Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Тільки Карло Моор чогось із таким мрійливим полиском у очах. Та Неля ніяковіє, як зловиш її погляд на найсимпатичнішому для неї.

А все ж таки, де рони були тієї ночі?

Розгризали це питання, як не було героїв, — дівчата окремо, а хлопці окремо. Килину збивало з пантелику, що Неля прийшла аж геть-геть згодом, може на цілу годину пізніше. Де ж вона була? І чом не каже нічого? Була на відкритті театру "Березіль". І хто їй повірить? Як вона дістала квитка, коли ніхто з них не міг дістати? А так, — ішла вулицею, дивились на афішу, а якась жінка підійшла й запитала, чи хоче вона квитка, бо в неї зайвий і однаково пропадає, а вистава за десять хвилин починається. І хто їй повірить?

Кость питав Карла Моора, чи цікаво було на відкритті театру "Березіль", але диво! Карло Моор широко розкрив очі. А він там був? Ну, а де ж він був, що так пізно прийшов додому? Карло Моор мовчав.

Натяки, пошепти, — але про цей роман вголос, — ніхто ані мур-мур!

Дивилися, що то далі буде.

X.

Випала пороша. Все обновилося, на всьому лежала незаймана біла легенька пушинка. На покрівлях, на виступах, на садах — на всім місті.

В такий день м'яко десь потопає в білому пухові Україна. Кожен пригадує собі свою рідну оселю в цей перший день зими.

В невеличкій вузькій кімнаті, колись келії другого корпусу Золотоверхого манастиря затишно й тепло. Вікна виходять у манастирський білий сад, під вікном гріє калорифер парового опалення. Дівчата не ймуть віри, — невже це вони вже мають свою кімнату?

А так! І сьогодні вони справляють входини. Мають прийти хлопці з архієрейського корпусу в повному складі. Дівчата купили сьогодні примуса, йдуть великі приготування. Килинина місячна стипендія пішла на цей баль.

Це Тамара закомандувала, що вона більше не хоче з хлопцями жити. Все наче було гаразд, жили вони такою дружною сім'єю, акуратно всі виконували чергу по хазяйству, хлопці вже очистили свою мову від вульгаризмів, разом ходили на вечірки, до театрів, на концерти та диспути, може там трохи хто кому подобався, — але не без того ж. Велика заля з намальованими на стіні червоноармійцями рятувала пречудесно від незручностей туалетного порядку... І раптом Тамара збунтувалася.

Командувала Тамара, але доводила до кінця, як завжди, Килина. Як тоді, коли тікали від "малохольного" з сокирою, не Тамара, а Килина знайшла архієрейський корпус, хоч саме Тамара щодня плакала. Так і тепер. Килина сміливо пішла кудись, десь довела, що й вони мають право на окрему кімнату, що їх троє і неможливо жити десятьом у однім приміщенні із хлопцями. Вона все ж, за інерцією, мабуть, мала вагу у високих інститутських колах, близьких до На-танзонші—одержувала стипендію, обіди, хоч, хвалити Бога, вже їй ніхто не морочив голову із студкомом...

Але Килина хоче знати, — в чім же річ? Тут є якась таємниця. Може Тамара в кого закохалася?

Тамара енергійно крутила головою.

Може... Ах, так, Килина також бачить, що Борис усе ходить із нею, в них якісь дуже секретні розмови. Цікаво, про що вони так секретно говорять?

Про що? Про всяку всячину, починаючи від солов'їв і кінчаючи політикою. Борис такий щирий, такий ентузіяст. Він такий сентиментальний! Признався, що небайдужий до солов'їного тьохкання.

— Ми якось верталися з вечірки укапістів і він мені признався, що хоче собою пожертвувати за Україну...

— Гм...

— Еге! Хоче вступити до УКП, — таємнично додала Тамара. Він не хоче йти до комсомолу, бо там самі бездари. Хто не має чим узяти, то до комсомолу лізе...

