Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Це тільки з чужими вони такі привітні, а з мамою рідко, хібащо на великі свята. Хіба раз виганяли маму з дому:
— То як я недобрий, іди собі шукай кращого! Іди собі до Петра...
— Дурний піп, дурна його й молитва!
— Геть зараз, забирайся, щоб я тебе не бачив!
— Та й куди?
— Куди хоч!
— Та й як я піду? З чим?
— А що ти мені принесла?
— То я в тебе нічого не заробила?
Тарасик раз кинувся на тата бити його за те, що він маму з дому виганяв. Бо при чому тут Петро Пелех? Він же рідко коли буває в них а мама до нього ніколи й не обзиваються. Все чогось наче на нього сердяться.
І хоч Тарасик дуже боїться тата, але коли тато так уже несправедливо присікуються, то він забуває за все і заступається за маму.
От уже мама — ніколи нікого й пальцем не торкнуть. Вони ніколи не кричать, але так прегарно просять, шо пе можна не послухати.
— Оксанко, піди-но в льох, набери відро картоплі, я тебе прошу.
— Ай, не хочу!
— Піди, піди!
Оксанка, ота обіясниця, уперто не хоче йти.
— Ну, то ти піди, Тарасику!
І Тарасик іде робить усе, що мама загадують.
Але тато! Як почнуть гарикати та докоряти, то хоч би й була охота послухати їх, так відпаде. Вони зараз вуха крутять, на коліна ставлять у кутку, ще й качалку дають держати піднесеними догори руками, щоб зболіли. Особливо діставалося Оксанці після кожних її походеньок.
А скупі! Борони Боже десь щось пролляти, або розсипати з ложки цукру: як заглядать, то накричать і наб'ють мов там незнати яка шкода вчинилася.
— Дармоїди, лежні! На вас роби, а ви тільки переводити вмієте! Чого ти їх так розпустила?
Знов мама винні! Все, що не зробиться — мама винні!
— Тільки й знаєте, — їсти та спати! Де ви набралися на мою голову?
Ну, це вже переходить усяку міру! "Де вони набралися?" Так, наче вони винні, що "набралися" на світі. Хіба Тарасика хто питав, чи він хоче жити на світі, чи ні?
І так несправедливість за несправедливістю.
Та й кажуть на дід^і "Ґандура", як самі вони — добрі ґандура. І за що їх так люблять усі?
Ніколи між татом і дітьми не було тих сердечних дружніх стосунків, що з мамою. Тата боялися, а з мамою можна посміятися, поговорити про все, мама все щось розкажуть, а часом і на тата разом з ними посміхнутися можуть:
— Вже наш батько шапку насунув, сопілку в кишеню... Десь повіявся на оказію...
Або:
— Подивись на батька, — поштовхне часом Тарасика, — Бачиш, як приплакує?
Тато сидять, щось читають і сльози їм капають з очей... О, коло книжки то вони завжди плачуть!.. І як їм, то можна читати, а як побачить його за книжкою, то зараз:
— О, вже книжечка!
Ця "книжечка" увірилась Тарасикові з найменших літ. Самі ж вони винні, що послали його так рано до школи.
Правда, він усім докучав, щоб розказували йому казки, але ж як купили йому читанку "Родное слово", то він докучати перестав. Там уже було багато тих казок... поки то в школі дійшли до третьої казки, то він уже всі перечитав.
Відтоді він невситимо поглинав усі книжки, що траплялися йому. З батькових, з купованих, із шкільної бібліотеки. Як їв. Як вставав, як лягав спати, як із школи приходив, як щось заставляли робити, — за книжкою світу не бачив.
Навіть мама сердилася.
— Знов книжечка? І не надокучать тобі ці книжки?
— Попалю всі книжки, бо вже більше терпіти не можна...
— За книжкою не мае часу й наїстися, не можна його догарикатися!
Що вже не робили. Ховали від нього книжку. Лаяли. Гарикали. Але нічого не допомагало.
То не диво мамі, мама читати не вміють, але тато! Вони ж самі коло книжки завжди приплакують.
