Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
В такому масовому зборищі важко було навіть усіх засвоїти. Кожне, що прийшло вчитися, мало собі невеличку компанію, "по своєму образу і подобію".
Серафим Кармаліта серед цієї незвичайної мішанини сіряків, уламків громадянської війни і новочасної вишука-ности різко виділявся своїм довгим аж по шию волоссям, своїм кумедним кожухом, зшитим із латок жовтої й чорної шкіри і нічим непокритим. Крім того, був цей кожух у кількох місцях роздертий. Чисто вийшов бандит із лісу, дивишся зразу, — де його обрізан?
Але рожеве, з ніжною дівочою церою обличчя, якийсь наївний вираз дуже молодого лиця вражали своїм контрастом до тої страхопудливої одежі й гриви. Тому він відразу запам'ятовувався всім.
Килина з ним заприязнилася зразу, ще під дверима приймальної комісії.
Перше, ніж потрапити до університету, треба було пройти не одну комісію, бо в тім році місто затопила молодь. В усі інститути напливала сила-силенна бажаючих учитися. Студентів основного курсу було понад тисячу в одному тільки унівзрситеті, а ще скільки то їх було по інших інститутах. Мало було таких, що могли відразу сісти за університетські студії, обрати собі факультет, дехто прийшов до вищої школи з червоної армії.
Більшість із них десь воювала на фронтах, до революції пасла корови, мала незакінчену середню освіту, а то й зовсім того не мала, — але приймали таких за революційні заслуги.
Для всіх них організували так званий основний курс. От під дверима комісії, що приймача до основного курсу, і зустрілася Килина з Серафимом Кармалітою. '
Він мав переляканий вигляд, але героїчно розвеселяв не менш перелякану Килину. Всі вони, коли хто виходив із дверей, обліплювали жертву й розпитували:
— А що вас питали?
Тут відбувалася друга перевірка кожному, бо очманіла жертва не устигала вже отямитися від перехресного вогню запитань у приймальній комісії й покірно відчитувалася ще раз.
— Питали, що робили батьки до революції...
— Питали, чи брав участь у громадянській війні...
— Питали, скільки десятин землі в батька... Інші вискакували щасливі.
— Питали, що таке двохзполовинний Інтернаціонал, — радісно оповідав такий.
І вже гарячково шелестіли в руках сторінки "Основ політграмоти" — всі шукали цього клятого двохзполовин-ного Інтернаціоналу, вияснювали таємне значення якихось ортодоксів, чи аксельродів, чи амстердамів... Все те так вимішалося в голові, що годі було дати з цим раду. А комісія в першу чергу з цього робила висновки — політично грамотний, чи ні.
Килина трусилася з іншого приводу, але жартувала й відповідала на жарти цього смішного хлопчини.
— Хто була ваша прабабуня? — суворо питав довговолосий. — Чи маєте ви зв'язок із нею? А як не маєте, то доведіть...
— Чи ви не є той знаменитий шіллерівський Карло Моор? Мені здається, — ви щойно з лісу! — кепкувала Килина.
— За малим ні, — не дуже відмовлявся хлопчина. — Але мабуть моя лінія йде просто від нього, моє прізвище — Кармаліта.
— Устим?
— Щ, Серафим!
— їй Богу?
— їй Богу! В тринадцять років я й сам виходив уже на Перехрестя й від багатих вибирав, а бідним давав... — легковажно говорив кумедний хлопчина й так серйозно, що Килина ладна була повірити, коли б не дивилася на ці наївні, щиросердечні, дитячі, як у херувима, очі.
— Ні, я жартую! Скажу вам секрет. Я навмисне відпустив волосся, щоб подібним бути до мого улюбленого героя. Мене так, як ви, й товариші мої називають.
Надходила Килинина черга. Вона вже кілька разів питала в тих, що виходили, яка там Натанзон, чи дуже ріже.
