Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Потім пішли привітання, подяки, овації, — й знову ж Неля чесно відсиділа до кінця. Однаково, вже пізно, а коли всі виходитимуть, то вона за людьми може якось той базар прошмигне, якось додому добіжить. Була перша година ночі.

Стояла осіння ніч із місяцем і заморозками, а Неля холоду не чула, лише повів небезпеки й страх. Вона навіть не пішла прямішою дорогою, а за людьми кружною.

Тільки ті люди десь раптом розтали в нічних сутінях і перед самим базаром Неля побачила, що вона сама-самі-сінька.

Якась невідома сила не пускала її вперед. Що зважиться вона ступити крок уперед, — ввижаються безпритульні, що сплять попід рундуками, на базарних столах, у каналізаційних рурах. Роздягнуть, наб'ють! Кудись потягнуть і уб'ють! Невідомо звідки хтось оглушить тебе по голові! Ні, хай вона боягузка нікчемна, хай нерішуча, безвольна, — вона не може заставити себе йти в дальшу путь, щоб дістатися додому.

Але куди їй подітися в цю глупу ніч? Ні взад, ні вперед. Не має нікого тут близько знайомого. Ось кожну хвилину якийсь вуркаган може виринути з пітьми, — де вона сховається?

А хтось уже й справді наближався. Неля шугнула в якісь незамкнені парадні двері. Отут стоятиме, аж поки не розвидниться, — відчуваючи радісне полегшення, що вже вона не на вулиці.

Це була, власне, брама, а не двері, з другим виходом. Страшенно протягало, Нелю пробирало холодом аж до кісток. Вона вже коцюбіла.

Раптом почула якісь кроки з внутрішнього двору. А може то двірник, зараз прийде, побачить її, подумає, що вона вур-каганка, й прожене?

Неля шмигнула вгору сходами. Кроки завмерли. Одночасно вона відкрила, що тут куди тепліше, як там унизу. А як так, то вгорі буде ще тепліше.

Будинок був чотириповерховий. Неля знайшла собі місце на вікні між третім і четвертим поверхом і там скоцюрбилася. Хоч було куди Тепліше, але й тут пронизливо холодно. Ну, треба сидіти; що буде, то буде, а чому зразу по виставі не йшла додому, а тепер сиди та трусись, — лаяла вона себе.

Трусилася не тільки від холоду, але й від страху. Ану ж, хтось вийде з дверей і спитає, чого вона тут. Злодійка? Вур-каганка?

Котра може бути година?

Було тихо-тихо, час, коли всі сплять найміцнішим сном. Чути було, як десь вицокує годинник, як десь хтось спросоння кахикає. Інколи, то десь ближче, то десь далі в мешканнях ці годинники били. Як то неоднаково вони йдуть, — не в один час дзвонять. Не знати, чи то вже друга година, чи половина якоїсь. А Нелі пекуче вже треба знати час, доки ця ніч буде тягтися, о, Господи? Віки, а не ніч!

Нічні шуми полохали ц кожен раз. То хтось іде, — а може зараз почне йти сходами сюди. То якийсь кашель зовсім близько виразно чує... їй усе здавалося, що вже світає, вона поривалася йти, тоді прислухається, — ні, ще ніч. Ніхто ніде не ворушиться. Що з того, що світає, як людей не видко, вуркагани й тепер можуть її зловити та й ніхто не оборонить.

Так вона трусилася, аж поки не почула якихось бадьорих голосів. Хтось віз тачку, якась підвода сміливо прогуркотіла по брукові.

Тоді Неля тихесенько навшпиньки зійшла вниз і прожогом побігла додому. Вже розвиднялося.

Щастя, що ніхто не чув, як вона прийшла! У всякім разі, сонна Килина відчинила їй двері.

VII.

Смак до літературних вечірок зріс особливо після того, як ліквідували клюб укапістів. Це було зроблено одним! ударом: заарештували членів окружкому, при повній судовій залі прилюдно їх судили за якісь дрібні порушення й на цьому, покищо, поставили крапку. Ще не прийшов час... Головачеві навіть запропонували вступити до КП(б)У, але він відмовився і десь стушувався. Другий секретар окружкому УКП нібито збожеволів.

Рідшали потроху авдиторії, менше стало селом від них віяти. Деякі не вдержалися, бо не мали того героїзму й подвижництва, що змушує для освіти зносити все. Других вичистили. Треті вже змінили вишивані сорочки та чумарки на міські туальденерові сірі сорочки з чорними краватами, або ж модні картаті ковбойки.

Не меншала лише кількість етерно зодягнених панночок. Вони всі мали у місті затишні куточки, мали опіку числен-нсЯ рідні, "непачі" мали чим оплачуватися.

Вони були невитравні.

Десь у цих часах зник і Танцюра в жовтих чоботях. Про нього розказували леґенди: нібито, самі дівчата освідчувалися йому в коханні, нібито, він усі ночі гаяв на вечірках, спеціяльно для нього влаштовуваних шукачками освіти в пролетарському вузі. Але він від чаду слави й подарунків не ставав менш грізним головою комісії.

І раптом — почали розповідати щось зовсім інше. Поїхав на вакації додому і звідти вже назад не вернувся. Партійний осередок інституту одержав тільки запитання від деяких органів влади, — яким це чином інститут держить у своїх стінах відомого петлюрівського отамана, так давно розшукуваного. Досі певні органи не могли натрапити на його слід, — аж він сам у руки вліз.

Чи правда, чи ні, але в стінах інституту він вже ніколи не з'являвся.

Дні котилися, як горошини, й спадали десь за обрій минулого — раптово, непомітно, назавжди.

