Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Невже вона не обернеться, не відчує? Гіпнотизував, аж поки вона не почала озиратися. Серафим вітав її рукою, але вона не бачила його. Когось і вона шукала, а потім перестала шукати, захоплена тим, чим були захоплені всі.

V.

Як знову знялася завіса, ролі помінялися.

— Хто хоче висловитися? Може які будуть запитання? Можна подавати записки.

Зразу ж виступили один за одним знані Тарасові з вечірок критики й письменники, — футуристи, символісти. Вони, хоч їх і "одгетькували" сьогодні, тим анітрохи не образилися й радо вітали:

— ...нове монументальне мистецтво доби пролетаріяту, що виходить, нарешті, з задухи дрібно-буржуазного мистецтва на широкі площі для мас. Ми також проти гасла •мистецтво для мистецтва", воно повинно бути мистецтвом праці творчого колективного МИ... Але маючи за далеку провідну зірку червону інтернаціональну мову, треба пам'ятати, що шляхи до неї лежать через національну добірну, культурну мову... — казав один.

— Ми проти національної обмежености безпринципного спрощування, буржуазних мод, аморфних, аполітичних мистецьких організацій, провінціялізму, трьохпільного хуторянства, неуцтва, еклектизму... — заявляв другий.

Виходили на сцену один за другим юнаки й заклинали, що вже пора й тут створити нову літературу Жовтня. Велика епоха повинна мати великих майстрів.

Потім усі вздріли... юнака з довгим волоссям "під Маркса", у такій самій чумарці, як Пилипенко* але страшенно облатаній. Він вийшов і почав свою промову:

— Товариші! Я вийшов поділитися з вами моєю великою радістю, що тут бачу, позаяк... Себто, я хочу... Я ось вам прочитаю свого власного вірша, по...

— Не треба, товаришу Позаяк! — крикнув хтось із залі.

— ...позаяк я сам селянин із батраків і все життя про-батракував у куркулів, і, нарешті, мені світ розвиднився... Я хочу... вам прочитати... позаяк... — белькотів він, а в залі вже реготалися, а дзвоник уже дзвонив, щоб промовець кінчав.

В залі почали вставати, щоб краще роздивитися, голосно засміявся хтось. Ще дужче. Сміялися в усіх кінцях залі, вже заглушували слова промовця, а він ніяк не міг вибратися з нетрів своєї біографії і все спотикався об "позаяк".

Дзвоник дзвонив несамовито, сам Пилипенко підійшов до промовця й потягнув його за рукав. Але юнак із а-ля марксовою шевелюрою захопився й нічого не чув, все підготовляв слухачів до свого вірша. Він, здається, не помітив навіть, що добросердечний Пилипенко узяв його під пахву, мов лантуха з половою, перевернув боком і виніс із сцени за лаштунки.

Вся заля несамовито веселилася.

VI.

З театру Серафим вийшов найостанніший. Він у той час, як усі рвалися одне поперед одного, бігли навипередки, щоб захопити чергу до Гардероби, він стояв і безучасно дивився на партер.

Зворушилися ряди, вставали всі, встала й Тося. Вона, — ясно, — була не сама. Той паруб'яга у робфаківському синьому шевіотовому, добре зшитому костюмі, — може то її симпатія? Може то вона з ним прийшла, а він... Який смішний він буде, коли побіжить зараз собачкою за нею... О, ні!

Серафим вийшов із залі найостанніший, вже погасили в ній вогні. Найостаннішим забрав своє пальто, найостанніший вийшов з вестибюля. Найнещасніший з найнещасні-ших у світі!

Наставив коміра й сумно побрів вулицею.

Хтось сапнув його легесенько за рукав.

— Як ви довго не виходили! Я вже думала, що згубила вас у цім натовпі.

Тося!

— Тосю! — не стямився від такої радісної несподіванки Серафим. — Як ви знали, що я в театрі?