Натанзонша, — голова приймальної комісії, член партійного комітету, — могла її відразу впіймати і тоді все пропало. А могла легко впіймати тому, що вони обидві з одного краю. Натанзонша з Гайсина, а Килинина Рогізна під Тайсином за п'ять кілометрів і старий Рувим Натанзон, найбільший на всю Гайсинщину скупник хліба, що вагонами відправляв збіжжя до Москви, не раз заїздив до Кили-ниного батька для якихось порахунків.
Килина вже не наважувалася казати на комісії, що її батько — селянин-бідняк, як у неї написано в автобіографії. А що вона буде казати? Скаже правду — її не приймуть, а так же за всяку ціну хочеться вчитися!
Якби не ота клята Натанзонша, всесильна партійка! Килина її ненавиділа за самовладну, обмежено-зарозумілу пиху на виду. Коли йшла, наче попирала ногою весь. університет. А що вона таке? Гайсинського буржуя дочка, ховалася від наших хлопців по льохах та горищах, а тепер влізла в партію і крутить всім університетом...
— Моргуні — викрикнув її прізвище останній, що вийшов.
Серце Килинине падало десь униз, у безодню, як вона заходила.
III.
— Ваше прізвище Моргун? — запитала Натанзонша, обстрижена "під макітру*, читаючи її автобіографію. — Ви звідки родом?
— З Гайсинщини, — ледве промовила Килина.
— А, землячка! — всміхнулася Натанзонша.
І обертаючись до секретаря партійного комітету, додала російською мовою:
— Рекомендую! Очень способная девушка, беднячка!
І обертаючись до Танцюри, того у жовтих чоботах, додала українською мовою:
— Це наша дівчина! Активна, свідома...
Килина отетеріла. Чи Натанзонша має її за когось іншого? Звідки вона знає про Килинині здібності? І чому вона так палко її, "дочку бідняка*, рекомендує?
А Натанзонша обсипала її компліментами перед комісією і, нарешті, коли приймання на цьому закінчилося, обняла її за плечі й вивела до дверей.
Так перед очима в усіх пройшла з Килиною в обнімку по коридору, розпитувала, хвалила за щось.
Килина ніяк тоді не могла втямити, в чім тут річ. Натанзонша обсипала її ласками, увагою, на другий день дала картку на обіди до студентської їдальні АРА*) і все умовляла, щоб Килина згодилася ввійти членом до студкому основного курсу.
— Але ж я нікого не знаю! — пробувала ухилитися Килина.
— Нічого, ми всй так!
Килина не знала, як спекатися цієї незрозумілої при-хильности. Були в неї причини, крім цієї брехні з "бідняц-твом", не бажати висуватися перед усіма й зоставатися непомітною. А Натанзонша докучала, — чому вона в комсомол не йде, тощо...
Що ти їй на це скажеш? Сказати б так, щоб аж у носі *) АРА — Американська допомоґова організація.
заперчило, але... Килина відмагалася, як могла, трималася все Тамари, жила з нею, ділила з нею свій обід в АРА, не лізла наперед, як хотіла б Натанзонша.
З "Карлом Моором" також дальшої дружби не заводила. Він сидів із тим студентом, що такі чорні страхітливі густі брови має, Тарасом Сарґолою в чорному короткому кожушку. Трохи ближче спізналася хіба, як складали іспити й знов коло дверей нахлявали... Карло Моор держався трохи осторонь, жартував, що їй і так підпишуть всі дисципліни в матрикулі, бо вона — студентське начальство... Висуванка самої Натанзонші...
— Я вже не начальство! — з захованим моральним вдоволенням та зверхньою байдужістю казала Килина.
Це була правда. За зиму партійний комітет чогось до неї охолов і, в першу чергу, Натанзонша. "Що то буде?" — тенькало в душі Килининій. Але жодних заходів, щоб поправити ситуацію, не вживала. Може воно й краще... Може й гірше... Говорили, що має бути студентська чистка, але якось пронесло, чистки не було весною. А засідання студкому відбувалися й без неї.
