Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Та й я не завжди буду занята, і ви будете чергуватися.
Жінка щораз більше проймалася до них симпатією.
Вона вже й обох їх прийняла б... Така була своя, так розуміла їх. Але дівчата були ще такі молоді, ще їх запал до студентських вжитків не зламався від першого року злиднювання, ще Такі гордовиті були їхні мрії.
— А може одна котра з вас захоче?
І як не обертали справу, — все чомусь не виходило.
Ну, а друга? Мусить іти за першою, бо коли вони удвох насмілюються іти в хлоп'ячий гуртожиток, то вже напевно одна не зважиться...
І так дивилися вони всі три одна на одну, і не знали, на що зважитися. Молода приязна жінка вже на всі варіянти йшла, але дівчата не могли, видко, ніяк помирити діялек-тичного матеріялізму із дитячим вереском.
Зітхнули всі троє.
— Ну,, ви порадьтеся! Ось вам моя адреса, як надумаєтеся котра, то приходьте.
Жінка пішла.
Підіймаючи свою корзину, Тамара мрійно сказала:
— А як би ми смачно сьогодні пообідали! Підіймаючи свою, Килина відповіла:
— Якби наварили...
Пройшовши кроків кілька, Тамара ще раз пошкодувала:
— От, дурні ми! Треба було згодитися, а тоді, якби вже жили, кімнату на себе переписали б. Що б вона нам вдіяла? Хіба мало так роблять?
— То піди! Адресу ж маєш! — зневажливо відповіла Килина.
2. АРХІЄРЕЙСЬКИЙ КОРПУС
І.
В архієрейському корпусі колишнього Золотоверхого манастиря, а тепер КУБУЧ'а*), людей все прибавлялося. Це була зовсім окрема республіка в кубучівському царстві. Всі інші корпуси, — їх було п'ять, — мали коридорну систему, як у готелі, в кожній невеличкій кімнаті було по три-чотири студенти, кімнати були під номерами, існували коридорні старости, що стежили за порядком...
Щодо архієрейського корпусу, то вважалося, що та велика заля тимчасом порожня, а в тій меншій живе шість студентів — і нікому до того не було більше діла.
Насправді ж там було сім. Тараса Сарґолу, за кілька днів до появи дівчат недавно привів Карло Моор, якого, в свою чергу, привів сюди Кость. Цими ж днями знову ж таки Карло Моор запросив двох студенток, що не мали куди подітися.
Мала заля архієрейського корпусу, де колись відбувалися архієрейські прийняття, була невелика, але затишна. Шляхетні дубові панелі перекликалися з прекрасною дубовою різьбленою стелею. Невелика вона була, порівнюючи з другою залею, колишньою церквою, тепер зовсім порожньою.
Від тих часів, як тут був червоноармійський клюб, зосталися понамальовувані на стінах величезні сині чер-воноармійці. Де був іконостас — рябіло від антирелігійних гасел, написаних ультрамариною і червоною вохрою.
У меншій залі стояло вже семеро ліжок, розташованих біля пічки-буржуйки. Дівчатам поставили два ліжка біля вікна і спільне життя почалося з того, що Борис Микитчук наварив на залізній буржуйці кулішу для всіх. А потім
*) КУБУЧ — скорочено з російського. "Комитет улучшения быта учащихся". В роках 1922-3 прищепилася й так існувала весь час.
призначив чергування, яке суворо зобов'язувало всіх рівною мірою варити куліш, замітати і прибирати. До внутрішньої конституції введено було правило — гасити світло перед тим, як вкладатися спати, щоб кожне могло собі, не соромлячись чужої присутности, роздягатися.
Не минуло й кількох днів, як маєш, на тобі! Дівчатам мало було того, що прийняли з ласки їх. Одного прекрасного дня вони привели ще й третю.
Це Килина привела! І вона анітрохи не виявляла каяття.
— Комусь добре говорити, — багатозначно казала вона ні до кого, але ущіпливо, щоб, — може є незадоволені, — чули всі. — А що вона має робити, — як її вигнали з інтернату на Пушкинській?
