Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Мама його — куркулька, неписьменна баба. Але чого це вони з півслова розуміють одне одного?
— А справді, мамо, нащо були вам ці хати? — допитується вже которий раз Тарас, бо все йому хочеться й не зважується докорити їм за ту кривду, яку вчинили вони дітям своїм куркульством.
— Одна тільки слава, що хати! Як купували, то завжди в боргах сиділи. Та за Оксану щомісяця платили... Та цю ставили... Ніколи в кишені копійки не було... Працювали, запобігали, а прийшов якийсь чорт нетруджений і забрав...
— А чи не однаково, — з ними чи без них, коли нестатки?
— Я знаю? — задумалась мама. — Така була тоді мода. Всі за чимось гналися, один поперед другого. Той хоче багато, а той ще більше. Та й мусіла людина не відставати. А як на мене, то й непотрібне воно все було.
Мама зовсім, як Тарас, думає.
Власне, вона все життя не думала інакше" але чи її тут воля?
— Але така заведенція тоді була: одні робили, то мали, а хто не придбав нічого, то прогуляв гарно життя. Думалося — дітям краще зробити, а зробили гірше. Тепер ви — куркульські діти! Он Федька викинули із школи...
Ой, як Тарас на собі відчуває тягар цього слова! І як повернеться язик, щоб їм ще докорити?
От і не треба ніякої вищої школи, ніякої політграмоти, і не перешкодив мамин куркульський соціяльний стан так легко погодитися з Тарасом. Нема ніякої стіни нерозуміння між ними. Мама все швидко сприймала й розуміла.
Так що ж, — він більше свій, чи більш чужий тут?
VII.
З тапчана підняв Тараса лист. Писала Неля. ^Добридень, любий Тарасе!
Насамперед, цікавить мене, чи ти ще живеш? Може я пишу на той світ?
Не гнівайся на мій жартівливий тон. Хоч ти й думаєш, що я непоправна оптимістка, але я дуже добре знаю той стан душі, в якому пишуться такі безпросвітні листи. Я сама вже не раз умирала й воскресала. Чи ти повіриш, Тарасе? Я вже раз труїлася. На мене часом нападає такий песимізм, що я не хочу жити.
З твоєї дописки я бачу, що ти захворів і сидиш тепер коло мами, тому я впевнена, що мій жартівливий початок листа тебе не образить.
Але без жартів приймай моє звернення "любий". У мене інакше не виходить, як думаю про тебе, хоч твоє признання було для мене несподіванкою. Мені здається, що наші почування — як листи, вкладені в поплутані адресами конверти.
І саме тому, що твоє признання прийшло після мого, воно мені звучить особливо мило, зворушливо й гарно. Ти мені не став дальший, як тоді, коли ми говорили про С, а може навпаки. Отже, чи я тебе люблю?
Ні, бо якби не той щемляче-солодкий біль, що вплівся в мою душу ось відколи, якби не туга за С, то я б сказала: так. Ти є щось інше, — з тобою легко, невимушено, вільно. Чи ти не знаєш чому я боялася до С. сказати слово? Чому я зв'язана при ньому й заворожена?
Отже, Тарасе, я б не хотіла, щоб ти від мене відкинувся тепер, щоб твоє ставлення до мене змінилося в якийсь бік. Бо ми б тоді не мали таких гарних взаємин, як тепер, коли я можу з щирим серцем написати тобі: любий Тарасе!
Відпиши мені за твоє здоров'я, бо коли не відпишеш, то я буду каятися за першу фразу мого листа.
Вітає тебе Килина, ми вже тепер краще працюємо, ніж у "куркульки-смердихи". За місяць ми вже думаємо вертати назад до міста. А ти?
Щиро вітаю тебе. Твоя вірна товаришка
Н е л я".
Тарас відписав їй, як вона просила. Докладно описав своє ледарське життя на тапчані, гідному стоїка, і ні слова не згадав про те, яке враження відпечаталося в нього на душі її листом.
Проте, лист цей вернув його до життя, протверезив якось, наче старшим зробив.
