Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
— Нащо я маю нівечити душу, весь час почувати себе злодієм, щодня, щохвилини чекати викриття? Раз куркулям не можна вчитися, то треба нас зробити вантажниками, шахтарями, чорноробами... Нащо я маю стояти жебраком під їдальнею АРА? Якщо я не маю права бути господарем землі, що посідали здавна мої найдавніші предки...
— Це ти з погляду державного, чи партійного виходиш? Чи свого власного? — здивовано запитав Кость.
— З погляду суспільної справедливости. Якщо партія покликана проводити справедливий суспільний лад і має куркулів за найбільших ворогів цієї справедливости, то й я повинен так думати. Я ж не ворог своєму народові і мушу хоч би й собою пожертвувати на гній, аби нарід мій був великий... Якщо моя суспільна порода для держави зло, то я хочу вийти з неї, а як це неможливо, то хочу прийняти свою гірку долю від справедливости народньої...
Тарас так вірив у справедливість партії, що не відрізняв державної справедливости від партійної. Кость сказав на це зовсім глумливо:
— Який ти смішний! "Народ, народ!" Не "народ", а ^пролетарі усіх країн єднайтесь!* Диктатура пролетаріяту — основа основ. А ці твої ^справедливости*, *народ", "аб-солютна істина* — давно вже пішли в архів... Тобі ще треба політичної азбуки навчитися, я бачу... Хазяїн народ, але робітник, батрак, бідняк. Зрозумів?
Тарас розгубився.
— Ні! Як народ, то народ, а як кляса, то кляса...
— Та певно, що кляса! А то — " народ*!
— То може Дмитро — нечесний комуніст, що постачає мене фальшивими документами?
Кость узяв Тараса під руку й повів по доріжці.
— Ех, не понюхав ти ще пороху й диму... Ходімо додому! І я б ото роз'їдав себе оцим інтеліґентським самокопирсан-ням? Вчишся сьогодні, — ну, й чудесно! А хто фальшивий, — ти, чи держава, чи суспільство, чи партія, чи твій Дмитро, — розберемо в міліції...
4. ЩЕДРОТИ ВЕЛИКОГО МІСТА
І.
При всьому цьому "самокопирсанні", не зважаючи на голодуванння, Тарас якнайширше користувався щедротами великого міста.
Він ревно старався ніде нічого не пропустити. Його все обходило: філософія Сковороди — на засіданні філософського товариства. — чергове засідання математичного товариства, виставка археологічної комісії, демонстрація етнографічних музичних матеріялів, — о, Господи... Старий Демницький з довгими козацькими вусами, такий з дитинства знаний! О, Господи, їх дрижипільські лірницькі заспіви й вуличні пісні, та домашні прабабині Лукіїні, — за великі дорогоцінності тут видаються! Сама Академія Наук над ними розпадається й науковими виданнями випускає.
"Анонс! Ювілей сороклітньої діяльности Марії Занько-вецької. Виступає сама ювілянтка..." — рябіють всі вулиці афішами. І Тарас ламає голову, як потрапити йоцу на "анонс". Хочеться йому до сказіу побачити славетну артистку, може вона вже востаннє виступає, а грошей у нього нема.
Часом Тарас розгублювався, — куди йому йти? Чи до товариства імени Леонтовича, де він вступив до хору, чи на лекцію про Дарвіна та його вчення, чи до Академічної бібліотеки на літературну вечірку, де читатиме свою нову новелю Василько?
Василько також був до недавнього часу студентом університету та його оце викинули після тієї скандальної історії.
II.
Почалося з перейменування університету на інститут народньої освіти. Це робилося ніби за бажанням самих студентів.
У найбільшій авдиторії, де слухав лекції основний курс, зібралися всі курси. Біля катедри поставлено довгого стола, накритого червоним сатином. Збиралася говорити Бур-манша й чогось біля неї метушилися Жовті чоботи, Вороб-йов та інші заправила.
Бурманша виступила з короткою інформацією: на бажання пролетарського студентства комісаріят освіти перейменував їхній університет на інститут народньої освіти. Це зумовлено тим, що в університеті тепер потреби нема, а країна потребує фахових учителів:
Цього чоловіка, що попросив зразу після Бурманші слова, Тарас не знав, але вся авдиторія чомусь зустріла його гучними оплесками. Він був стрункий, з тонкими рисами, що еманували потужну інтелектуальну міць, що грали складною гамою емоцій і відливали високою духовістю та сарказмом. Він мав звичку підгортати раз-у-раз своїми довгими пальцями чудову шевелюру з таким одним непокірним пасмом. Був подібний на артиста в своїй вишуканості.
— Я не розумію, — з натиском на кожному слові, з дикцією вправного промовця, нанизуючи слово за словом, почав він. — Я не розумію, чого це в одному з найстаріших міст України, де здавна існував університет і його традиції — чому стало його непотрібно? Коли в якомусь заштатному провінціяльному Орлі університет потрібен, а в нас ні, то в яку глуху діру російської імперії перетворюється...
Тут жовточоботяний його перебив:
— Ви не наш студент, я позбавляю вас голосу!
— Хай говорить! — загуло, заворушилося все.
По залі перелетіла буря. Артистичний промовець намагався її перемогти своїм чітким голосом, але жовточоботяний Танцюра його перекрикував і, зрештою, силою стягнув з катедри.
— Хто це такий? — запитав Тарас у сусіда в кумедному, розлатаному жовтими й чорними латками кожушку.
Його тут усі звали Карлом Моором.
