Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Цим разом дід розлютився не на жарт. Він вхопив, що було під рукою, — то був батіг, — і почав ним періщити по тітці Мокрині. Набив і нагнав з хати.
Пішла Мокрина, плачучи, з батькового дому. Не так за себе було кривдно, як за Павла. Бо не знала вона ще, що її сина звільнили вже від платні, як найкращого учня, та ще й стипендію призначили. Плакала вона, що її найбільша мрія в житті, — бачити сина інженером, розвіюється.
Але за гони, не одійшла ще від хутора, як чує, — хтось її кличе:
— Мокрино, суча дочко, чекай-но! Вернись! Це батько гукав, — біг за нею, аж захекався.
— На, псяюхо, та мовчи, нікому ані мур-мур! Бо зіб'ю при всіх...
І ткнув їй у руку сто карбованців...
IV.
Тепер дід спокійно сидить, поклавши на обох колінах по два пальці, і слухає розхвильовані Мокринині допоми-нання. Сивувата, якась сіра борода його, що завжди один кінець її наче обскубаний, сьогодні рівно підстрижена.
— Чом он Христя ніколи не допоминається? — кивнув він головою на другу дочку. — А ти все увічі скачеш, мов присок. Христе, ой, ти в мене дорога дитина, робітниця!..
— Я недобра, бо цвікаю, — вставила Мокрина.
— Мені й так добре, — обзивається Христя і це саме промовляють її карі відкриті очі, широке чоло з початком проділя, вже далі закритим майстерно виложеними складками квітчастої червоної хустки.
— Он Христя й разу ніколи не закинула, що тато її скривдив, а я її ще й того не дав, шо й тобі.
— А, нехай собі, я тим не здобрію, — відмахувалася Христя. — 3 мене досить того, що маю!
І справді, від неї віяло такою повнотою, що тільки віддавати.
Дивна вдача була в тітки Христі. Вона не вміла бачити зла від людей. Ніколи не чув Тарасик, щоб вола на кого скривилася, щоб злісно, чи заздрісно , говорила про когось. Все з отим добренним усміхом на лиці, з тим самим, що й у Тарасикового тата, але не притамованим.
— Мені й тато добрі, й мама... А як покричать, налають часом, то байдуже... Часом так і треба, — весело поблискуючи яснокарими очима, каже вона.
— Але ж я не для себе, — вставляє знов своє слово Мокрина.
— Он Христя своїх дітей не вчить і нічого з мене не править... Христе!
— А чого, тату?
— Чи ти пам'ятаєш, як ховали бабу Хотину?
— Добре пам'ятаю! Гарно померли, царство їм небесне, гарно, й поховали.
— Пам'ятаєш, як домовину несли онуки по рушниках, застелених аж до самої церкви?
— Аж до самої церкви? — не витерпів Тарасик.
— А так, так... А вже від церкви також несли онуки, але рушників їм не стелили... А попереду запряжені воли...
— Пам'ятаю й я, —— чом мене не питаєте? — обзивається Мокрина.
— Я Христі питаю! Бо як помру, то на неї одну надіюся... А більш ні на кого... Вона мене поховає найпишніше, як тільки зможе. А на вас... Навіть на Микиту... не надіюся. Федір далеко...
— Е тату! Таке щось балакаєте, — перебиває цю мову Христя. — Ви ще всіх нас переживете!
—• Ви думаєте, я дурний? Я все бачу! — значущо каже дід. — Бо якби я вам землю роздав тепер, то ви б і не плюнули на старого. А так, ось на Різдво з'їхалися, в руку цілуєте, шануєте...
— Христя вдалася в бабу Хотину, — трохи згодом ка^ке дід. — Мама теж була отака добренна, сорочку з себе зніме ... та віддасть.
— Бувало, все нам з Муркурем підтиснуть щось, щоб ніхто не бачив, — згадує Христя.
. — А ти, Мокрино, — гайноха! Ти з Муркуром удалися в мою бабу.
Мокрина насуплено мовчить.
— Яку це? — питає Христя. — Це може ту, що її приковану до кайданів у хаті держали?
