Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Мабуть таки правда, що він замолював гріхи молодости: Вже котрий рік він не оминав жодної служби Божої в церкві, мав славу найбогомільнішої людини у всьому Дрижи-полі. Це давало йому право гостро осуджувати всякий гріх.

Та й удома, з жінкою та дітьми, він поводився аж занадто аристократично. Спав до полудня, йому варилася окрема добірна їжа, сам він нічого не робив, а дозвілля своє присвячував читанню святого письма та монархічної газетки "Южная копейка". Звідтіля він і почерпував свої премудрості.

Тільки велике бажання пожартувати спонукало Мерку-рієву компанію витягнути з ліжка о сьомій годині для піятики богомільника.

— Та хоч скажіть, люди добрі, з якої це причини ви загуляли? Чи сьогодні яке свято, чи чиї іменини? — оторопіло питався Автоном Кіндратович.

— Як, — чого? — напустилися на нього всі, мов круки. — Меркурій ногу зламав, як їхав до млина, — раз!

— Ха-ха-ха!

— Хо-хо-хо!

— А дпуге, знов: сьогодні свято святого неробітник.а!..

— Та й не сором, вам, Автономз Кіндратовичу, забувати? Ви ж таки на цих церковних святах зуби з'їли, — натякнула Дарка.

— А трете, — урочисто підвівся Меркурій. — Будемо вам, Автономе Кіндратовичу, колодку чшляти!

І не зоглядівзя Автоном Кіндратович, як на грудях у нього вже красувалася стрічка...

— Е... Справді, я й не туди... Та сьогодні ж перший день масляної!

Автоном Кіндратович був переможений, збитий з пан-телику. Він хотів щось сказати про апокаліптичне число шістсот шістдесять шість, про грядущого антихриста й кінець світу через гріхи наші, — а тут уже нічого не скажеш. На масляну мають право всі, — питущі й непитущі, — веселитися, дуріти, на головах ходити.

Не мав він права відмовитися й від чарки, до якої так наполегливо його припрошували. Хоч він і непитущий був.

— В святому писанії ніде не сказано, що пити гріх, — напосідався Меркурій. — Тільки й нашого...

— Пиймо, кумцю, пиймо тут, На тім світі не дадуть...

заспівав Антін Рогізняк.

— Хоч дадуть, хоч не дадуть, Та випиймо, кумцю, тут...

підхопив Семен Медовий, випив і вихлюпнув решту з своєї чарки на стелю.

— Грішникам дадуть смоли пити, — суворо й повчально каже все ж таки Автоном Кіндратович.

— Ви вже своє одмолили, — переконує Меркурій. — А горілка хіба ж то гріх? З чого вона? З хліба святого! А вино лікарі кажуть хворим давати...

І як не поверни, то виходило, що треба Автономові Кіндратовичу випити. Ну, хоч вина!

Вина в Меркурія Сарґоли тепер було та й було. Він уже давно покінчив із простацьким, мужицьким шинком. В теперішньому склепі під загадковою, але панською назвою "Рейнсковой погреб" він продавав усякі портвейни, хереси, мадери, малаги, токаї й наливки. В льоху стояло завжди по кільканадцять бочок усякого вина.

Меркурія непереможно тягло до панів і він, хоч із меншим зиском, але більшою приємністю перешикував свій крам на делікатніший і мэнш клопітливий. Купив, та й забирайся під три чорти! У всякім разі, родичів, друзів не поменшало, а чогось тільки побільшало. Ніхто з хуторян не забував заглянути до Меркурія, як був у Дрижиполі. Не Слухаї, то Рогізняки, не Передерії, то Олевські...

Виявляється, Автоном Кіндратович знає смак у винах І з вином у святому писанії справа стояла трохи легше. Вже з ним можна було й розговоритися.

IV.

Андрій, що вдався ще більшим збитошником за Меркурія, раптом глибокодумно запитав:

— А от, Автономе Кіндратовичу, як то воно так, що вчені люди кажуть — Бога нема? Я ж думаю, що як вчені, то повинні знати?