— Не знаєте? — здивовано подивився на нього сусіда. Це — секретар окружкому УКП, Головач. — Він — студент інституту народнього господарства і тому Танцюра зганяє його' з трибуни.
— УКП? — не зрозумів Тарас. — Як це розшифрувати?
— Українська комуністична партія.
— А хіба є така?
— Чудило! — якимось навіть презирством відповів сусіда. — Ви що, з місяця звалилися? Не тільки є партія, а й клюб її працює, і там щотижня відбуваються цікаві вечірки...
Тарасові стало соромно. Широкий світ стелився тут перед ним у великому місті, а він нічого не знає, загнаний сам у себе й свої моральні самокатування. Всі, що сидять тут, знають Головача, крім нього, бо вся авдиторія аж клекотить пристрастями. Одні кричать, другі свищуть, треті махають руками...
Невідмінно попросить *Карла Моора, щоб той повів його на цю вечірку.
Головача вже стягнули з трибуни, але другого промовця зустріла нова хвила оплесків.
Цього Тарас уже знав, чув його новелі в бібліотеці Академії Наук.
Як вийшов на трибуну Василько, в авдиторії все раптом ущухло. Сам Танцюра не мав підстав не дати йому голосу, бо цей був студентом університету.
З задьористим парубоцьким чубом, з зухвалою усмішкою на глузливих устах, Василько почав невинно, немов заплітаючись, підбираючи слова. Але, слово за словом, його думка міцнішала й усім ставало ясно, що коли навіть за найреакційніших часів царату у центральному місті України міг існувати університет, то тепер його касувати — садити ножа в спину Україні, перетворювати її на рабську колонію, де навіть освіти порядної непотрібно. Першорядна освіта, як годиться, належить Москві, а не якійсь заштатній жабокряківській провінції... Цим тільки ще раз підкреслено, що Україна посідає в РСФСР місце колонії...
Хтось свиснув. Хтось крикнув: "Це петлюрівщина!" Хтось зашикав. Гримнули й покрили все оплески.
Але все одно Василькові не дали більше говорити. Поруч нього став Танцюра, штовхнув його плечем і почав перекрикувати:
— Я забороняю вам!.. Це контрреволюція!.. Жовтобла-китна агітація! Товариші! Сюди прийшла організована група, якз хоче зірвати нам збори!
Піднявся галас. Позривалися з місць. Від страшних криків і свистів треба було затикати вуха.
— Збори закриваються, — несподівано оголосив Танцюра, побачивши, що вже більше нічого не вийде. — А ви, — обернувся він до Василька, — начувайтеся!
III.
Не то, щоб подружився тоді Тарас із Серафимом Кар-малітою, а так чогось сідали вони один коло одного й розмовляли. Карло Моор повів Тараса на чергову вечірку УКП. Там уже в гумористичних тонах хтось написав фейлетона про смерть найстарішого на Україні університету від старечої немочі, та ще Василько з зухвалою міною читав нову новелю "У житах".
Але слідом за перейменуванням університету на ІНО настигла чергова чистка й незабаром ім'я Василька висіло на стінах у ряді виключених серед тих, що приховали своє куркульське й буржуазне походження. Головою комісії був, звичайно, Танцюра.
Студента другого курсу літературного факультету, Василька, вичистили на першому ж засіданні комісії. Прізвище його стояло в списку першим.
Другого ранку на стінах, вхідних дверях, на брамі новонародженого ІНО були розклеєні плякати. Спочатку хто не глянув, думали, що це — нова афіша до опери, де йшов дуже модний балет-феєрія під назвою "Літаючий балет*. Але приглядалися — то було щось трохи інше: ""В и л і т а-ючий б а л е т" за участю балерини Танцюри, Бурман, На-танзон та інших. В головній ролі — прима-балерина, Василько.
А далі йшов уїдливий фейлетон про всіх цих " балерине.
Ось такі події втягали не тільки Тараса, а й усю цю велику хмару студентства, що наїхало з усієї України по науку, у повнокровне, бурхливе й цікаве життя великого міста. Тараса це відтягало від згубної самоаналізи й само-роз'їдання. Він разом із Карлом Моором, Килиною й іншими мешканцями архієрейського корпусу бігав на всі вечори Академії Наук, УКП, на диспути: "Чи є Бог", "Родина й шлюб", "Про кохання*. Приїздили з Москви російські знаменитості, — Еренбург, Маяковський, Сейфулліна, Мейерхольд, — вже неминуче вся архієрейська братія мусить там бути. Якщо не вдалося пройти честю, — пролетарське студентство, що збиралося великими юрбами під замкненими дверима, натискало плечем. Р-раз! — і міцні запори важких масивних дверей не витримували, й уся буйна, спрагла культури ватага вже тупотіла по мармурових сходах пишних вестибюлів, вривалася, вливалася в залю й на п'ять-десять хвилин переривала початок вечора.
Так само здобували часом концерти, диспути.
Скільки раз і Тарас проривався отаким варварським способом, особливо на концерти "Думки". Сумління його за це не мучило, бо він вважав, що краще мати щастя послухати так, ніж ніяк.
Там він із гордістю стояв, де прийдеться, й слухав шалені, несамовиті овації пісням його Дрижипільщини: "Чор-номорцеві", "Ой, п'яна...", "Та колись була розкіш, воля..." Як любив він Демницького в ці хвилини!
Він плакав від щастя, від того нерозривного зв'язку з цими піснями, закладеного у всій його істоті. І цю Україну щоб він проміняв на щось чуже, коли це — сам він?
IV.
Не один він був такий "походющий", як би сказали вдома.