— Та ви б хоч трохи розказали нам про ту бабу Лукію, — зовсім іншим голосом каже Мокрина. — Чого це її в кайдани закували? Я ж таки теж хочу знати!
Вона й паленіла з гніву дуже швидко, й дуже швидко відходила. А про ту бабу стільки різних переказів ходить.
Христя також почала припрохувати. Може сваритися перестануть.
Дід не заставляє себе просити. Він нічого так не любив, як оповідати.
— Бо була гайноха. Так само, бувало, як і ти, — що в неї заведеться, яка чарка, чи який кусінь м'яса, яка копійка — зараз прогайнує. А кабана заколе, скличе все село, всіх почастує зараз... Не вміла, щоб у неї що вдержалося. А як нема за що випити, то зараз щось несе до жида. Все.до шинку виносила! Більше в шинку сиділа, ніж удома. То мій тато мусів свою тещу прикувати до ліжка.
Всі сміються.
— Догралася наша баба! Тим, що зять колись у руки цілував, червоні сап'янці дарував та по килимах до себе провадив...
— То ж кажуть, що за старих часів усе тещу до молодого провадили з такою помпою, — щось і собі пригадує Мокрина.
— Я вже того не бачив, перевелося, хібащо десь там аж у великих дуків... Але тато мій ще так женився...
— Ну, а як молодий живе на другому селі?
— А їхали на возах, а вже в селі стелили килими...
— Та й де ж тих килимів стільки набрати? Це ж, як із нашої Голівки та аж на той куток, то добрих півтори верств набереться!
Дід неабияк зацікавив усіх, не встигав відповідати.
— Застеляли, скільки там не є, а на кінці застеленого ставили креселко. От до того креселка зать підводить тещу, садовить її, а вона, втомлена, відпочиває, а зять горілкою частує, та в руку цілує... Перестелять далі, — зять знов веде...
— То так можна й цілий день вести!..
— І вели! Горілкою підживлялися...
— О, то то певно сприводу того, не хто, як наша баба склала:
Ой, випріла, вихилила, Сама себе похвалила, Що я панського роду, П'ю горілку, як воду...
— Та то кожна баба, як уп'ється, то це співає!..
— Але нехай удасть таку, як наша бабуня! — чванливо заперечив дід. — Бо хоч весела, гульлива й недбайлиця була, але що вже пишна! Щодня була вив'язана, як на великі свята... Куди вам! Ви жодна так не вмієте. Над чолом у неї сорокпять бганок дрібнесеньких було, а спідниця, як сяде, то пів ослона"займає. Чепуруха! То вже дід, бувало, дивляться, дивляться на це все, та не витримають, починають бити. Оце наб'ють, наб'ють: "Ти чого ходиш та гайнуєш?" А вона каже: "Молодиці мене покликали та й випила чарку, хіба що?" А на другий день уже знов сидить у шинку й виспівує: "Кличуть мене молодиці..." Сама про себе.
— Е, то може то вона й пісеньку цю склала? Мокрина тихенько заспівала:
Кличуть мене молодиці, То я йду!
Дають мені горілочки, То я й п'ю!
— Еге, егеї
Гарна я, молодая, Гарна я!
Від неділі до неділі П'яна я!
Дід підтягнув, а за ним Христя, а за нею всі, що сиділи за столом. Далі вже разом співали.
Не бий мене, мій миленький Батіжком,
Що я в тебе хазяєчка Над мішком...
Широченна посмішка єднала всіх, коли приспівували: Гарна я, молодая, Гарна я,
Від неділі до неділі П'яна я!
Бо вона чогось усім дуже до душі була, ота гуляка непритворенна, їхня баба...
Господи, та скільки раз чув Тарасик у себе вдома цю пісню! Батько її дуже любить, особливо мережано виходить вона в нього на сопілці.
Не вдержиться на воротях Мотузок,
А у хаті на кілочку Рушничок.
Я все теє до коршомки Віднесу
Та й за милого здоров'ячко Вип'ю.
Поки цю співали, кожне вже держало на умі якусь пісню. Ще не встигли закінчити цю, як посипалося:
Ой, що буде, то буде, Я робити не буду...
