Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Чи одержала вона його листа? І нащо він його послав? Якби тепер, — не послав би вже...
— Це — поліська, — казав мов до себе, батько, бо вони ще не звикли так удвох розмовляти собі, мов двоє дорослих. Тарас ще не одвик ніби боятися батька, а батько не звик, щоб хто серйозно ставився до його мистецтва.
І враз із тужливої повстає безжурна, задьориста, легковажна мелодія. За чаркою в баби Горпини ця пісня виходить якась розгойдана, тягуча. Тепер — струнка й легка.
— Це — чумацька, — каже батько, ніби Тарас не знає. Цих чумацьких пісень, ніби одної мелодії, але то гультяйських, то повитих сумом, було в нього безліч.
— Діди наші всі були чумаками. Дід мій, разом із Кон-дрою Олевським ходили все життя по сіль до Криму. І дід твій покійний чумакував замолоду.
Тарас не раз чував це від самого діда Яринея. Тато говорить, мов сам собі пригадує, а може, щоб Тарас не забував цього.
Мов із чарівної палички, витягав пісні — чумацькі, весільні, вуличні... До кожної щось скупо додавав. Він у ці хвилини позбувався своєї похнюпленої мовчазности й обі-злености, особливо тоді, як мережив метелицю. Вона оживала йому перед очима така, як була в дитинстві.
— Тепер уже це вивелося. А як я ще малим був... Позбираються на вулиці хлопці, дівчата, вистрояться в два ряди й танцюють одні до одних... — каже він і неслухняна насмішка пробивається, як давно колись, на виду.
Але варто було нагадати чимось про теперішнє, сучасне, як він згортався, затвердав і бовкав:
— Злодії! Грабіжники!
Мовчки натягав шапку на вуха, насуплювався й чмихав.
Власне, тато "грався" з сопілками, як казала мама, тому, що не було йому до чого рук прикласти. Книгарні вже давно не було, захиріла вона, коли він пішов на війну. Як революція настала — вже не було нічого. Поле, по-давньому, віддавав з половини, в хаті, що купили перед війною була тепер пекарня, а по другім боці — кіно. її вже давно націоналізував Дмитро Степанський. То що татові було робити?
Був у нього приятель, Оверко-п'яничка, вони вдвох десь ходили по якихось "оказіях". "Оказії" часто й удома траплялися, — баба Горпина з тіткою Христею, чи дядько Ан-дронік приносили пляшку "первака" й тато обзивався до мами:
— Давай-но там чогось закусити!
На столі з'являлися картопля, огірки, цибуля, — минулися колишні вжитки й достатки. Але річ була не в тім, що стояло на столі. Річ у тім, що за столом сиділи гарні люди, що не переривалася ніякими подіями, ніякими світовими завірюхами, міцна нитка, яка в'язала це покоління із старшим, що так само колись збиралося до гурту, переплітало свою бесіду прислів'ями, приказками, спогадами про рід, що розгалужувався на півсела, — дідів, бабів, тіток, дядьків, — і все закріплялося піснями.
— Заграйте-но, Меркурію! — просила товаришка татових юнацьких літ, баба Горпина, по-старосвітському вив'язана в зелену тернову квітчасту хустку, з незчисленними складками над чолом. — Отієї, що на місці не всидиш, як почуєш.
— О, він до цього торгу й пішки! — скептично відповідала за тата мама.
А за мить знову критикувала:
— Ця пісня вже на Смітнику валяється, кожна баба її курдибакає, — презирливо казала вона, щохвилини ладна осудити татові захоплення.
Тарасові все це було таке звичайне, знайоме. Здається, ніби ніколи не переступав він порога свого дому. Незначність, якась водоплинність розмов присипляла його, як колись. І він думав:
"Треба тікати! Дрібнобуржуазна стихія захльостує мене!
Тимчасом, він ще й з хати ні разу не виходив, був кволий.
Так само вранці, як колись, — ще снідали, заскакував Микита, татів брат. Він жив на тому самому хуторі, недалеко Дрижиполя, що йому збудував дід. Але вже мав тільки три гектари землі. Всі тридцять десятин, як і решту дідових дев'яносто, забрала революція ще за дідового життя. Дід помер, як і народився, — з мурґочкою, в злиднях. Другий брат, Андрій, жив на старому дідовому осідку, на Троянах.
Дядько Микита був такий самий солоденький, уклінний і до всіх ласкавенький. Він уже звик до нового становища й жив собі потихесеньку-помалесеньку, любив "по-пан-ському" закинути якесь слівце.
Приходив, розказував про новини на хуторі.
Там уже всі порівняли. Хто мав сто десятин, хто п'ятдесят, хто двадцять, — у всіх відібрано. Було проведено землеустрій, дано було кожному трудовий наділ по гектару на душу, але не зважаючи, де чия була земля.
— Та й Антонові Рогізнякові, — розповідає дядько Микита, — щось не така земля припала, як він хотів, а його земля чогось у Медової опинилася.
Антін Рогізняк був давній приятель татів, вони ще парубкували разом. Пам'ятає Тарас — звали його "Аршин з шапкою". Цікаво!..
— Ото завівся він з Медовою за ту землю. Іду я раз на хутір до Андрія й чую — на весь хутір сварка зчинилася. Антін кулаками вимахує:
"3аждіть, заждіть, не танцюйте так! Ще прийде на вас!* А Медова:
"У мене є сини, то як попідростають, — я вам усім голови поскручую..."
Тато вражено хитає головою:
— Так бери гадюку та батогом! Одну й другого!
— Боже, що робиться! — зітхає мама. — Свої між собою колотяться...
Микита провадить далі:
— Кричить: "Геть буду з вас кишки випускати, де не зустріну"...
