Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
В неминучих випадках він скріплявся й натужувався, мов на подвиг. Але ж то, як офіційно мусить.
Для його душевної структури було легше правду казати, ніж брехати. Він у ці хвилини приболівав.
Кость, як здавалося Тарасові, відвернув від нього пряме запитання Бориса, і Тарас не знав, — друг йому цей високий, веселий і дотепний паруб'яга, такий неподібний до того малого Костя, чи ворог.
Кость не поспішав входити з ним у інтимності, він був такий рівний зо всіма. Дивну рису він мав, таку рідку серед хлопців. Був надзвичайний чистьоха. Все щось собі прав, все десь роздобував праску і прасував мало не щодня свої штани. Умів шити і краяти, ба навіть умів вишивати, як довідалися вони згодом.
В день його вартування у архієрейському корпусі панувала зразкова чистота, підлога була чисто вимита. Все це робилося з веселими жартами й добрим гумором.
Крім "дівчачих" талантів, цей дивовижний Кость мав ще безліч інших. Умів він малювати, столярувати, фотографувати. Все зітхав, що десь покинув свою, власноручно зроблену, бандуру. І нарешті не витримав, десь доп'яв ма-теріялу, каруку та й почав щось майструвати.
До одного тільки був він байдужий і нецікавий — до політики. Хоч він вісім раз колись ішов у бій за Перекоп, в нього не було смаку до політичної кар'єри, він був глибоко аполітичний. Серйозні політичні дискусії, що не раз, бувало, зчинялися, він двома-трьома словами перетворював на легкі смішки.
Проте, він не уник загального захоплення вечірками української комуністичної партії, що так тоді панувало серед студентської молоді. Може саме тому, що ті вечірки були такі веселі, проходили в фейлетонно-гумористичних тонах.
На одній такій вечірці він познайомився з Карлом Моо-ром, якого згодом і потягнув жити до архієрейського корпусу... Був він студентом художньо-архітектурного інституту, а на тих укапістських вечірках бували студенти всіх вузів міста.
Клюб української комуністичної партії робив свої вечірки в невеличкій залі, яка завжди була повним-повні-сінька. На вечірках цих виступали з інформаціями, живою газетою, фейлетоном, від яких всі багато сміялися. Чогось завжди виходили з клюбу в піднесеному настрої. Всі знали, що сидять у клюбі шпики, які ^беруть на список" тих, хто є. І навіть один одному показували цих шпиків. Але, проте, було там завжди повно.
Вечірка УКП закінчилася досить пізно, о пів до дванадцятої ночі, але всі вони ще й не думали йти додому.
Так уже склалося, що гурт десь на півдорозі розбився. Попереду всіх ішов Карло Моор із Килиною, вони щось дуже прихопилися одне до одного. Як послухати збоку, — страшенні філософи! Ніцше, ІИопенгауер, Вотт Вітмен, так і сипалися з їх великорозумних уст, їм наче мало було твердого ґрунту марксової філософії, вони забиралися в по-захмари індивідуалістичних диваків-ідеалістів.
На порядній відстані ішла трійка: посередині Не ля, а по боках Побережець із Волинцем. Приятелі кидали багатозначні погляди й натяки на захоплених собою мудрагелів і заставляли Нелю червоніти.
— Я прочитав у одному місці, — не скажу де, — такий афоризм: ч"Любовь начинается с идеала, а кончается под одеялом", — ніби про себе каже Дем'ян Побережець.
— А ти скажи, '— де прочитав? — викриваюче напосі-дався Кузьма Волинець. — Ні, ти не скажеш! Ось побачите, Нелю, він не скаже!
— Добре, я чекаю, що тй скажеіп, — кепкував Дем'ян.
— Я? Слово чести, скажу! У клозеті на стіні. От якою літературою він захоплюється!
— Фе, ви обоє такі циніки, що... — обурилася Неля. — Я з вами й говорити не хочу!
— Так, так, ви з ним не говоріть! — рішучо став на сторону Нелі Дем'ян. — Він страшний цинік. Ви говоріть тільки зі мною!
— Присягаюся бородою Маркса, — він вас дурить! — скричав у розпачі Кузьма. — Він вас не любить! Я вас кохаю! Якщо існує де на світі пекельне кохання, то це в моїх грудях.
— Так, так, він ходяча африканська пристрасть, я сам колись ненароком підглядів.
— Що ти брешеш? Де?
— Аз тою солом'яною вдовичкою...
'— Слухайте, як ви не перестанете, я зараз від вас утікаю! — вже рішучо запротестувала Неля.
— Ні, я серйозно, женіть його! — під'юджував Дем'ян, наче це не до нього стосувалося.
Вони дрочилися, вони навмисне намагалися розпекти Нелю, — такий був їх стиль залицяння. Неля не знала, з кого вони кепкують, знала тільки, що їй до сліз часом доходило від їхніх уїдливих жартів... А чи ж вона просить, щоб вони коло неї вертілися? їй значно цікавіше, про що Карло Моор говорить із Килиною, напевно не про такі дурниці...
— Нелю, я вам зараз скажу комплімент, — шукав нової теми, чи жертви, Дем'ян. — Ви зараз подібні до зайця на межі, — не знаєте, чи вам уже тікати, чи ще не час... У вас і вушка полохливо вгору піднесені...
— А де наша друга закохана пара? — шукав ще жертви Кузьма.
Тамара й Борис ішли позад них, також на відстані, щільно під руку. Вони мали також якісь свої таємниці. А може й не таємниці, що ж тут дивного, що вони йдуть під руку, коли говорять про весняні ночі у селі, про аматорський гурток, де Борис грав перші ролі...
Коли компанія вже близько підійшла до Золотоверхого манастиря, звідкілясь виринув Сміянець.
