Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Знов вони вже знущаються?
— З ким я цілувалася?
— А тоді, як ти прийшла додому на світанку.
Неля вже починає щось розуміти. То що, й Карло Моор прийшов на світанку?
Це її й смутить, але одночасно вона на всю хату регочеться.
— Та я ж усю ніч просиділа в коридорі якогось будинку, між третім і четвертим поверхом, і трусилася...
Нова версія! І хто їй повірить? Але факт фактом. Карло Моор закохався — і не в Нелю. Може й правда?
— Чого ж ти там сиділа? — напустилася Килина.
— Бо я боялася йти!
От яка то пригода з нею трапилася! Та вона ж героїня, — й мовчить.
— А чого ж ти досі про це мовчала?
— А чом ви не питали? Питали, де я була, я й сказала. А чому я пізно прийшла, — ніхто не питав... А що ж я, виправдуватися буду?..
Ну, й Неля! Чи вона боягузка, чи безстрашна героїня? Досидітися до першої години ночі й потім ночувати десь на коридорі між третім і четвертим поверхом...
А може найбільш відповідатиме істині те, що їй соромно було за свою боягузливість.
IX.
— Будеш сьогодні читати, Нелю?
— Буду, — зітхнула Неля.
Вона боялася, але не дуже. Етюд її вже пройшов "апро-бацію" найлютішого критика "плужанського", Бориса Микитчука і він її похвалив. А хто ж іще так жорстоко накидається на жертву, як Микитчук? Він сам прочитав був раз щось несусвітне, його розлаяли й тепер він у кожному шукає щось поганого.
Неля ніяк не могла скласти собі твердої думки про цього Бориса. На її думку він — довбня, не має в собі ні грана нічого тонкого, мистецького. З ним можна говорити на дуже складні теми, але, борони Боже, перечити. Як почне періщити своїми голобельними арґументамиі то на світі стає немило жити. І конче вона, Неля, повинна думати так, як він, все повинна йому коритися? Через те, що вони дружать? Якщо йому подобається солов'їний спів, то вже всякий інший, хоч би її, Нелін, погляд викликає в ньому якусь упер-^ ту злобу і зливу їдких, незаслужених епітетів.
Його смаки виключають усякі інші.
О! То вона навмисне наговорила йому про старосвітсь-кість і міщанство замилування в соловейковому тьохканні. Як вона кисейна панночка, то він...
Бо таки правда, про що не заговорить, то зразу видно, що довбня, якийсь дуб, повстяний валянок без емоції і відчуття краси. Неля помітила, що він і про красне письменство говорить з чужого голосу, бо йому недоступні якісь тонкі переживання й хвилювання. Доступні якісь слізливі " Марусі" Квітки-Основ'яненка, або "Сатана в бочці". Він тільки мас добру пам'ять і здібність переймати чуже. І це його рятує, мало хто бачить, що Борис оперує нахватаним, накраденним добром, а не своїм індивідуально зродженим.
Сумнівається Неля, щоб він любив і музику, хоч він і про неї силкується дуже вчено й авторитетно говорити й оцінювати. І чого такі люди лізуть у мистецтво, коли не люблять його?
То для неї загадка.
Неля примушена про це думати, бо їх взаємини набирають якогось не зовсім здорового характеру. Якщо вони приятелюють, ходять разом і якщо вже вона йому подобається, то хіба нема іншого, делікатнішого способу виявити свою зацікавленість, як цими волячими грубими жестами, від яких стіни червоніють. Найпростіша дівчина в селі вимагає якоїсь лицарської чемности до себе, — не оцього вульгарного лапання. Тепер аж зрозуміла Неля, чому Тамара тікала від Бориса... Бо він бридкий оцим "залицянням".
А Неля не тікала, вона йому не терпіла, а відкидала ті вульгарні, масні руки, сварилася. А востаннє вони геть остаточно розсварилися, того дня, як читали її етюд. Під час серйозної розмови, обмірковування твору, він, ні з того, не з сього, несподівано засунув свою руку їй за комір блюзки. Від обурення й сорому тієї хвилини їй і зараз хочеться на стіну дертися, хочеться якнайпильніше вичистити цей спогад із своєї пам'яті. Бо які вона приводи давала йому до цього?
Вигнала тоді його. Не хоче вже з ним говорити. І тепер не говорить. Так буде, мабуть, нормальніше. З такою довбнею краще не заводитися!
Етюд звався "Хмаринка й жайворонок". Про чудесну дружбу-кохання на тлі блакитного неба й безбережного океану колосистої золотої пшениці липневого ранку. Так, їй уявлялося, було б, якби Серафим Кармаліта її бачив. Він до неї зовсім байдуже ставиться, хоч він такий тонкий і чутливий. Так же він її щоразу більше вражає, що Неля вже не може. Абоу сміятися, або плакати, або писати на папері, щоб себе хоч так вгамувати.
Для нього писала, а його тут сьогодні й не було, як читала.
Як звичайно, помовчали хвилин п'ять, хоч Танцюра й викликав охочих до слова. Не знати було, чи сподобалось читання, чи вельми не сподобалося. Всяке думало: "Я почну хвалити, а може треба це гудити? Послухаю, що інші скажуть."
Тоді встав Липовецький, заклав за пройми ;жилета пальці, пройшовся по кабінеті й почав:
— Цей вірш мені нагадує чомусь Олесів сентименталізм. Це не означає, що товаришка Орел дорівнюється талантом до Олеся, а якраз навпаки, вона епіґонально розвиває його негативні риси. Це дуже небезпечний шлях для початківця і нам треба тепер уже застерігати себе від цього хибного шляху. В кожному творі ми повинні шукати соціологічного еквіваленту.
