Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
— Іди сюди, сідай, загрієшся...
— Ось я йому зараз чарку дам! — багатозначно каже Меркурій, наче зганяючи непрохану посмішку. — Сідай-но ближче, до столу. Чого такий несміливий?
Поки Меркурій говорить із Олексою, Дарка тимчасом зав'язує в платок калача і пляшку вина. Завжди, як їхали до діда на великі свята, везли дідові "вечерю". Оглядала уважно й перевіряла, як пордягалися діти, попідперізувала, на голови поверх хусток нав'язала білі платки, — щоб не задувало. Тарасика також закутала хусткою.
— Та неси до саней бараницю, ноги їм повкриваєш, — турботливо каже Дарка до Меркурія.
За півгодини обтушковані, обмощені звідусіль діти, схожі на китайських божків, радісно перезиралися, дивилися на тата й на маму, що бігали кругом саней, — і смакували наступну подорож.
До Троянівського хутора від Дрижиполя п'ять верстов. П'ять верст доброї санної дороги баскими кіньми — й не зоглядишся, як перелетиш.
Але сьогодні дід вислав по онуків свою славнозвісну дерешку. Це була стара-старезна кобила, найбільша дідова приятелька. Він із н£ю ніколи не розлучався, — куди не їздив, то казав її запрягати. Вона так зжилася із своїм господарем, що сама вже знала, де стати, куди їхати. їй треба було тільки сказати: "Но-о, Дерешко!" й вона вже везла, куди слід.
У Дрижиїюлі вона найперше звертала до шинку й перед ним ставала, як укопана. Втім, усі шинки в околиці вона знала й неухильно спинялася біля них сама.
Дерешка поволі собі трюхала своїм старечим кроком по закритій сніговою імлою дорозі. Дуже мело цього дня, замітало дорогу, у вічі кололо густими сніжинками, але вона собі впевнено трюхала по добре знаній дорозі. Не раз ще гіршою хуртовиною тюпала вона додому, а старий Сарґола собі солодко спав, як на печі, й прокидався вже у власному подвір'ї, під дверима своєї хати.
Малеча з німим захопленням споглядала із свого рухливого острівця білі, гнівно-бурхливі стихії. Отак би їхати цілий день! Ні, може б уже швидше доусати до теплої дідової хати, а то зашпари в руки й ноги заходять...
Та дідова, повна святочних настроїв і людей, хата тут у дорозі особливо здається привабливою.
II.
На другий день Різдва дім Яринея Сарґоли гуде, як вулик. Взагалі, Сарґолів у Дрижиполі дуже багато, таких, що родичання загубилося десь у десятому поколінні. Але в самого Яринея було дев'ятеро рідних братів і сестер. А скільки ж то було їхніх дітей з онуками? А Кириїна рідня? Хоч би й не всі конче з'їхалися, то в хаті повно, — У обох світлицях, у великій хаті.
Конче і невідмінно у Різдвяні, Великодні та Зелені свята приїжджали дочки Мокрина й Христя — з чоловіками, з дітьми, сватами. Меркурій із ЖІНКОЮ та дітьми, або, насамперед, самі ДІТИ, ЯК оце сьогодні. Син Федір, пш, не міг у такі свята приїздити, а дочка Антося недавно вийшла заміж за сусіда, Кирила ЇІередерш, і бігала до матері й так щодня.
Старий Сарґола засідав, звичайно, під образами — із сватами, зятями, дочками, баба Кирія більше бігала з другої хати до столу й назад, ніж сиділа. Всі молодші гості знаходили собі місце, де яке хто хотів, а малеча юрмилася, здебільшого, в малій світлиці. Котрі вже встигли дістати гостинця — срібну, чи мідну монету, — хвалилися ними. Котрі ще ні, — чекали свого часу, як і на них звернуть увагу.
Оксанка відразу знайшла собі компанію серед хлопчаків, а Тарасик за пів години оббігав усі усюди, зазирнув у всі кутки, на дворі перевірив, чи все так, як було востаннє, коли він був тут...