В архієрейському корпусі з'явилася, нарешті, бандура. Кость сам її змайстрував. Грав на ній непогано. Часто, замість бігти кудись на вечірку, сидів і втішався бандурою.

Килина, що мала обіди в АРА, ділила їх тепер не тільки з Тамарою, але й з Нелею. Брала з собою по черзі то одну, то другу і обід ділився так: хтось їсть або одне перше, або одне третє, а друге ділиться наполовину.

Тараса підгодовував Кость...

Одним слово, настали часи добробуту. Вже в архієрейському корпусі були всі такі едуковані, що частенько розгорталися дискусії про конструктивізм "Березоля" й Мейер-хольда. Про футуризм, символізм, неоклясицизм та-інші "ізми". Кость, який тримався у всьому незалежно, не боявся признатися, що йому найбільш подобається неоклясицизм з його спокоєм, античним спогляданням, піснями про Навзі-кай, сонячні Лянґедоки. Тарас схилявся перед символістами: вони були добрими вчителями і слухаючи їх, хочеться рости, краще розуміти світ, — хоч їхня символічна суть була для нього туманна, як і взагалі належиться символізму...

Килині, Волинцеві й Побережцеві подобався просто Василько без усяких "ізмів".

Завзятим апологетом футуристів — спочатку деструкція, а потім конструкція, — був Микитчук. Другим разом він із піною коло рота захищав неоклясицизм, як найдосконаліший "ізм", найвченіший. Справді бо, Микитчук не знав, на яку ступити...

VIII.

Бідний Микитчук! Він потерпів уже не одне фіяско. Інші приїхали до великого міста за щастям, другі за наукою, а він, — за славою. Душа його прагнула слави, слави!

Так щасливо починалася його роля верховоди й "душі товариства* в архієрейському корпусі, — прийшов Кость і непомітно відібрав у нього авторитет, — як ти, Господи, бачиш! Прерогативи влади_відійшли до Костя, всі непомітно для себе й позасвідомо дивилися, що скаже Кость, а не Борис. Костеве слово було важливіше.

Потім із цими укапістами. За малим не ускочив Борис, уже хотів був там попробувати щастя, закинути вудку, може там буде удача. Йому сліпила очі Головачева слава, його популярність серед студентів. Це відбивалося в Борисовому серці неприємним дряпанням, ніби від котячих пазурів. Хіба й він не змігби отак виступити? Так марно час іде, про інших гремить слава, а про нього ніхто не знає...

Поки збирався, гримнув грім над УКП і Борис таємно радів, що не зачепився там. Як то треба добре вивчити все, зважити, щоб не ускочити в неприємну історію. З УКП в нього не вийшло, а голодне честолюбство вимагало десь блиснути, всіх заставити схилитися перед ним.

Хіба в нього не було даних? Вміє усіх захопити каскадом дотепів і драматичністю пози. Не раз у профшколі дивував інших своєю промовистістю, заполонював усіх, розповідаючи анекдоти... На самодіяльних вечірках хто був незмінним конферансьє? За чию увагу змагалися між собою дівчата?

У великому місті, де він інакше своєї ролі не мислив, як першорядної, сталося зовсім інше. В сузір'ї сил і індивідуальностей, що видала Україна цього року, він відразу став маленьким, непомітним. Ідеш по вулиці і якась образа впече тебе у саме серце. Є ти — й нема тебе, ніхто на тебе не дивиться, наче ти — порожне місце. Сидиш у авдиторії й ніхто не підозрює, яка видатна людина є межи цих шла-паків — отой високий, худий юнак з виразними тонкими рисами, з гордим презирливим затиском уст.

Вони б, оці дівчата, що тепер ледве помічають його присутність байдужим помахом вій, спеціяльно для нього хотіли б бути привабливими й чарівними, довго б дивилися услід йому й безсонними ночами плакали б від його жорстокої неуваги.

Але для цього йому треба було поля битц, де він міг би розгорнутися у всьому блискові арени, щоб Тамара не думала, що він такий звичайний, як усі, й не звивалася гадючкою, немов нічого не помічаючи. Повинен прийти його час, повинен!

Тільки він проб'є тоді, як Борис твердо ступить ногою так, щоб не вгрузнути навіки в сірій, буденній невідомості. Яка дурниця сталась би, яка фатальна помилка, коли б він не спинив себе, піддався покликові розпаленого почуття й виявив себе на вечірках УКП!

Але він не бачив, крім цієї проваленої арени, нічого біль-ше довкола себе. Він же зразу, як тільки приїхав до міста, метнув оком — що б йому таке зробити, щоб ім'я його було у всіх на устах? І нічого не бачив. Ті "активісти", що гуртувалися довкола Натанзонші й Бурманші, здавалися дрібними для його польоту: активістам доручали навчати неписьменних, та інше таке абищо, а вони лакомилися, щоб збити собі громадський стаж". Це було не про нього!

І Микитчук, спраглий від честолюбства, не знайшовши нічого примітного та відповідного своїм задумам, вступив до самодіяльного драматичного гуртка в інституті. Його розпирало від бажання збирати на своїй особі погляди сотень, тисяч людей, а як ні, то хоч такого невеличкого гуртка. Він виступав де треба, де й не треба, подавав свої зауваження, виявляв ініціятиву — і добився того, що хоч у тім гуртку став найпершим. Старостою обрали.

IX.

Цими днями Карло Моор і Неля прийшли додому аж на світанку. Цікаво!

Спочатку всі мовчали, мов ніхто й не помітив цього. Мовчали день-другий, спостерігали. Як же то Килина це сприйме? Як же то вони тепер всі троє поводитимуться?

І що ж! Килина ані вухом не веде, філософує з Карлом Моором, аж пір'я летить, а ті, бісової віри, коханці, мов невинні ягнятка.