— Чому ж то її вигнали? — обережно спитав Сміянець. — Може вона яка злодійка?
— Вона ненароком заснула...
— Ну, то що? — не розумів ніхто.
— Заснула в надзвичайно відповідальний, урочистий момент...
— На варті, чи що?
— Ні, в той час, як Танцюра читав свій черговий фейлетон...
— Ха-ха-ха! — гримнуло в малій залі архієрейського корпусу.
Танцюра, або Жовті чоботи, як називав його Тарас Сарґола, був чи не найбільша гроза університету. Чомусь усі студентські справи проходили через його руки. Він був у всіх студентських комісіях, — приймальній, стипендіяль-ній, кубучівській, — його жовті чоботи мелькали завжди в парі або з Натанзоншею, або з Мовшовіцем. Від нього залежало, чи студента викинуть з університету за буржуазний соціяльний стан, чи звільнять від оплати за навчання та ще й дадуть стипендію. До нього йшли заяви, що починалися: "В зв'язку із моїм скрутним матеріяльним станом, прошу..." і він був цар і бог у цій сфері. З його високої руки комплектувалися гуртожитки. Скільки панночок — "не-пачок" добивалися його прихильности, хоч він був бридкий, косоокий, скільки запрошень у день одержував він на різні вечірки! Його ласки й уваги пошукували всі ті, хто хотів зачепитися в університеті.
Крім цих політичних і громадських талантів, він мав ще один. Він писав коротенькі, з претенсіею на гумор, не то новелі, не то анекдоти, не то фейлетони. Але коли ніхто не міг із ним змагатися в кар'єрі, то в літературному щасті він мав сильних суперників, хоч би в університеті. Новелі Василька збирали на прилюдних вечорах Академії Наук силу-силенну людей, гуморески талановитого Головача, лідера УКП, викликали на укапістських вечірках бурхливі оплески одвідувачів, а Танцюру їли заздрощі й він у себе в університеті влаштовував свої вечірки, правда, часто з провалом. Ото тільки й успіху було, що в гуртожитках, там, де всі тремтіли від його косого погляду. І ясно, що та оригіналка, яка насмілилася заснути під час художнього читання чергового витвору Танцюриного генія — найне-щасніша і найгероїчніша людина в світі.
Були, правда, в нього й прихильники.
В архієрейському корпусі, видко, зібралися прихильники Василька, бо всім так же надзвичайно до серця припав героїчний вчинок вигнаної з гуртожитку дівчини! Чи ж можна досадити авторові чимось більше? І вона завдавала хропака саме тоді, як Танцюра читав?
— Де вона, та дівчина, хочемо подивитися на неї! — скричав Микитчук.
II.
Увійшла та сама винна. Всі з цікавістю обернулися, думали — увійде щось надзвичайно задьористе, відзіґорне, навратливе. Нічого подібного!
Маленька, наче не зовсім доросла дівчинка з наївними блакитними очима у біленькій блюзочці, з краваткою. Наче піонерка. Ще й спідничка з шлейками, щоб, бува, не згубилася.
Вона ніяково посміхнулася, не знаючи, що їй казати, як її зустрінуть.
— Та й йк же це ви? — зненацька вихопився високий Микитчук. — Як же це ви заснули, розкажіть, ради Бога?
— Отак, взяла й заснула, — ніяковіючи, вкидаючись у краску, відповіла дівчинка. — Я знаю?..
— А хоч цікаве щось читав?
— Ой, нудне-е!.. — по-дитячому протягнула дівчинка.
— І так таки й сказав, що за це вигнав? Покликав вас, чи як? —• допитували з усіх боків дівчинину.
— Ні, що ви! — озиралася дівчинка. — Сказали мені, що я — попівна, а гуртожиток тільки для незаможників.
— А ви справді попівна? — вихопилася Тамара і за це таємно дістала доброго щипака від Килини.
— Атож, мені було три роки, як мій папа вмер, я й не пам'ятаю його, — не дуже весело ствердила дівчинка.