— То — слуги антихристові! — безапеляційно, ^е задумуючись відповів Автоном Кіндратович.

— Ну, а як же то воно так, що Бог один і в трьох лицях? Я ж думаю, що Бог то* не то що Діва Марія млинці пече, а святий Петро снопи молотить, а є воно щось таке над нами? Ну, а де ж ми взялися, як Бога нема?

На Андрія напала філософічна кортячка.

— Е, ніхто ще не довів, що Бог є, але й ніхто не довів, що його нема, — а ми будем пити, і Бога хвалити

І за вас, і за нас, І за неньку стареньку, Що навчила нас Горілочку пити Помаленьку... — перевернув на жарт Меркурій.

— Ну, як собі хочете, — каже Антін Рогізняк, ще й досі чогось називаний "Аршин з шапкою", хоч уже був нівроку старший чоловік. — Я не знаю, чи Бога нема, але що є нечиста сила на світі, то це присягаюся.

— А хіба ти її бачив? — запитав Семен Медовий.

— Не тільки бачив, а й на своїх оцих плечах носив!

— Еге? — дивується навіть Дарка, що, ,як правило, завжди мовчить.

— Єйбо, присьєйбо, хрест святий, щоб я так не встав з цього місця! — перехрестився Антін. — Було мені тоді років з вісімнадцять, як от Андрієві зараз. Прийщлося відьму на плечах попоносити.

— От, яка то штука на світі буває... — недовірливо сміється Меркурій.

— Ну, не брешу ж вам! Іду раз уночі додому, а відьма мені скік на плечі й цілу ніч мусив її носити...

— А яка та відьма була, з хвостом? — питає Меркурій.

— Здається, в мене хвоста нема? — оглядається він позад себе.

— О! То це, ніби, як? — оторопів Антін.

— А їйбо, я тільки з гони тоді їхав на тобі... Нарешті, всі вже починають щось торопати. Сміх усіх

розбирає. Антін стукає по столі кулаком із запізненим жалем.

— Ну, щоб знав же тоді... дав би тобі тоді лупня!

— То чого, може зараз поборемося?

Автоном Кіндратович регочеться найбільш за всіх. Не він один тут у дурнях!

— Ну, нічому не дивуюся, — все ще не може отямитися Антін, — але дивуюся, що ти двадцять років мовчав. І чого ви, Даріє Пилипівно, пішли за нього? — раптом питає в Дарки. — Ледащо, бовдур, обіясник, оббийбока! Знов скрипочка? Все книжочку йому дай! Якби ще божествена, а то — тьху!.. Чом за мене не пішли?..

— Я сама не знаю! Ні за кого не хотіла, то й за вас не пішла, — трохи сумно каже Дарка. Вона й досі не навчилася хитрувати.

— Ну, а ти скажи, — зводив давні рахунки й Меркурій.

— А нащо тобі був той віз, що ти в Пере деріїв украв і сховав у нашому ожереді?

— Та то ж ти вкрав, а не я — аж у поли вдарив руками Антін.

— Ну, а нащо він був нам?

В тім то й річ, що обоє не знають.

— О, тьотя Христя йде! — скричав у цей час Федько і побіг до дверей.

— Тьотя Христя йде! Тьотя Христя йде! — заплескала в долоні Галя.

V.

В сінях уже справді щось гупало чобітьми. Відчинилися двері. Показалися великі заболочені шкарбани, широке неоковирне обличчя, закутане в якусь дрантиву чорну хустку, і очі. Ті очі лагідні, веселі, саме розтоплене добро, заставляли не помічати ні шкарбанів, ні дрантивої хустини.

— Це я вгадав, що ви йдете! — вискочив Редько їй назустріч.

— £ІІ, я, ні, я!

— Бо це я така коверзя, що як іду, то гуп-гуп, гуп-гуп... — усміхалася тітка Христя — і все в хаті опромшювалось. Вона наче нарочито так убралася, щоб підкоряти людей не зовнішністю, а своєю багатою щирістю душею.