А оце вже вони й знову з'їхалися вчитися.
Не було й мови про те, щоб її знову обирали до студкому. Про Килину забули, вона й рада.
IV.
Дівчата не дуже радо йшли до Золотоверхого манастиря. Тамара ще там на була, але саме число, — аж сім хлопців і їх двоє, — її лякало.
Та більше не було куди йти.
Вони все затягали свій відпочинок. Якась молода жінка, пристойна і гарна, уповільнила свою ходу й замислено подивилася на їх багаж.
— Якщо не помиляюся, — раптом запитала вона приязно, — ви студентки?
Дівчата здивовано ствердили. — І перебираєтесь на друге мешкання?
— Вгадали, — всміхнулася Килина.
— Хороша кімната? — запитала жінка. — Я тому питаю вас, що я також учуся ще.;.
— Ой, не питайте! Приймають нас семеро хлопців...
Біблійне число сім, проте, не злякало жінки. Вона все довірливіше поглядала на них та їхні корзинки, щось наче наважуючись сказати. Розпитувала, де раніш жили, що примусило дівчат...
— Це ж незручно буде вам...
— Але не буде сокири, — смішками відповідали дівчата. Жінка все чомусь не відходила. Вона ще трохи подумала й наважилася запитати:
— А якби ви?., чи пішли б ви, коли б вам?..
Дівчата насторожилися. Невже кімната? Тепер у місті кімнати не знайдеш. З усіх містечок повтікали від денікінських погромів жиди і заселили все, що було нерозвитого, а тепер стягали своїх з усіх усюд. Знов же, верталися всі ті, хто розбігався з міста через голод і холод. Знов же, було їх таки чимало, студентів, у цім місті.
Невже щастя лізе в руки?
— Власне, це в мене е кімната, — ніяковіючи, промовила жінка. — Мій чоловік — професор, сама я — кінчаю інститут... Я мала намір, — і це йду якраз у цій справі, — запросити одну стару жінку...
Килина й Тамара аж не стямилися з радощів. Казка Шехерезади! Несподіваний скарб! Втілена мрія!
...— одну стару жінку, — провадила далі та, — щоб помогла мені доглянути дитину...
— Дити-и-ину! — розчаровано подивилися одна на одну Килина й Тамара. — У няньки?
— Дитина має сім місяців. Якби одна з вас згодилася, то мала б у мене безкоштовну кімнату й обід...
Дівчата безпомічно дивилися одна на одну. Перспектива окремої затишної кімнати була така приваблива, така манлива! Але як же?.. "Одна з вас"... А друга? І що тоді робити, — чи дитину няньчити, чи на лекції ходити?
— Може ти підеш? — одночасно запитали обидві.
— Я не вмію глядіти дитини, — рішучо сказала Тамара. Вона сама була плеканою дитиною, найменшою, і мала
гордовиті мрії про далекосяжну кар'єру.
— Але... це ж треба нянькою бути! — розчаровано сказала Килина.
Чи для того вони прагнули великого міста, щоб піти в няньки? Чи на те вони жили всю зиму в нетопленій хаті, ділилися вдвох одним обідом на цілу добу, чи на те наїдаються отрути нікому нерозповіджених страхів і пере-страхів? Ні одна, ні друга з дому не мали підмоги, Килина ходила вже цієї осени не раз мити вікна та підлоги, а Тамара брала вишивання в одній артілі, але то зовсім інше! Чи вони пропустили хоч один диспут, хоч одну літературну вечірку, що так рясніє ними місто? А як підуть за цією жінкою — котра з них захоче пелюшки прати в той час, коли друга збиратиметься на цікаву доповідь?
Господи, як це важко було вирішити? Жінка спокушала їх:
— Я вам чомусь довіряю, — казала вона, — тому й звернулася до вас на вулиці.