От які то несправедливості бувають на світі!
Чи Тарасик винний, що мас невситиму жадобу до читання, що в книжці е другий світ, — кращий, цікавіший, ніж те життя, яке він щодня бачить у цьому задрипаному містечку та в щодня однаковій їх хаті. Все це навколишнє він знає, все це остогидло, надокучило йому. Як же відмовитися від інших світів?
І хіба не ввіриться, коли день-у-день чуєш цей приспів:
— Пошли Тарасика. Де він сховався?
— А де ж! Он, книжечку читає!
— О, вже знов книжечка в руках! А, щоб вона тобі згоріла.
Від цього гарикання "книжечка" ставала тільки смашні-ша. Вона ж була заборонена.
VII.
Та в такі дні, як сьогодні, Тарасикові не читалося.
Він любив цей розгул бесіди, де цікаве перепліталося з дрібницями, розумне з наївним, смішне із страшним. Крім того, його посилали то туди, то сюди.
— Піди, сину, в льох, наточи з бочки вина!
— А де ваша Оксанка? — Автоном Кіндратович велично й зневажливо забував, що Оксанки тепер нема вдома. — Хай-но піде до мене Оксанка та ковбаси візьме... Автоном Кіндратович розгулявся.
— Жінку кличте, що там ковбаса! — протестує Меркурій.
Але Автоном Кіндратович і оком не зморгнув. Мов би й не чув про жінку. Хоч вона в нього була й з дворянського роду, але була б завелика честь для неї — бенкетувати разом із Автономом Кіндратовичем за одним столом. З дому треба було тільки ковбаси.
— О... — наглядів він Тарасика. — Катни до мене, візьмеш ковбаси! Скажеш...
— Чи нема вам тут чого їсти? — перебила Дарка.
Але Автоном Кіндратович розгулявся і перечити в такі хвилини йому не можна. Тарасик побіг.
За хвилину він відчинив двері Нечіпаєвої— хати, вгорі дзенькнув дзвоник і він опинився в комірчині із столом і вагою, відгородженій перкалевими рожевими завісами. Ця відгороджена комірчина була частішою великої кімнати, одним єдиної, бо друга половина цієї великої на вигляд хати й була та воловня, де починав свої пошукуваня скарбу Автоном Кіндратович.
На дзвоник вибігла збентежена Олеся. Заплакана й перелякана.
— Це Тарасик! — крикнула вона і зза завіси вийшла сама Нечіпаїха, також чогось заплакана.
— Тарасику, наші папа в вас?
— У нас, вони казали, щоб ви...
Але він не договорив, бо Нечіпаїха голосно почала плакати, ламаючи руки.
— Що ж це я їм скажу? Тарас ще нічого не розумів.
— Костика нема! — пошепки сказала Олеся, мов у хаті був мрець.
Тут заговорили всі разом. Олеся, Настася, Таня, Оля...
— Ось записку зоставив...
— Забрав із собою сто карбованців, —усі грощі!
— Цього ранку вдосвіта втік...
— Через паркан переліз...
Олеся, Настася, Оля, — всі говорили разом.
Тарасик нерішучо взяв записку в руки й не наважувався її прочитати.
Вони також усі притихли і дивилися з якоюсь надією на Тарасика.
— Може... Може б ти, Тарасику, заніс цю записку їм?.. Бо ми боїмося... Ми ще опівдні її знайшли, але...
Тарасик, нарешті, зважився і прочитав: "Папа! — писав Костик, — Не вважайте мене більше своїм сином, бо я від вас іду назавжди. Костик." Як же це нести таку записку?
Але всі вони так просили, так просили! Вони бояться папиного гніву, бо папа в гніві страшні і стають, мов божевільні, все ламають, б'ють, ганяються по хаті і по дворі за всіма, головою об стіну б'ються...
Тарасикові навіть стало цікаво, як це Автоном Кіндратович здуріє. Він уже за ковбасу й не згадував, а стрілою помчав додому.