Вона щоразу, як іде "до міста" із свого кутка, Голівки, то вступить хоч на півгодини до них. Як нема нікого, самі діти, то хоч так посидить на скриньці, найзатишнішому місці у хаті.

— А де мамка? Тато є? Оце таке якесь репане спекла, скуштуйте!

Вона розв'язує вузлика. То буває пиріг, опалок, або шишка. Вже тітка Христя так не прийде! І ніколи своє домашнє, найбіліше, не буде таке смачне, як тітчине Христине, "від зайця". І нічого такого не говорить, а чомусь у хаті веселіше й ясніше від неї. Доброта її була вже скрізь вславлена.

— — Христе, а йдіть-но сюди! — кличе Меркурій, почувши її голос із другої кімнати.

Брат із сестрою давно були вже на "ви".

— Не хочу! Мені й тут добре, — обзивається із скриньки' тітка Христя. — Балюйте собі!

— Йдіть, я вам кажу!

— А чого там? Я на часинку заскочила, треба додому поспішати.

— Не втіче ваша дома!

Дарка сідає біля Христі й починає щось із нею говорити. Але Меркурій заходить у кухню, підводить Христю із скриньки й легесенькими штурханцями поштовхує її до кімнати, де тітка Христя мусить випити чарку.

І скільки її не пам'ятали діти, то все вона або в таких шкарбанах, або літом, аж до глибокої осени, — боса. Широка, репана нога, широка вузлувата спрацьована рука, сама неоковирна й нескладна, — а так її чогось усі любили!

Ніколи ніхто не бачив її сердитою, недоброзичливою. До всіх із найщирішим серцем була. Не була й красномовна, як старий Яриней, — ні, наївно і плутано розповідала про хатні справунки — але так запашно, що все те оживало від самих її: "Та й отаке-о, кажу я вам, все якийсь клопіт... В добрий час сказати, а в лихий помовчати..."

Була в неї одна тільки непоправна вада, — любила вкрасти. Щоб дати комусь другому. В дитинстві вона крала, щоб дати малому братові, а тепер у Меркурія, чи й у себе в хаті щось непомітно візьме й когось іншого обділить. Бо не уявляла, як це зайти до хати й не дати дитині гостинця...

— Справляєте масляну? — вступила до другої хати Христя.

— Отак, як бачите, з доброго дива! — відповіла за всіх Дарка, бо з Христею вона й щовчазности позбулася.

— Ніхто й не думав сьогодні, правду кажучи, справляти масляної. Семен Медовий та Антін Рогізняк так собі приїхали до Дрижиполя, так собі взяли з собою по дві копи яєць. Так собі зайшли за звичкою до Меркурія, так собі сіли снідати. А тут нагодився й Андрій — привіз до млина молоти, також зайііюв до брата.

— Стій, та сьогодні ж, здається, масляна! — ударив себе Меркурій по лобі. — Та й це Ми сидимо, браття, отако собі? Гей, що б тут видумати? Кому б це колодку вчепити?

Що Нечіпай, Автоном Кіндратович, був найближче, а головне, що був "такий святий та божий", то схвалили, що колодку доведеться чіпляти йому.

— Ану, катай-но, Андрію, до нього!

— Не піде! — заперечила Дарка. — Він спить до дванадцятої години.

— Скажи, що я ногу зламав.

— А їйбо! — зрадів Андрій. Це був хліб саме для нього.

В цю хвилину, як зайшла тітка Христя, Автоном Кіндратович вже не відчував відрази до " диявольського на-важденія" — грамофона і залюбки слухав "Віють вітри*, що наспівувала платівка.

— Будьмо, та не гудьмо...

— Чогось снилась мені цеї ночі Оксанка. Нічого не пише? Як вона там? — питає тітка Христя.

Оксанки вже півроку не було вдома.

— Так за нею чогось сумую! Коли б крила, полетіла б до неї, — зітхнула Дарка.

Той Меркурій що не здумає, то півтора людського! Ніхто своїх дітей не вчить по гімназіях, а він собі взяв щось у голову...

— Нехай, нехай... Може трохи чужі люди її до рук приберуть.