— Невже отакий він? А я думала... тільки дурня клеїти може... — не йняла віри Килина. — А скажи, ви цілувалися?

Тамара злякано й обурено махала руками, відступаючи від Килини.

— Ти така часом буваєш вульгарна... Я тоді тебе просто ненавиджу!

— А скажи, — наступала Килина, — а ти йому про себе розказала?

— Ну, й що? Розказала! Він же мені розказує таке, чого нікому не скаже...

— О! Я так і знала! Але ж, яка ти дурна!

Дружили, дружили, а тепер Тамара, як тільки десь близько вертиться Борис, ховається за Килину, як курча під квоччине крило. І одного дня закомандувала:

— Геть звідси, бо я просто на вулицю виберуся! Чом ми тоді в няньки не пішли? А все Через тебе!

І що там таке між ними скоїлося?

Борис зизом на Тамару поглядає, а Тамара, як та ласочка, перед ним... поки хто є близько...

Все ж, Килину непокоїла ця незрозуміла дружба, чи гра між Тамарою й Борисом. Ще ляпне йому, що всі Килинині брати, рідні й двоюрідні, були в Петлюри, і що вона ненавидить усіх оцих Натанзонш і Бурманш. Тамара ж усі таємниці знає Килинині, як і Килина Тамарині.

Цікаво, чи прийде сьогодні на "входини" Борис?

Вони прийшли повним складом. Борис із своєю журавлиною личиною періпий всунув у двері свого носа, за ним довговолосий з обличчям херувима Карло Моор, за ним не-розлучні Аякси, Кузьма Волинець і Дем'ян Побережець. Наніс гармідеру й пакунків Кость Нечіпай. Прийшов тихий і непомітний завжди Тарас Сарґола, несучи Костеву бан-

ДУРУ-

— А де Гриць?

Справді, не було куцого й говірливого Гриця Сміянця. заводія всяких дискусій, а часом найбільшого песиміста в світі.

— Гриць нам влаштував сьогодні бенефіс, — відказав Кость.

— Та що з ним?

— Він останніми днями засумував, що мислить ідеологічно невитримано і сьогодні добровільно пішов до армії. Хоче перевиховатися.

— Та ні, Костеві все смішки на умі, — не хотіла вірити Килина.

— Хлопці, я брешу?

— Грицько прийшов до висновку, що не може бути Україна в складі Радянського Союзу й державою одночасно і що він буржуазно думає, а тому засумував. Цю неврастенію,

— каже, — я виб'ю з себе червоноармійською дисципліною,

— пояснив плутано Тарас.

Дівчата знали, про що йде мова, бо не раз у архієрейському корпусі відбувалися перепалки, — чи потрібна окрема українська комуністична партія, чи Україна — держава, чи може бути незалежною державою, — отаке-о!

— Мрійництво, дурниці! — стрясав своєю херувимською шевелюрою Карло Моор. — Україна ніколи не може бути самостійною, вона завжди буде під крилом якоїсь дужчої держави...

— Та й що? Европейською Індією все має бути? — питався Борис. в

— А чим погано нам у складі Радянського Союзу? Чим вона менш забезпечена за інші республіки?

— А чого всі комуністи нашого інституту російською мовою говорять? — питався Тарас.

— Неважливо, яка мова! Аби освіта широко розіллялася в масах. Для трудящого однаково, яка мова, аби в нього було житло культурне, пристойний одяг, патефон, велосипед...

— Отака безлика культура! — кричала Килина. — Міщанська, безкрила. Начорта мені така культура!

— Ці націоналістичні тенденції — голос української буржуазії, тієї, що прагне повернути свої багатства, відібрані в неї пролетарською революцією, — наче дрочився Серафим. — От, наприклад, Тамара Сагайдачна з піною коло рота свариться тільки тому, що намагається завернути колесо історії й вернути собі гетьманські права.

