Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

І хоч уже й не носить кожушка, він, наперекір гаслові "земля над нами не порозумнішає" — вчиться, як проклятий. Зранку лекції, по обіді в бібліотеку, обкладеться книжками й працює, аж поки не подзвонить останній сигнал, що бібліотека замикається. Поміж "Аналітичною геометрією", "Експериментальною фізикою", та "Діяматом" лежить "Єгипетська міто-логія" — там є такий малюнок: дівчина держить металеве дзеркало в руці й видивляється в нього. Зовсім Тося!

Як подзвонить останній дзвінок, він із жалем, що не можна взяти книжок із собою, здає їх і покидає читальню. Не поспішаючи, йде собі додому, повний похвал сам собі і приємно втомлений. Десь є на світі Тося, але він от учиться й нічого в світі не.хоче знати.

Так отже, — Тося його'й тут знайшла.

Одного разу риється він в каталогах, — підіймає голову — вона! Сидить, забула, що робить, і сумно, сумно дивиться на нього.

Він наче й не бачив цього. До неї не підійшов, вклонився й пішов собі в читальну залю.

Тоді вона підходить до нього й каже:

— Чи можете вийти на п'ять хвилин? Я маю до вас справу.

— Чи ви не знаєте, чому я про вас усе думаю? — запитала Тося, як вийшли вони в коридор.

— Тому, що і я думаю про вас! — відповів Серафим.

І все знову стало б по-старому. Вже того вечора він, би знов її провожав, і уста і очі цілував би, а умовилися б вони, що вона може й сюди приходити працювати.

Та він до перших слів додав:

— Але я тепер не маю часу на амури, я готуюсь до іспитів і тому не надаю значення цим усім думкам про вас.

Ну, так! Як жорстокість, то жорстокість!

— А я зайшла сюди даремно, — думала, що знайду тут собі деяку літературу, — сказала Тося з великим гонором у очах. —• Вибачайте, що потурбувала!

І так іде собі Кармаліта вулицею, стомлений і, пригадуючи це, відчуває якусь похмуру втіху.

XII.

Під ногами хлюпало, в небі стояла несамовита блакить, сонце легковажно видивлялося в кожну калюжу і ця весела, безпричинна легковажність від весняного повітря передавалася людям.

Кузьма Волинець зустрів Тараса біля самої редакції й потягнув із собою. Він почував уже себе поетом, — бо друкувався його один віршик, — і дуже любив ходити до редакції. Щодня лазив.

Тарас ще ніколи не був там, крім недільних зборів. Він також мав уже надрукованих два якихось там нариси, але