У великій хаті, що власне була копією звичайної селянської хати, — з мисником, жердкою, скринею, лавами, образами, великим столом під ними, — він помітив одну невеличку зміну.
О, а де це вже дзеркальце із стіни ділося?
— А це я його замастила, є там воно, — почула його здивовання бабуня. — Оте ледащо, Олекса, що не зайде до хати, то в люстерко виглядається. Він у нас, як у тій приповідці: "Наймитку, наймитку, а чого ти так рано встав?" — "А я ще надолужу: то вмиваннячком, то втиран-нячком!.."
Це була клопітна, метушлива, маленька бабуньця з дрібними, але правильними рисами обличчя й ласкавим, вкрадливим голоском. Як і завжди, була пов'язана чорною хусткою, але сьогодні новою, квітчастою і з китицями. Чогось удома тато казав на неї "Керейка", на Антосю — "раба гадюка", а тут: "Поцілуй бабуню в руку... І тьотю Антосю..."
— А йдіть, жевжики, коня попасете! — ласкаво кликала бабуня Оксанку, Тарасика й Галю, найменшу. — Сідайте отут, біля Хариті, Наталки й Олександри...
На столі стояв холодець, смажена капуста, шинка, ковбаса й інші страви різдвяного столу.
— А може ти, Оксанко, печені хочеш? Та бери хрону, хрону бери!..
Христині й Мокринині діти сиділи вже за столом і "по-пасали коня". Кожному давали по якійсь чарчині вишнівки, запіканки.
Яриней Сарґола любив ці шумливі родинні учти. Почував себе на них найзначнішою 'особою, до якої всі мають звертатися з шанобою, підлесливо й уклінно.
Він сидів, як патріярх, за столом і, своїм звичаєм, тримав на колінах обидві руки так: два пальці зігнуті, ніби мав хреститися, а два міцно притиснені до долоні. Так само й Тарасиків тато дуже часто тримає руки.
Хоч дід любив говорити, щоб усі його слухали, в цю хвилину він роздивлявся на червоні та зелені плями квітчастих тернових хусток майстерно вив'язаних і зовсім не слухав, що каже йому дочка Мокрина.
Тітка Мокрина в зеленому квітчастому завої вся аж зашарілася. З очей її аж іскри сипалися.
Тітка Мокріша ^правила своєї долі".
Скільки раз із найглибшого дитинства чув Тарасик цю нескінченну суперечку дідову з опришкуватою й непримиренною тіткою Мокриною. Оце де тільки зійдуться, де сядуть за стіл, так і починалася в них сутичка. І здається, те спірне питання так стоїть і досі нерозв'язане.
Чув Тарасик, як тато не раз говорив із тіткою Мокриною про якусь духовну. Вся земля, всі сто двадцять десятин, — Кириїним дітям відписана, а їм — нічого.
III.
— Бійтесь Бога, тату, чи я не така сама дитина в вас, як і інші? — допоминалася, звичайно, тітка Мокрина.
— Я ж тобі вже дав, дочко! — відказував дід.
— Коли? Що? — дивувалася Мокрина.
— А як ти йшла заміж!
— Дали, що з носа спало. Пів морґа... А в вас же сто двадцять десятин.
— А тобі що до моїх ста двадцяти десятин?
— Хіба я на вашу землю це робила? Дід задумується, а тоді каже:
— Як умру, тоді буде ваша.
Тітка Мокрина мовчить про духовну, бо й старий мовчить. Але вона починає з другого боку.
— Тату! Якби ви були добрі, то хіба б у вас не заболіло серце дивитися на мого Павла?
Павло — найстарший син Мокринин. Тарасик його рідко бачить, бо він учиться. Надзвичайну обдарованість до науки Павло почав виявляти з того, що за один рік переходив по дві кляси початкової школи з відмінними оцінками і похвальними листами. Мокрина відтоді на нього хухала й дмухала, до роботи не заставляла, купувала для нього гас, щоб він ночами не вчився до каганця.
Тішилася ним, усім хвалилася ним.