— Бо я вас бачила! Ви когось увесь час шукали очима.

— Так, я шукав одну дівчину, що мені прислала листа.

— Цікаво! Вам дівчата листи пишуть? Я ніколи в світі перша не написала б.

— Що ж ви? Вас ніколи вдома не застанеш!

— Якби я знала, що ви закохані в якусь дівчину, я не чекала б вас. А яка вона, розкажіть! Курить?

— Як заводська труба!

— Дуже огидна?

— Така; як ви?

— Ага, то я, понвашому, огидна? То дякую! І після цього чекай вас!

— А вас? Мені дуже сподобався той цікавий хлопець, що сидів біля вас.

— Бо я йому призначила сьогодні побачення. Тому сидів. Думаєте, так, як ви?..

Так вони, сміючись, ішли, світу не бачили, нікого й нічого, десь у них бралося слово, що таїло безмежний зміст. Як вони тішилися одне одним!

VII.

Тарас ніяк не міг призвичаїтися до цього нового стану речей.

Ось у комфортабельнім кабінеті редакції газети "Селянська правда" сиДить він, а поруч... поруч сидить Танцюра, той самий Косоокий, тільки вже не в жовтих чоботах, не у френчі, а в скромному, проте, чепурному костюмі. І говорять вони один з одним, як рівний з рівним, і обоє — члени "Плуга". І нема страху перед ним, тільки цікавість.

Так он він який! Звичайнісінький чолов'яга, добродушний, з м'якою гумористичною мовою, з подільською говіркою.

Крім нього й Тараса, сидять Кузьма Волинець, Дем'ян Побережець, сидить Неля Ореля... Та, власне, всі сидять побратими — крім Тамари. Тільки Карло Моор, Кость Нечіпай, Килина Моргун сидять як гості, а вони, як члени й учасники.

Втім, усі тихенько мовчать.

Кузьма й Дем'ян знайшлися на перших зборах "Плуга" несподівано. Вони не признавалися, що вступають, а тихцем вдалися до "папаші", як чомусь казали на голову центрального осередку "Плуга", Пилипенка.

Неля, одна тільки дівчина в "Плузі", сама того не знаючи, викликала і в Бориса смак до літератури. Він, здається, не мав досі літературної сверблячки і коли б Неля не сказала йому, що подала заяву до "Плуга", то він би й далі провадив кар'єру лідера в своєму драматичному гуртку.

Тепер він вертався додому удвох із нею, а не з Тамарою.

Тамари вже давно не було в інституті. З нею приключи-лася біда. Килина секретно розповіла Тарасові, що Тамару раптом, другого дня після їх "входин", викликали до комісії по чистці і запропонували подати документи, що її батько, — вчитель. Тамара поїхала за документами й досі ще не вернулася.

— Де вона їх візьме, коли батько її й досі попує?.. — таємничо додала Килина. — Але чия це робота?

Борис Микитчук і Танцюра виявилися давніми знайомими. Принаймні, на велике здивовання всіх товаришів, він напівпротеґуюче, напів по-братерському згукнув, побачивши його:

— А, в'юноша! Шанування, молодий таланте! Мой, мой! Дивно! Борис ніколи не говорив, що знається з Тан-

цюрою.

Інші члени обласної філії "Плуга" були ще невідомі одне одному, ще не перезнайомилися.

В цю неділю, звичайний день зборів "Плуга", — всі з цікавістю розглядають газету, першу літературну сторінку з. творами "плужан". Гумористичне оповідання Танцюри, — на першому місці, він тут найвизначніше "імено". Ліричний вірш Кузьми Волинця. Програмова стаття голови їхньої філії — Липовецького, редактора "Селянської правди*.