Йому ясно. Неля не має такого самого містичного, божевільного й невисловленого почуття до нього, що задурманює, як трунок...
8. НАД РІЧКОЮ ТОРЧ
І.
— Вже клигаєш?
Тітка Христя перестріла Тараса на одному з роздоріж села Дрижиполя. Він ішов униз з горба, а вона здому до містечка, що спиналося на пагорбку, оточене довкола селом.
— Куди дибаєш? На город?
— Еге...
— А мамка там?
— Геть усі там!
"Геть усі" означало — "вся сім'ям крім батька, який незнати коли вже на городі й був.
— А я оце йду на покупку... Зараз і назад. Це коли б Голяна навинулася... то й ми прийдемо, поможемо.
Тарас "подибав" далі.
Він наче вперше бачив це село, так його все дивувало. Горбкувате, вигинчасте, з ярками, проваллями, безконечними зеленими берегами у вербах... Кожен шлях у селі неминуче приводив до роздоріжжя на три шляхи, з якимось вигонцем посередині. Ніде нема нічого рівного, все оцей схвильований пейзаж, куди не кинеш оком.
Містечко, власне, стоїть на горбі, на розвилках між двома стародавніми ріками, а тепер зарослими вербами берегами. Зелені яри й городи, що сповзають до ярків, становлять різкий контраст до голого містечкового гетто, без жодної деревини.
В ярах між верболозами жибонять джерельця, струмки. Тільки весною в ці стародавні річища прибуває вода й вона впадає в ту річечку, що відділює Дрижиполе від Городищ.
До цієї річечки й прилягає їх город. Ось промине Тарас Ще два трикутники, "з трьома дорогами різно", все забираючи праворуч, і увійде просто в те подвір'я, де народився він, народився батько, тітка Христя, дід Яриней. Чи ще й досі на клуні той чорногуз гніздо мостить?
Дивне хвилювання охоплює Тараса. Дивне, бо по-новому встає перед ним предковічна стара бальківщина. Батько його тікав від неї, шукав чогось іншого, кращого. І він, мабуть, тікав би, а тепер, вернувшись, усе обновлено, учуднено бачить.
Він наче прийшов із ХШ-го століття сюди, щоб подивитися, як же виглядає місто Торчеськ тепер у ХХ-му столітті. Його духовим очам являється те місто там нагорі, по той бік річки Торч, величаве, увінчане верхами церков, із княжими гридницями на шпилі. Чомусь любив ці місця сімсот років тому князь Мстислав Удатний. Чи може тут у нього які діти були нешлюбні? Не раз боронив він Торчеськ від половців і від заздрісних князів суздальських.
Де ходив, то ходив, по Новгородах і Галичах, а все вертався до Торчеська, навіть умирати сюди приїхав. Перед смертю 1227 року сюди вернувся доживати останнього року життя. Звідси поїхав на прощу до Києва й по дорозі помер.
Тарас мріяв розкопати колись те городище, що вали його бовваніють і досі по той бік річки нагорі. Може б він знайшов ключ до таємниці того удатного князя, що однаково був прив'язаний до всіх руських земель, а найбільш оцей Торчеськ любив.
Духовим очам Тарасовим являються іще давніші часи. В боротьбі за Київ тут половці розбили Святополка й узяли місто. Торчеськ горить, половці гонять людей, — чорних, голодних і спраглих, із ногами "сбодені тереньєм". Може по оцих ярах люди розбігалися, якась його далека пра-пра-прабабуня маленькою дівчиною ховалася в яругах. А тепер стільки її нащадків тут, аж навіть не знають одне одного. Може й Кольобашка такий самий її нащадок, як і Тарас?..
Найближчих предків своїх, що жили на цій садибі прадідівській, він знає: дід Яриней, та його брати, Іван, Яків. Ще пам'ятає їх.
З дідових Яринеєвих нащадків тут зостався був лише Меркурій, тато, та й то не засидівся, вибрався в містечко. А Яковичів у цій садибі було двоє і Іванів син один. Вони повідгороджувалися вже, набудували клунь, шоп, хлівів, повіток. Широкий колись город над Торчем поділили на вузькі смужки.
