Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Ой, він мене сьогодні потішив!
— Це котрий Борис? — запитав юнак. — Отой високий студент?
Юнак був, мабуть, якийсь робфаківець, він ще не вельми в тих літературних стравах і приправах розумівся.
— А по-моєму, — палко заступився він за Бориса, щоб хоч чимнебудь вирівняти своє невигідне становище. — А по-моєму, той студент мав найбільшу за всіх них рацію. Він по-нашому, по-робочому сказав, але заткнув їх усіх за пояс, цих буржуазних попутників. Розносилися з своєю Европою, коли в нас уже першоклясники знають, що Европа загниває і розкладається.
— То ви не зрозуміли! — скричав Кармаліта, розвеселившись ще дужче. — Чули дзвін, та не знаєте, де він. Хвильовий каже: "Дайош Европу". А як колись казали: "Дайош Варшаву", то теж був буржуазний голос?
Юнак, спанталичений таким поворотом справи, задумався.
— То ви не розібрали, — шантажував його далі Кармаліта. — Хвильовий хоче, щоб ми повдягали смокінґи й танцювали буржуазно-міщанський фокстрот, а замість піти на Дніпро й по-пролетарському заживати здоровий спорт, ходили по ресторанах цілими ночами та дивилися на розпусний балет ґерлс...
— От, бачите, — приймав і це за чисту монету юнак. — А ото, що вони кажуть: "Треба вчитися в греко-римського старовинного мистецтва". Я з цим не згоден ажніяк! Я згоден з тим вусатим, що... Бо як це так? Заразити нашу пролетарську молодь культурою, викоханою в атмосфері рабовласництва й насильства?! Той вусатий промовець добре сказав, я з ним цілком згоден...
— Ще один Борис вбивається в колодочки...
— Ваш професор підробляється під пролетарську революцію! — увійшов уже в смак дискусії юнак.
—г О, це щось уже нове, — зацікавився Кармаліта. — Досі від Бориса я чув, що Микола Костевич — контрреволюційний попутницький зубр і ненавидить пролетарських письменників... Бо він дозволив собі десь висміяти нашого Бориса...
— А як же? — він так сьогодні гостро виступав проти "Просвіти". Відомо, що "просвіти" — то були гнізда контрреволюції на селі...
— І подумати тільки, — такий контрреволюційний зубр, і потягнув нашого Хвильового... і він говорить в унісон з правими... "Правая, лєвая ґдє сторона..." — процитував він, як цитував сьогодні й Микола Костевич...
Вже й додому підійшли, вже й час прощатися, а літературна дискусія" ще не закінчилася. Треба вже було прощатися.
Прощатися? Це не входило в Серафимові пляни.
— Заходьте на кілька хвилин. Ще рано! — запросили Дівчата, яким уже надокучило стояти.
І жоден не відмовляється, вони обоє заходять.
Кармаліта явно насміхався з юнака. Той так плутався межи тим усім, що почув сьогодні!
Але вже як зайшли до кімнати, він перемінив глузливе плутання своїх думок і вчепився до юнака, щоб той йому сказав, чи відкидає він потребу засвоєння всього того, що досі осягла людська культура...
Вони змагалися і сперечалися, вже минуло тих кілька хвилин, на які їх запросили. Спочатку й дівчата жваво впліталися в цю дискусію^ але дедалі їхні голоси ставали рідшими. Одна тільки Тося спершу сміялася, а потім все серйозніше прислухалася до суперечки. Дівчата, бачивши, що цій розмові й кінця не буде, поперекидалися на ліжках до сну і лише Тося з усмішкою то одному, то другому щось підкидала., І вона також була вже наче стомлена.
Хто ж із них раніше вийде? Серафим заклявся, що не він. Чого йому тут треба, цьому бовдурові? Вже прощався й ішов би. Серафимові треба хоч десять хвилин із Тосею поговорити наодинці. Він не може встати отак і піти.
