та й нема! Нащо мені так?
— Цікаво! Ти знаєш, як інакше? — щиро розплющив очі Тарас.
— Я собі за рік-півтора зароблю робітничий стаж і тоді хто я за соціяльним станом? Ану, спробуй сказати, що я не робітник! Начхоз мені тоді на всіх!
— А зв'язок із батьком?
— Ейсих! Хто там про це знатиме?
Якже він, цей Фіма, далеко в майбутнє прозирає! Адже Тарас ніколи не думав про такі речі, він тільки борсався в тих нерозв'язних обставинах, які складалися мимо його волі.
Він ніколи не будував свого майбутнього, як Фіма.