На одну таку смужку й іде оце Тарас, — помагати картоплю підгортати.
Тараса в цю хвилину огортають запізнілі жалі. Яку міг би він мати колекцію старовинних монет, якби зберігав усі ті зелені "копійки", що знаходив з дитинства на цім городі! Але хіба в них хто надавав цьому якогось значення? Як тут люди забули навіть назву річки й Тарас із писаних джерел довідався, що ця річка, власне, і є Торч.
Що ж до самого Торчеська, то самі історики його ще не знайшли, хоч ось він лежить на горі, на битім шляху між Галичем і Києвом. І Тарас чує образу за свою Дрижиігіль-щину. Рясніє вона слідами минулих подій, кипучого життя, а не знайдеться нікого, кому було б це мило й близько до серця. Чи ніхто не виходить з Дрижипільщини, чи, вийшовши, цурається її?
А тим часом ось уже й свіжа руїна. Невже й Тарас відцурається свого кореня?
Від старої хати, де народився він, стояв лише комин. Мають його вже розвалити й забрати місце на город. Клуня ще трохи тримається, але вже обдерта. Садок здичавів, зосталося кілька сливок, а вишні хтось вирубав. Чорногуз є — але на клуні дядьковій Геменевій.
Він немов тут чужий?
Є тут родичів тих у Дрижиполі! А хіба він їх знає? Хоч би тих нащадків сімох синів і трьох дочок прадідових. Ось і цих уже забув, які вони.
Н.
Тарас досадував передчасно. Дядина Іванова й дядина Геменева, і тітка Мотря зразу загляділи, як "щось довго-телесе" пішло на Меркуріїв город. Посходилися, обступили, дивуються.
— Та чи це ти, Тарасе?
— А витяглося як!
— А страшний!
— Чи в тебе часом не буркульоз? Підійшов і дядько Гемень. Він повагом запитав:
— Це Тарас давно з міста?
Така була форма звороту. Щоб не казати ні "ти", ні "ви", говорилося безособово, немов про відсутнього. Тарас відповів.
— А думка довго бути?
Тарас засміявся.
"Що б їм таке сказати?" — подумав він.
— Я вам щось скажу! То, кажуть, був собі хлопець, поїхав до Києва і вивчився на шевця. Приїхав / додому в гості. Назбиралося до хати родичів, хотять подивитися на нього. Але він їм здається такий гордий, що бояться з ним говорити, лише між собою говорять. Думає він: "Щоб їм таке сказати? Чого вони мене соромляться?" Та й каже: "Балакайте зо мною, як із простим"... Бо він, бачте, почував себе вже великим цабе серед них.
Почали сміятися. Е, то цей Тарас ще не є таке цабе!..
— Ану, викапаний дід Яриней! Ті також, — як що скажуть, як що прикажуть... До чого не є, — зараз баєчку якусь розкажуть...
— А Тарас правду каже! Он як котрий із села десь трохи потреться між людьми, то вже до нього ані приступу, — заступилася тітка Мотря. — Он, Здьоришин хлопець прийшов з армії, десь він там партєйним став. Прийшов у село, став посеред вигону й питає якоїсь дівчини: "Ска-жітє, где жівйоть Здьоріха? Какой єйо гадресть?"
— А, сказився б ти! — аж сплюнула дядина Іваниха. — Забув, де живе!
— А як же! Треба ж показати себе: "Ось то я!" Після того дядько Гемень змушений був недвозначно
перейти на першу особу і "ти"...
Вони дивилися з цікавістю на нього, він на них. Колись і він був таким білоголовим жевжиком, як оці дядькові Геменеві нащадки, що зпідлоба зиркають на нього зза материного подолу.
— Лазив отут по подвір'ю та за ласощі їв курячий послід, — показує тітка Мотря терен колишньої Тарасової діяльности.
Вони на нього дивляться з початку ХХ-го століття, а він на них із часів ХІ-го.