Але й той був також упертий. Він, коли вже вичерпалася суперечка, почав розказувати анекдоти, курити раз за разом. Він намірився пересидіти цього довговолосого, впевненого в собі зайду, що всі розуми поїв і що десь так, ні сіло, ні пало, з'явився на Тосиних горизонтах.
Вже перестали ходити трамваї. А гості сидять!
Дівчата прокидалися, дивувалися, що ще світло горить, — а побачивши, що Тося з своїми поклонниками женихається, — знову засинали. А гості сидять!
Вже й світла не треба, бо світає. А гості сидять!
Нарешті, другий, не Кармаліта, зважився відходити. Ще опізниться на лекції. Переможений, він з кислою міною, але ввічливо прощається. Тося схилилася над столом і ніби дрімала.
— Тосю, ти хочеш спати? Я вже також іду, — нахилився над нею Серафим.
— Ні, мені так дивно солодко, як уві сні, як часом крізь сон чуєш мелодію з-під землі. Так мені шасливо і так жаль за чимось...
Світало.
Тополі на вулиці перші приймали на свій ніжнозелений пушок знаки рожевого сходу сонця. А вони не могли помиритися з тим, що ось уже ранок, що прийде день, — знов звичайний, — і минеться це, пурпуром і золотом ткане, марево.
Стояли у вікні, прихилившись одне до одного, дивилися, як починається день і зачаровано мовчали.
Чи повториться ще коли в житті оця хвилина?
6. РОЗШУКИ ПРОЛЕТАРСЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ
І.
Килинин пекельно-гФгіяльний плян сьогодні починав втілюватися в життя.
Ось вони вже вийшли нагору. Перед лісом ззирнулися й, вражені, поставали.
Внизу стелилися замріяні луги й чагарники, біліли піски. Поміж ними котила води велична історична ріка, розсилаючи свої рукави й заводі по всій задніпрянській низині.
Крута дорога, покинувши піщані береги, вивела угору сюди аж до лісу, а тепер знову манила донизу, до того білого піску, що аж стверд, нетоптаний людською ногою. Від Літнього ранкового сонця був він якийсь сліпучий, повітря було кришталеве, дзвінке й нестерпно радісне.
Жодного села, жодного житла не видно було, скільки сягне око, — тільки димок від пароплаву, що їх тут висадив, вився далеко десь, далеко. Тільки ліси, ліси, ліси...
І що тут змінилося за ці вісімсот років? Чй не виїхали вони з двадцятого століття і за кілька годин чи не опинилися в дванадцятім? От-от, здавалося, почують звуки мисливського ріжка, гавкотню псів, і сам Володимир Мономах виїде насупроти них на білім скакуні разом із своєю хороброю дружиною.
Він вертається із ловів у лютежських пущах, а вони втрьох — ідуть йому назустріч, ідуть здобувати пролетарську ідеологію, чи то пак, шукати, де тут у Лютежі підсочний промисел, щоб найнятися на роботу. А все навкруги залишилося те саме.
Мовчки увійшли в зелений храм.
— Ви чуєте гімн тиші? — урвав мовчанку Тарас.
Вже довгенько йдуть вони мовчки. Кожне по-своєму переживає якусь піднесену патетичну урочистість, що огорнула їх душі, як тільки вступили в ліс. Вона наче пливла на них зза струнких стовбурів і таємничих кущів.
Над ними спліталися верховіття й творили незглибиму таємну стелю з променястими проріхами. Під ногами траплялася папороть і м'яко пригиналася до землі.
— Я почуваю себе так, наче наді мною розпалися мури, — озвалася, нарешті, Неля.
— А я — наче скупалася, змила весь леп міської метушні і взяла чисту сорочку, — додала Килина.
— От, де справжнє життя! — скричав Тарас. — А воно могло б і в місті бути, якби не затягалося чимось пакосним, якби не було обтяжене клопотами і метушнею. Хвалити Бога, в це чародійне царство не сміє промикатися все те непотрібне!
Знову йшли мовчки, говорячи кожне само із собою.