"Соціологічний еквівалент" — це була новинка в лексиконі Липовецького.
Початок було зроблено. Тепер вже видно було, що вірш поганий. Один за одним виступали й запитували:
— Чому авторка вдалась до неактуальної теми?
— При чому тут блакитний і золотий кольори?
— Де патос праці?
— Чому дієслівні рими?
— Безпомічний естетизм!
Неля безнадійно озиралася навкруги, шукаючи підтримки, чекаючи, коли ж виступить Борис Микитчук їй на захист. Він один хіба іншої думки. Але чи він тепер виступить?
Він виступив.
— Товариші! Для чого ми тут зібралися? Для того, щоб творити монументальну літературу пролетаріяту, комунізму, — чи щоб слухати альбомні вправи кисейних панянок з інституту благородних дівиць? Товаришеві Липовецькому це нагадує Олеся, а мені... Чарську, Вербицьку, чтиво для гімназисток. Ми повинні дивитися на кожен твір, як на засіб виховання ортодоксально-монолітного комуністичного світогляду на базі діялектичного матеріялізму, а яких гімназисток та' іншу буржуазну наволоч виховує це епігонство Чарських і Вербицьких, що ми оце почули?
Всі переглядалися.
Так, так, Борис Микитчук проголошував себе ортодоксальним марксистом, клявся бородою Маркса й Енгельса, напам'ять цитував довженні цитати, щойно вихоплені з інститутських лекцій. В нього справді, була дивовижна пам'ять, якась малп'яча. Він міг цілі сторінки так запам'ятати й скопіювати, що не впізнаєш від його власного.
"Так, так, Борис Микитчук став ортодоксальним марксистом! — думає Килина. — Що то йому Тамара розляпала про мене?"
— Про які це жовтоблакитні кольори мріє авторка? Жовто-блакитні ганчірки вже зітліти в огні революції, а з нею вмерла й ненька-Україна від старечої хвороби. Буржуазія часто ховається під мистецьке забороло, щоб із позицій імманентного мистецтва робити проти пролетаріяту вилазки. Отже ми маємо твір наскрізь чужий нашій /войовничій пролетарській ідеології.
А далі Килина почула ще й не таке. Коли ж це Борис став комсомольцем?
— Наша література повинна бути творцем комуністичного суспільства, а всяка інша — нам ворожа. Єдиний вірний світогляд — це партійний. І в особі комсомолу партія має надійного помічника й застрільника. Нам потрібна комсомольська бойова література, а не оця безхребетна кислятина. Бо в комсомол пішло все, що є в нас дійове, творче, ідейне, здорове. Поза комсомолом — бездари, отакі гнилі інтелігенти...
Борис періщив своєю важкою голоблею по Неліному черепу, як сам хотів. Він кпив з неї й, зв'язавши вірш її з ненькою-Україною, глумився над "самостійницькими мріями деяких". Одночасно вбивав він два зайці: мстився за своє чергове любовне фіяско й наживав політичний капітал.
Він з насолодою виступав, він відчував у цю хвилину, що арена перед ним відкрилася, що знайшов він врешті те, так довго й марно розшукуване поле бою, з якого він вийде найпершим, найславетнішим, наймогутнішим...
X.
Весна починалася під гаслом: "земля над нами не порозумнішаєм Ніхто не хотів учитися.
Кость роздобув собі фотоапарат і захоплювався прояв-люванням різних краєвидів. Він занятий був винаходом кольорової фотографії.
Тарас учився грати на бандурі, правда, коли не було близько Нелі.
Кузьма вже був великим поетом. Він уже друкується. Мало не лусне з пихи!
Неля вправляється тепер у прозі й біологію — по боку.
Іспити були ще далеко і все одно — вчись, не вчись, а як помреш, земля над тобою не порозумнішає! А тут уже пахне весною, почалися нежиті, грипи, які переходжуєш на ногах із якимись радісними, закоханими, — і в кого, і чого? — настроями. Часом ідеш по вулиці, глянеш у чиїсь очі ' — і щось таке зробиться нестямне, несамовите.
Тарасові світ відмінявся, як близько була Неля. Він може закоханий у багатьох, у тих, що йдуть вулицею й вражають смертельними стрілами. Але Неля — це щось від усього відмінне.
От дивна річ! Тамара спочатку приголомшила, здавалася якоюсь такою красунею, що досі й не бачив. А вже другий-третій раз побачив її — якось промиґалася ця краса, а як жили разом у одній кімнаті, то й зовсім врна його перестала цікавити. А от Неля навпаки. Спочатку була воца щось таке непомітне, сіреньке, а тепер щодня щось нове і змістовне в ній знаходиш, щодня якась краща стає.
І чого то йому якось окрилюється все, коли з нею? Чи може він у неї закохався?
Вони так багато мають про що говорити. Вона наче й звичайна дівчина, —• сентиментальна, боягузка, наївна, — але вона має щось таке, що всі ці вади стають незначні. В розмові з нею все набирає якось більшого змісту, якесь ясніше стає все.
І все ж, він не знає, чи він закоханий у неї, чи вони собі так дружать...
XI.
Карло Моор одержав місячну стипендію й пішов, купив собі за всі вісімнадцять костюм. Хоч було ще холодно, але він уже кожушка не хотів носити. А патлів принципово не стриг. Так він воліє! Хай хоче любить, а хоче ні! Бо може то вона така через його кумедну зовнішність?
Що воно за суб'єкт, оця Тося? То вона сама біжить його шукати, а як бачить, що він уже навіки її вірний раб, — стає така ображаюче холодна, що він, принижений і розтоптаний, присягається більш і не думати про неї.
Вони вже місяць, як не бачилися.