— О, а ми думали, що він десь зник!
— Він "розв'язує світові проблеми, не руште його! — заступився Кузьма.
Справді, Сміянець переживав якийсь незвичайний сум. Він не хотів ні з ким говорити, усамотнювався, хоч далеко не відходив. Так і тепер. Коли компанія замість іти в браму Золотоверхого манастря, звернула й пішла повз високої, масивної мурованої стіни, щоб, обігнувши її, потрапити на дніпрові узгір'я, міські сади, Сміянець, як несподівано з'явився, так і зник у пітьму.
VI.
Кость і Тарас відстали, не помічали товариства, але також завернули за ними в сади. Вони ненароком розговорилися про Дрижиполе й Кость байдужісінько розпитував про сестер, братів, батьків... Він, відтоді, як утік через паркан з батьківського саду, там уже не був. Похвалив, що Тарас "виліз із того болота", добре, що недовго в селі на вчителюванні отягався...
— Я не вчителював зовсім, — спростував Тарас.
Кость здивувався.
— А як же? Яким же чином ти?..
— Закінчив педагогічну школу й восени махнув сюди, — та й усе...
— Цікаві речі! Просто в університет?
— Н, я хотів до іншого інституту, але зрізався з політ-грамоти, не знав, у якому році був випущений комуністичний маніфест. Не знаю, хто розпорядився моєю долею, але за письмову роботу про Франка мене позаочі передали до університету. Я тільки прочитав своє прізвище в списку прийнятих.
— Чудасія!
— Чиста комедія! Були б не прийняли до того інституту, то й поїхав би вчителювати, а тепер... Ні пава, ні во^ рона...
Костя такий поворот справи дуже зацікавив. Він думав, що Тарас вчиться, як член профспілки учителів, як і багато інших йому подібних. В вищі школи приймали тільки ррбітників і незаможників, червоноармійців та за гроші "непачів". Куркульських дітей зовсім не приймали й нещадно їх "чистили", якщо вони десь пролазили.
— Яким же ти чудом учишся?
— Я... я... член комнезаму... — признавався Тарас.
— Ти? Яким чином? — розреготався Кость.
— Ну, правду ж кажу, не знаю! 1— мало не заплакав Тарас. — Ось уже вдруге хтось присилає мені з Дрижиполя картку члена комнезаму. Проходила оце чистка й стара картка була недійсна, я вже думав, що ця брехня, нарешті, з мене звалиться. І от перед самою чисткою хтось знов пересилає мені через інститут цю кляту картку.
Тарас вийняв з парусинового портфеля жовтогарячу цупку картку, де чепурними літерами було виведено ім'я, по-батькові й прізвище Тарасове.
— Я себе глибоко зневажаю, — схвильовано додав Тарас. — Я — безвольний, ганчірка! Хтось думає, що ущасливлює мене, а я через цю ведмежу послугу зв'язаний, фальшований і не можу поворухнутися, скинути з себе брехню. Я несміливий став, я боюся товариства... Ти уявляєш собі, яка це мука?
— То що простішого? Верни картку й діло з кінцем!
— Кому? Кого маю втопити за його доброту? А сам куди? Назад у Дрижиполе? По що? А вчитися? — засипав обурено запитаннями Тарас.
Кость задумано вдивлявся у задніпрянську далечінь. Становище хлопця було трагікомічне.
— А власне, що ти злочинного робиш? — раптом спитав Кость. — Чи це крадіжка, чи вбивство? Чи підлота супроти особи? Чи може супроти держави? Хіба державі буде гірше, коли ще один юнак здобуде освіту?
Спинився й Тарас. Господи, це ж правда!
— І ти не знаєш, хто тобі присилає документи?
— Я думаю на одного чоловіка. Ти його не знаєш, він у нас з'явився недавно, був спочатку продкомісаром, а тепер — секретар партійного районцвого осередку Дрижипільщи-ни. Він у мого старого націоналізував дім і завів самого до списків нетрудового елементу. Твоєму старому також не; дав права голосу...
Кость пропустив мимо вух про свого старого. Він ляснув Тараса по раменах.
— А чи ти не думаєш, що той невідомий — такої ж думки, як і я? Він тебе добре знає?
— А якже! — здивовано скричав Тарас. — Хіба в Дри-жиполі можна не знати одне одного? Господи, скільки ми місячних ночей безсонних разом згаяли? Він, сестра його, щебетушка Тася, твоя Олеся, моя Галя, київська Ніна... її ти також знаєш, це нашого дядька, що весь час жив у Києві, Осташенка дочка... Скільки пісень разом переспівали, скільки нафілософувалися!
— Е! — розсердився Кость. — То чого ж ти мовчиш про місячні ночі? Ну, як тут замішані місячні ночі, та ще якась може дівчина... то... То краще не лізь нікуди із своїми признаннями...
Він ще щось хотів сказати, але тільки додав:
— Місячні дрижипільські ночі... Срібна дорога в чудесну далечінь, зелена тиша, мрійність до болю...
А Тараса борола якась гнітюча, жахлива думка. Він судорожно стискав скроні долонями:
— Боже мій! То це якась кругова брехня, вже не моя власна. Не можна допускати молоді куркульського походження до науки, — але обходами, хитрощами, підробленими документами — можна... давати деяким дорогу. В що
вірити? І бути певним, що то — абсолютна істина. Все, все має два обличчя. Одне показне, а друге...
— А ти думаєш, — засміявся Кость, — а ти думаєш, що всі члени КНС навколо нас — не з підробленими документами? Де це їх стільки, незаможників, зразу набралося?
— Але це — вопіюща суперечність...
— Життя мусить складатися з суперечностей, інакше воно застоїться й загниє.
— Яке мені діло? — сердився Тарас.