— Як мало людині треба для повноти і щастя! — не міг стримати своєї внутрішньої розмови Тарас.
— Всього лише іти лісом і дихати тишею та ароматом. А хто скаже, — чим пахне?
— Липовим цвітом...
— Ні, сосною...
— Але ж ні, бо...
— Ку-ку! Ку-ку! — десь дуже далеко і дуже близько закувало.
Тарас зачаровано замовк. Аж став.
— Ну! Й що ви на це скажете? А, трясця мамі його! — щасливо й здивовано запитав він дівчат. — А ми потрапили в рабство речей і добровільно волочимо за собою їх ланці.
Вони йшли отак, щохвилини дивуючись, щохвилини вражені несподіваними й геніяльно-простими думками. їх наче вистукували по стовбурах тутешні телеграфісти, дятли, а цю "азбуку Морзе" кожне переводило на свою мову.
Сідали відпочивати, а як сідали, то вже й хотілося простягнутися й дивитися на це нечувано синє небо, що проглядало крізь верховіття. З душі спадало одне за одним якесь непотрібне лахміття, зоставався лише одяг спокою, тиші, миру, радости й гармонійности. "Цей доконечний одяг аж на самому споді, він є у кожного, тільки нащось поверх нього ми натягаємо чортзна чого багато..." — мурмотів, мов до себе, Тарас.
— Ти б хотіла бути коровою? Просто рудою, з білими латками, коровою? — несподівано запитав він Килину.
Килина не мала настрою ображатися, але ясність, якась прозорість, сміливість несли її думку у нестримний літ.
— Не я буду, якщо на те літо не поїду в експедицію десь у алтайські гори. Коровою не хочу! Хочу випитувати надра землі, хочу володіти над природою, а не бути її елементом...
— Лахміття... — безапеляційно оцінив Тарас. — За ним мусиш одягти лахміття улесливости, підлабузництва, за-здрости, захланности, поклонництва, брехні, чванливости, суеславства... Так спроста не поїдеш...
— Попрацюю над собою й візьмуть без улещування, — уперлася Килина.
— До праці ще треба булави та голови...
— Диви, який метелик над тобою літає... — скричала Неля.
— Ну, а ти, Нелю, хотіла б бути ©цим метеликом? Скажімо, не цим, а таким із золотистофіялковими й зеленкуватими крильцями...
— Щоб мене натикали шпильками на картон і дивилися на мою мертву вроду? Ні, не хочу... — запротестувала Неля.
— А по-моєму, вони краще за нас знають сенс життя, — провадив свою, йому одному ясну думку, Тарас, стежучи за метеликом.
— Гм...
— Філософія амеби...
— Хоч би... Чим ти, Килино, вартніша за амебу? Недовго було й до сварки.
Та посваритися їм не дала пісня.
Десь далеко тонкою луною котилася поліська пісня жури. Не самі вони тут, в храмі природи. Він ожив по-людському, став тямний, явилася душа лісу. Замріяна, спрагла далекого й недосяжного жура.
— Гайда, хлопці, по конях! — спам'ятався перший Тарас.
II.
— Де ж твої підсочки? — питалася Неля в Килини.
— Зажди трохи, будуть! — впевнено казала Килина, хоч у душі трохи потерпала. Ануж, так ітимуть цілий день
і ніч та й не побачать ніде живої душі. Тільки хтось співатиме цю журу, — може сам ліс?
— Проте ж, як гарно літо проживемо! Цілий день у лісі. Тарас буде тільки підсікувати сосни, а ми тільки ходитимемо позаду й збиратимемо живицю. Грошей заробимо цілу купу. Молоко попиватимемо. А в вільний час порозлягаємося в лісі й читатимемо... Ще краще, як у санаторії... Бо надокучить же цілий день нічого не робити...
Книжок вони, всі троє передбачливо понабирали стільки, що аж угиналися під їх тягарем.
Ба так і в місті Килина малювала їм цю казкову перспективу.