Тамара якраз набирала в рот води, коли починалися такі дискусії. Вона тоді роздериротно нудьгувала. Сьогодні вона перший раз чує, що славний гетьман, то її предок.

— Це ти — славних прадідів великих нащадок плюгавий, — напустилася Килина на Серафима, захищаючи Тамару.

— Єдиний шлях для України — соціялізм! — спокійно, мов дражнячи запальних опонентів, з херувимською посмішкою відповідав Серафим.

І от хто з них найщиріше все те до серця брав! Грицько Сміянець!

— Чи він здурів? — не розуміла Тамара.

— Як не здурів, то здурів би... — спробував утнути Борис. — Е, чого ми про нього так багато говоримо? Вольному воля, спасенному рай, а дурному степ. Еге ж, гіелю Орелю?

Борис сьогодні демонстративно не звертав ніякої уваги на Тамару, а з Нелі очей не зводив. Даремно Тамара заговорювала до нього найніжнішим своїм голоском, даремно заглядала мрійливо й маніжно в вічі, як то вона часом любила. Любила Тамара пофліртувати й дуже пильна була до своїх кучериків над чолом.

Даремно! Ніякого результату. Борис її не помічав, а Тамара пробувала платити тим самим.

— Які у вас чудесні, густі брови, — пробувала вона на очах у Бориса казати до Тараса. — Яв них закохана!

— А я до вас байдужий! — відповідав Тарас.

Він був до неї байдужий. Вона його засліпила, як він побачив її вперше, але на дуже короткий час. Поява її в архієрейському корпусі ані трохи його не вразила. Він мав своє захоплення — вчився грати на Костевій бандурі.

— Ви не знаєте, чого в Карла Моора такий замріяний вигляд? — закидала Тамара вудку в іншому місці.

Карло Моор зберігав цілковите мовчання. Це б пак, він би їм щось розказував!

Так, у нього очі стали мрійливі, він весь якийсь розніжений ходить, запаморочений.

Другого дня він знову був там. Він легко впізнав той великий модерний будинок і по дню прочитай вивіску. Гуртожиток студентів медичного інституту".

Так вона студентка медичного інституту! Ах, який же він страшний недотепа! Як він не здогадався з першої хвилини, коли вона згадала про "3аписки лікаря"? Що ж вона подумала про нього?

І від цієї останньої згадки він не насмілився зайти.

Третього, і четвертого, і п'ятого він уже насмілювався, але його переслідувала фатальна невдача. Як перший раз зайшов у знайомі двері, почувши на свій стук відповідь "прошу", — якісь дві невідомі дівчини запитливо подивилися на нього.

— Чи можу я бачити Тосю? — запитав він. — А може я помилився дверима?

— Тося тепер на чергуванні в лікарні.

— То може я її почекаю?

— Ні, вона не ночуватиме дома.

От, як то воно просто все роз'яснювалося. Тоді, видко, на чергуванні були вони.

— Скажіть, що приходив... один її знайомий...

І так не щастить Серафимові. Вона якась невловима, ця Тося. Скільки не заходив — і не застав...

Може навмисне не хоче з ним здибатися за його дураць-кий "Рим".

Це не заважало йому бути мрійливим, згадувати всю оту химерну, повну натяків і чистоти розмову, її єгипетську голівку. Він навіть прощав їй оту махру. Медички всі курять!

Але від цих чортових Аяксів не сховаєшся. Он, бач, уже й Тамара хотіла б знати, в кого він закоханий.

— У вас, — усміхався щасливо Карло Моор.

І це анітрохи не бентежило Килину. Вона з Карлом Моором мала таку дружбу, що закоханість не в'ялила її. Чогось тільки Неля смутніла.

Борис же не давав їй сумувати. Він розпитував Нелю про якийсь вечір. Вона, здається, була вчора...

— Хто був учора в товаристві імени Леонтовича? — перебив голосно всіх Кузьма Волинець.