А як закінчив він двохклясову школу, Мокрина задумалася, порадилася з братом Меркурієм і повезла десь до шкіл у місто.
— Гріх вам буде від Бога, —( наступала Мокрина на старого. — Хлопець, мов по драбині, лізе вгору... До науки аж труситься...
— Е, бо то з нашого роду! — чванливо каже дід. — Бо й ти не дурна вдалася в мене... Та й>Муркур, якби не мужиком уродився, то був би якимось артистом...
— Казав мені вчитель, що Павло на інженера вивчиться... Мости залізничні будуватиме.
— Е, то тра вчити! — переконано каже дід.
— Ну, а звідки? З трьох десятин поля? З того півморґа, що ви мені дали?
— А я звідки брав? Я — з мурґочки!.. Що в мене було? Помер ваш дід, а мій тато, та й що зоставив? Сім морґів поля та й нас, семеро синів...
Тарасик жадібно слухав ці розмови. Вони проливали світло на все те, кщо його оточувало. З них він довідувався, Що дід Юхим, який живе коло річки на городі, дід Іван, і дід Гемень і ще три покійних діди, — то вся рідня. І ще багато цікавого.
Виходило, що півсела, — то все родичі його. І рсі вони отакі собі мужики, а от дід Яриней з тої мурґочки та має тепер стільки землі, що за день не об'їдеш.
— Яз мурґочки! Отак і ви, діти, не ждіть від мене, робіть та дбайте, — то й ви матимете... Хто мені дав?
— Еге, робіть! — відгризалася тітка Мокрина.
— А певно! Удосвіта вставайте, нехай твій Корній не пропиває, а складає, — та все якусь десятинку прикупить. Все звикли, щоб батько помагав. А хто мені помагав...
— Бо вам святий Миколай помагав, — бовкала ті^ка Мокрина. — Та ще ми з Меркурієм та Христею робили, чорно та темно...
Тарасик уже нераз чув про таємничого святого Мико-лая, що допоміг дідові розбагатіти. Воно все якось у розмові миналося, затиралося, — а дуже б хотілося знати, як це той Миколай помагав.
І певно, що Тарасик стояв на боці тітки Мокрини, а не дідовому. Подобалося йому саме те, що вона одна з усіх не боялася рубати дідові правду, хоч знала, що цим ласки не заробить у нього. Широка, з розмашними рухами, з відкритим лицем, широким чолом і веселими, насмішкуватими карими очима, вона в уяві Тарасиковій була втіленням справедливости.
— Знать нічого не знаю! — стукотіла вона не раз до діда кулаком по столі, а як не було стола близько, то кулаком об кулак. — Мені моє мусите дати і край! Мені треба сина вивчити!
— Дочкам не випадає давати приданого, — стукотів до неї дід також кулаками.
— А чого ж Гантошці дали аж п'ятнадцять десятин? Бо під боком ота гадюка?
Це про бабу Кирію.
— Геть з моєї хати! Зінське їценя! Лахудра! Повітра! Леґейда!
І тоді мусів їх хтось розводити, бо знов буде бійка, як не раз уже було.
Як було цього літа. Прийшла тітка Мокрина до діда й каже :
— Тату! Як не дасте сьогодні сто карбованців, то мушу забрати Павла із школи, бо не маю цих грошей.
— А де ж я візьму? — розводив руками старий Яриней.
— У вас є! Ті, що я в вас заробила...
— То ти й од'їла!
— А, ви з мачухою так і звикли, щоб вам хтось дурно робив! На лиса-Микиту, на рябу Гантошку!
— Мокрино!
— Не дали землі тієї, що мені належить, — мусите давати гроші.
— Та й чого це ти на мене визвірилася?
— Бо мені сина треба вчити!
— А мені що до того?
— Ах, ви чортові багачі!—добіла розпеклася Мокрина. — Тільки б глиманили в свою кишеню. Ми робили в вас!
— То це ти так на батька? Геть із моєї хати, лаверендо, щоб я тебе не бачив!
— Не піду! Давайте сто карбованців!
Іншим разом Мокрина посвариться, посвариться, — та й на тому кінець.