— То ви, товаришко, якраз втрапили тепер на певне місце. — схвильовано скричав Микитчук, високий з довгим носом, на журавля схожий. Він коли говорив, — наче носом клював мак. Проте, мав артистичні манери й любив стати в позу, особливо, як розповідав якийсь анекдот.
— Тепер ви, товаришко, — артистичний жест рукою, — проживаєте згідно з вашим СОЦІАЛЬНИМ станом. Як вас звати?
— Неля Орел...
— Не турбуйтеся, Нелю Орелю, якось проживемо. Дрі-вець вистачить, рубати всім по черзі, а як спалимо, то почнемо ламати оці дрова на стелі...
Неля злякано стежила очима за жвавими рухами Микитчука і ще зляканіше підвела очі на чудову різьбу вгорі.
— А реглямент заведемо якнайсуворіший, — невмолимим голосом провадив далі Микитчук. — За чергою всім прибирати сальон, — елеґантний жест рукою, — мити підлогу і варити куліш. І щоб я не чув більш сквернословства! — зовсім грізно подивився Микитчук на хлопців.
— І аще рече, — замогильним голосом відповів Карло Моор. — І аще рече: гиллячку побачив у чужому оці, а в своєму колоди не бачить.
— Амінь! — не зморгнувши оком, відповів Микитчук. — А скажіть, товаришу, — пихато звернувся він раптом до Карла Моора. — Хто ваші батьки за соціяльним станом?
— Мій батько, — шахтар у Горлівці, — блиснувши рівним разком зубів, відповів Карло Моор.
— Та-ак... — протягнув Микитчук, вийняв блокнота й почав його нащось перегортати. — Стопроцентний і спадкоємний пролетарій. А чому в комсомол не йдете?
Борис Гротесково когось копіював, кого саме, не всі знали, проте всі щиро сміялися.
— Я — член комсомолу, — просто відповів Карло Моор.
— Як? Член комсомолу? Ти? — вирвалося в когось не-довірливо.
Це було тим більш несподівано, що якраз Карло Моор все обертався в товаристві безпартійних і не водився з афішованими, патентованими, всіма визнаними комсомольцями.
Тільки Микитчук і оком не зморгнув, а провадив далі суворим тоном:
— Та-ак... Отже, ми маємо вдома на печі, — комсомольсько-партійний прошарок... Чудово!
— Це — Танцюра!—вихопилася Тамара, вгадуючи, кого копіює Борис.
— А ви? — несподівано обернувся Микитчук до Тамари. — Скажіть, хто ваші батьки?
— Мій батько — сільський вчитель, — швиденько промовила Тамара, і оком не зморгнувши.
— Дуже добре! — поважно хитнув головою Микитчук.— В пролетарській державі — дорогу трудовій інтелігенції. А от по вас, товаришко, я бачу, — звернувся він так само раптово до Килини, — бачу, що ви — куркулівна!
— Я — ґрафіня Морґуноска! — манірно відтопірчивши мизинця великої, шкарубкої й грубої руки, відповіла Килина.
— Це нас задовольняє, можете йти! — милостиво кивнув головою Борис.
— Товариші— Волинець, Побережець і Сміянець, ви з одного села, з одної Одещини, — кажіть одне про одного. Чи правда, що кожен з вас проліз у комітет незаможних селян із злочинною метою обдурити радянську владу і незаконно здобути освіту?
— Ми — батраки! З дитинства пасли корови куркулям, а грамоти навчилися аж. після революції! — за всіх обурено й палко скричав Побережець.
— Та-ак... Найнадійніший кадр нової інтелігенції, — промурмотів собі під ніс Микитчук. — Можете йти...
Тут очі Борисові спинилися на Костеві.
— Скажіть, будь ласка, товаришу Нечіпай, — де ви собі заробили цю шинелю? Здається нам, що ви відступали разом з Денікіним і на цій вашій шинелі помітні сліди офіцерських погонів...
У Тараса Сарґоли серце тьохкало, вже черга доходила й до нього.