— Дядю Автономе Кіндратовичу, тьотя ваші казали, щоб я віддав вам оце-о! — одним духом випалив він.
Автоном Кіндратович зацікавлено взяв у руки записку. Через хвилину руки ці затряслися, очі налилися кров'ю, він змів рукою чарки й тарілки перед собою на столі.
— У-у-у! — поранено завив він. — Змій! Люцифер! Ісча-діє геєни огненої! Будь ти проклят!..
І не встигли всі второпати, що сталося, він уже вискочив надвір і, як вихор, мчав через усю площу додому.
Якось страшно було наближатися до Нечіпаєвої оселі. Звідти лунали страшні крики, благання. Там було якесь пекло.
Ставало страшно. То ж уже було з ним, як перша жін-ка-вихрестка померла, що він сказився і потовк образи, а потім тікав у самій білизні полями до Розумниці...
— Чи він казиться? Чи вже сказився? — питали одне в одного у Меркурієвій хаті.
— А може ходімо та розборонимо?
— Борони Боже! Тільки піділлємо масла у вогонь... Вів скоро переказиться...
— Господи, що ж вони винні, як хлопець утік?!
Так скисло раптом свято масляної, хоч весело і радісно починалося. Посилали Тарасика ще по вино у льох, але воно вже нікого не тішило. Ще не смеркло, як уже всі розійшлися.
Мама зітхала чогось і прибирала сліди забави, тато ліг на топчані горілиць, і насунувши шапку на голові, почмихував:
— Чогось холодно в голову! Подивись, чи там щілько причинені двері...
— На, Тарасику, винеси в льох, — загадала мама. — Та гляди, не розбий!
Тарасик усе помагав мамі. Оксанки не було, а Галя й Федько були ще малі.
У льоху було чогось мокро. Не тільки мокро, а Тарасик хлюпав по воді.
Побіг сказати.
— Що це там таке, може де прорвалася вод^?.. Але не може бути... — занепокоїлась мама. — Ану, піди-но, подивись! — до тата.
— А-а... — знеохочено підвівся тато. — Морочиш голову...
Але взяв свічку й пішов.
— Це ти ходила в льох по вино? — грізно й тихо запитав він, за хвилину повернувшись назад.
— А що?
— Та там же витекла ціла бочка вина, відер із сорокf В хаті настала напружена тиша.
Тарасик затрясся. Ой, Господи, що ж він наробив! Тато вб'ють! Як учора за краплину розсипаного цукру мало вух не відкрутили...
— Якого вина? — не розуміла ще мама.
— Мальованого!.. Хто ходив у льох? — підняв він грізно голос.
В повітрі запахло недобрим.
— Я... я ходив...
— Ти точив вино з тої бочки, що при стіні стоїть? — так само металево підвищеним голосом допитував тато.
— Я... — запинаючись, відповів Тарасик.
— І не закрутив крана?
Вже все одно! Вже все одно! Тато зараз поясом його на кров зіб'ють... Ні, виженуть з дому! Як він оце перелив у лямпу гасу і з лійки потекло на землю, то й то що було...
Але він не вмів, не мав відваги, чи сили якоїсь, чи якоїсь хитрости, щоб вибрехатися, зректися. Йому язик не повертався на це. В цьому він такий подібний був до мами!
Вже все одно!
— А-а-а-й! — спустив голос тато майже до добродуш-ности, проте з домішкою досади й докору. — І як же це ти так?..
Тарасик усе ще ждав тяжкої кари і трусився всім своїм тілом. Він так перелякався, що зубами дзвонив. Дивився на батька, як жертва на удава.
Але тато більше й слова не сказав. Гнів його якось дивно пересівся. Він навіть перестав чмихати, навіть не сказав: "Незціпа! Лаверенда!" Він тільки сказав лагідно:
— Пора вже спати лягати, нема чого гасу випалювати! Нічого не сказав він ні на другий день, ні на третій, ні
за тиждень. Навіть не дорікав цим ніколи, як ото він любив за кожну дрібницю випоминяти.
"Химерна якась душа!" — думає часто Дарка про це.