— Та й що тут дивуватися з голоти, як хазяї не можуть помиритися? Це щоб на хуторі таку сварку завели? Тьху! Ще й свати, родичі! — каже тато.
— А, нехай йому маму галакає! От, перевівся світ — журно додає мама.
Ні, не все, як було. Якесь нове життя Дрижипільщини вривається в Тарасову свідомість, він хоче те життя усвідомити, зрозуміти. То ж тут відбувається ота сама клясова боротьба, що лежить у основі всього нашого суспільного життя і що її мають оспівати мистці пожовтневої епохи. Скільки раз читав у газетах Тарас про наступ куркуля, про його опір соціялістичному будівництву. А цей дядько Микита якраз і є типовий куркуль, не такий, правда, як на плякатах показують — не товстопузий, не з кучмою волосся на голові і застромленою там соломинкою, не з обрізом, — а все ж, хитрий, не дурний і з жалями за своїми тридцятьма десятинами.
Тарас приглядався до дядька Микити.
IV.
Взагалі, Тарас до всього приглядається. До батька, до матері... Почуває страшну роздвоєність, неначе межи двох стільців сидить і не знає, який правдивий, на якого ж сісти.
Потроху, потроху розповідав він мамі, як жилося йому в світах. В такі хвилини мама була урочиста, строга, наче відбувалося таїнство. Тарас відчував її співпереживання з ним того всього, що розповідав він. Про холодні ночі в нетопленій і разу кімнаті, коли холод доходить до кісток...
— Там ти й простудився...
Про те, як крупу гречану лизав, бо не мав за що хліба купити...
— А, Боже мій! Чом же ти додому не їхав? Ту же хоч картоплі є доволі, — проривається мама.
— А, ви не розумієте! — сполохується Тарас і замовкає.
— Як тут чогось такі злидні весь час... Ану, такі часи настали, що нема де й копійки взяти. Не сплатиш одну подать, як уже й друга настигає. Та все якийсь клопіт... То за одне, то за друге тягають...
Тарас завмер, мов у стійці.
Перед ним сиділа мати, вчителька й керівниця його перших кроків життя, мати, у справедливість і правдивість якої він свято вірив. До сього часу її слово, тонке чуття правди й огида брехнею, її життьова мудрість, взята не з освіти, а природня — були мірилом у всіх випадках.
І перед ним сиділа куркулька, яка, за законом теорії клясової боротьби, що обіймає всі випадки життя людини — уперто, злісно державі ворожа. Газета щодня пише про опір, про наступ куркуля на соціялістичні елементи, про невтомного й заклятого ворога соціялізмові, якого треба придушити.
Яка нісенітниця!
Мати спокійно розказувала:
— А скільки ми пережурилися, як батька заарештували!
— Як? Цього ж я не знаю! — скинувся Тарас.
— Хтось у кіні поскидав портрети Леніна й ще якихось там, порвав на шматки й на них наробив свійського. Та й до батька. "Це ти!" А батько якраз цю ніч у млині був і дома не ночував. То забрали й два тижні не випускали...
— Коли ж це було?
— А перед Різдвом. Щоб вона краще згоріла, ця хата, скільки через неї напасті!
— А не віддають? — обережно запитав Тарас.
Він знав, що батько ще давно підніс клопотання, щоб хату йому вернули.
— Віддадуть! Як рак свисне!
— А ви й не правте, забудьте, — порадив Тарас.
— Легко сказати! А з чогось же треба жити. Одна картопля в хаті, а то, хоч скрутись, нема чим душу закропити.. Нема й копійки, а щодня дай... Щоб усі ці податки оплатити, то треба корову добру продати, або троє свиний, а як нема, то ніхто тебе не питає...
— А земля? Чи вже нема, забрали?
— Ні, батько сам здав чотири десятини, бо вже не можна видолати, такі податки накладають.
— А все через ці хати. Якби їх не було, то які ж ми куркулі? — з прихованим докором казав Тарас, бо він часом сердився на них за це. — Наймитів не маємо, ні корови, ні коней, кілька десятин землі...
— Піди їм розкажи! — всміхнулася мама.
— А нащо татові було аж дві хаті? — не відчіплювався Тарас.
— Такий був час, що треба було мати... А от тепер без них і байдуже, тільки клопіт усе на голові чоловік має...
— Так, як дід. От, багатів, багатів, та й..*
— Та й умер, як старець...
Мама, проте, не втратила тонкого почуття смішного.
— Йде, бувало, дід через свое поле, а хлопчики-пастушки до нього кричать: "Діду буржую! Діду буржую! А шкода земельки, га?" "А не гоніть, бахурі, скотини на мою землю!.."
— Старий уже був дід...
— Ще й посидів у нетопленій лазні з цементовою підлогою. А за що? За те, що багато землі мав.
Тарас не знав і цього. То й дід скоштував дрижипіль-ської холодної?
— "3а що ви мене посадили?" — "А нащо ти стільки землі собі купував?" — "То хіба я землю собі купував? То я тюрму собі купував!"
— Дід і там не відмовив собі сказати до прикладу. З татом не можна так говорити, як із мамою, посміятися з чогось, над чимось задуматися, безсторонньо висловити свою думку, скажімо прямо, більшовицьку. Батько взагалі не любив про все це теперішнє говорити, він, як заходить про щось мова в хаті, сердито буркає:
— Бандити! Грабіжники! Тільки й знають — чуже переводити!
І брався до своєї сопілки.
Батько — ясно виявлений куркуль, чужий його світоглядові. Вони з Тарасом наче на різних берегах стоять і розділені прірвою. Бо ніколи Тарас не спорідниться із махровою батьковою куркулыциною.