Друге затягло:
Ой, за дядьковим током Лежить дядина боком... Але переміг дід, він затягнув улюбленої: Загуляла чумакова жінка Від середи та й до понеділка... І всі йому піддали:
Чумакова жінка гуляє, Бо чумака вдома немає... Гуляй, гуляй, моя чорноброва, Покіль моя голівка здорова, Бо як моя голівка схибнеться, Тоді твоє гуляння минеться... — Ото щодня якоїсь нової вигадувала, — аж сльозу пустив дід. — Що де з нею скоїться, то вже й пісня є. Як зараз пам'ятаю: це десь діда нема, десь у чумацькій дорозі, а баба сидить, вихиляє чарку, та й сама до себе приспівує. Та так, бідолаха й наспівала сама собі. Як померли дід, то вже бабі Лукії минулося теє гуляння. Тато до ліжка прикували, бо не могли з нею ради дати. Як тепер бачу: сидить, ото, прикована до ліжка, та, як тата нема, мене кличе: "Принеси, сину, шкалика, я ж тебе так дуже прошу, так дуже прошу!.."
— А оцеї! — перебила діда тітка Мокрина, розохочена до співу, а не до розмови. — А оцеї!
Ой, п'яна я, п'яна, На порозі впала... Ой, відчини, мужу, Бо йду п'яна дуже...
Пісні самі собою згадувалися й плелися одна за одною, немов сама прабаба Лукія межи них сиділа, прийшли на різдвяну учту до своїх внуків та правнуків діди й прадіди чумаки. Тут не було тих, що не вміли, або не любили співати.
І хто б сказав, що така сварка зачиналася за оцим столом недавно?
Старий Яриней про свого батька почав згадувати:
— Оце, бувало, посідаємо на кутю за столом, а тато мій, дід ваш, сяде за макітрою, з верхом повною пирогів і питає: "Чи бачите ви мене, діти?" — "Ні, не бачимо!" — відказуємо ми — "Ну, то дай Боже, щоб і на той рік не побачили."
— Тату, — питає Христя, — а чи ви й тепер так першого дня виходите в сад до яблуні із сокирою? "Оце бачиш цю сокиру?" — "Бачу!" — То як не будеш цього літа родити — зрубаю!.."
— А, то звичай такий, — переконливо відповідає дід. — То так треба. І мій дід, і прадід так лякали ледаче дерево, що торік зле родило...
Тарасик все це слухає й йому шкода-шкода, що він нічого такого в тім задрипанім містечку не бачить...
— Ой, Мокрино, Мокрино, дорога дочко... — почав був дід, але загупотіло попід вікнами й у хату найшло з дванадцятеро парубків із звіздою.
Сповнили хату свіжим морозяним духом, міцними, бадьорими голосами та тою веселою урочистістю, що вітає над усіма Різдвяними святами.
Дід геть усіх посадив за стіл, розпитав: "А чиї ви?" і знову повернувся до своєї непокірливої дочки.
— Мокрино! — розплакався він. — Ти все до мене при-тенцію маєш, цвікаєш усе, а я... ж тебе...
Тут дідові знов не дали договорити.
Малеча під проводом наймита Олекси ввернула в хату, так дітей з двадцятеро, і заколядувала "Добрий вечір тобі..." Вони щойно чули, як колядували парубки, — то їм не можна?
— Ой, спасибі вам, дітки. Ой, спасибі! — зовсім не дав собі ради дід. Стільки внуків — і в кожному він себе бачив...
Тихо собі плакав дід і все хотів договорити Мокрині...
— Дорога дочко! Ти мені цвікаеш, дзявкаєш, а я ж тебе люблю за це... Правдива ти душа. А скажи сама по-правді, — хіба мені батько що дав? Я — з мурґочки! Я ж тобі більше дав, ніж батько мені...
— Бо в нього не було, то й не дав, — рубнула Мокрина.
— А де ж я взяв? Я — з мурґочки!
— Дід вам усім нарівно поділив.
— Дурна ти!..
— Син мій розумний!
— Дурна ти!..