Борис Микитчук був зачеплений у саме серце. Він ішов сьогодні з певністю, що побачить і своє прізвище на шпальтах газети над нарисом про перше творче засідання "Плу-га". З горя він навіть не підбирався сьогодні до запашних папірос Липовецького, що манливо лежали на столі. Чо-

му ж не надрукували його нарису? Адже Липовецький так підбадьорливо, з надією, на нього поглядає, в так його підтримує.

Борис смикнувся був до Танцюри, бо з ним таки Липовецький радився у всьому, — а той каже:

— Що ж ти думаєш, газета усяку беліберду буде друкувати? Треба ще над собою попрацювати.

Тому Борис сидить, як чорная хмара. То таку ж саму чиюсь "беліберду" надруковано...

Ах, рішучо перші ролі йому не даються! Все десь серед надцятих сидить. Це було пекучіше за полин для честолюбного серця Борисового.

— Коли почуємо твори Тараса Сарґоли? — питав жартівливо Танцюра у Тараса, але в тім жарті був відтінок чогось неприємного. — Щось ти, брате, довго розгойдуєшся...

Тарас, таки правда, довго розгойдувавася. Він боявся виступати із творами. Особливо, як почув гостру критику на інших. А може воно в нього написано не в дусі пролетарської ідеології? А може безпорадне? Щю особисті настрої — смішне?..

Його дуже бентежив голова Липовецький. Він так звисока й так чужо подавав свої зауваження та оцінки, що часом аж на душі холодно ставало. А потім, — до всіх творів з одною міркою: треба кожен твір розглядати з погляду інтересів і конкретних завдань пролетаріяту, що бореться за соціялізм. Тільки тоді він виконує свою соціяльну ролю і має художню цінність.

Тарасові було дуже дивно, яке це відношення має Липовецький до пролетаріяту і трудящого селянства. Щуплий, з тонкою й дрібною кісткою породи, яка поколіннями була далеко від фізичної праці, з вузьким обличчям, з вузькою сухенькою дамською ручкою, яка ніколи, видко, не брала в руки чогось важчого за перо, в елегантних малих, вузьких черевичках, із купецькою, як здавалося Тарасові, звичкою закладати пальці обох рук за пройми жилета, — редактор газети дуже легко й вільно орудував словами: "про-летарська диктатурам "робітничо-селянська влада", "бур-жуазна ідеологіям

Тарас аж жаль якийсь мав на "папашу" за цього Липо-вецького. Невже він не міг вибрати когось, хоч трохи схожого на себе? Тарас ще не знав, що не сам "папаша" його добирав. Поки дійшло до того, що тут у кабінеті редакції збираються вони для своїх студій, — багато чого діялося. Насамперед, ЦК КП(б)У дав санкцію на приїзд і влаштування в цім місті прилюдного вечора. Також і на заклик до молоді. Потім не одно засідання в обкомі партії було, аж знайшов обком відповідного, свого, голову.

Чому головою української письменницької організації — не українець? А чому?.. Так... не будемо далі про це розводитися...

VIII.

Тут то вони тихенькі, а вдома Кузьма й Дем'ян дотинають і допікають усім, як тільки можуть. Вони так і шукають, до чого) б учепитися, з чого б поглузувати.

Цими днями вони не нудьгували. Сенсація! Установлено безповоротно факт — Карло Моор закохався!

Вони бачили вже другий раз Карла Моора з якоюсь невідомою. Ішли вулицею, мов п'яні, нікого й нічого не бачили, тільки себе. Ну, а як же Неля, Килина?

Килина, — хоч ти їй чорта дай, — все сміється.

А Неля все дужче ніяковіє, коли заходить мова за Карла Моора. Тут і сам дідько ногу зламає. Де ж вона була тої ночі?

Зговорилися Кузьма й Дем'ян, підмовили Костя з Тарасом, ще й Килину і почали розігравати Нелю.

— Нелю, твій коханий тебе зраджує!

— Який? — червоніла Неля. Бо воно почасти було й так.

— А той, що ти з ним цілувалася усю ніч.

Неля мало не плаче.