Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Трьох дітей має, а двоє помердо, — і вже не тріпатися їй, не марити про якесь невимовне, тремтливо-тривожне щастя.
А чи ж мала вона його? Чи знає, яке хоч воно?
І знає і не мала.
Як літо, минає життя людське. Все думаєш, що воно ще попереду, а дивишся — вже минається. Вже все позаду.
Так і Дарочка. Все відсилала сватачів ні з чим, не хотіла заміж іти, все чогось ждала. Не то, що обітницю таку дала. А чого силувати себе? За чим поспішати?
І досиділася. Вже й двадцять, вже й двадцять два, вже й двадцять третій минув, — Дарочка все гарбуза дає. Вже встарілася, — двадцять чотири роки то не жарт для дівчини. І якби ж погана, а то за всіх своїх помруг найкраща.
Але ж вона чогось іншого хоче, — хай би їй сказав хто — чого? Чого хоче хутірська дівчина, гарна, але бідна, темна, неписьменна?
Хоч би й заміж, — то не для того, щоб життя влаштувати, а з любови.
Любов промайнула і зникла. Всі були оті звичайні, повз яких вона проходила й не дивилася.
Ото саме в той час і зустрівся Яриней Сарґола на ярмарку в Дрижиполі із удовою Осташенчихою. Могли б бути сватами. В нього син досі байдикує. Обийбока! Книжечку йому дай! Якби божественна, то хай, а то — тьху!.. Ніяк не всилуєш його оженитися. В неї дочка — от-от до сивого волосу досидиться. Яриней Сарґола хвалив з усієї сили Дарочку. От би такої невісточки йому, — роботящої, чесної, тихої!..
Осташенчиха не крилася: роботяща й слухняна, тільки за нею ніякого приданого нема. Вся земля — Нйкодимові, а сини й дочки порозходилися по Амурах та по Києвах.
— Де там у світі нам з вами рівнятися! — каже вона.
— В мене своєї — Боже, не # вменшай! — відказує Сарґола. — Тут би хотілося, щоб невістка з чесного роду до хати прийшла.
А про себе думав: "Візьми якусь Олевшанку, — та буде коверзувати, не схоче робити... А бідна все буде мовчати та слухати..."
Такі розмови ні до чого не зобов'язують. Але щось мати Дарочці натякнула, щось старий Яриней синові бовкнув ненароком:
— Все байдики б'єш, пора вже й до хазяйства братися. Не все книжечки та скрипочки...
Але й Меркурій проґавив уже всю свою верству. Поки в москалях був, всі дівчата, які були, повиходили заміж. Дівувала ще Маринка Олевська, але він не забув і ніколи не забуде тих слів, що вона сказала йому колись.
Ех, було... Мріяв про неї вдень і вночі, ходив за ною назирці, підстерігав її. Як вона до церкви в Дрижиполе, — і він там, як вона в Розумницю, — туди й його несе якась невідома сила.
А раз ішов полем, вона на коні зустрілася, — насмілився сказати їй про своє побожне кохання.
І що вона йому на це відповіла?
— Хто ти, а хто я! — гостро відрубала вона, повернула свого скакуна і чвалом подалася до свого хутора.
Так плюнула йому в лице. А чи він її сватав, чи думав до неї рівнятися? Любив і нічого не хотів від неї.
Тепер він такий байдужий і чарів тих її колишніх не бачить. За що ж це він так щиро кохав її?
— Коли женитися будеш? — питає не раз батько.
Йому не стільки оженити сина хотілося, скільки роботящих рук до хати. А може й Муркур тоді більше дбатиме.
— Он там у Осташенків дівчина, — чим кепська? "Оте дурне козеня?" — подумав Меркурій.
Він і досі пам'ятав її тонким, полохливим підлітком.
А втім, війнуло на нього ясним, чистим, незлостивим повітрям Осташенківського хутора. Пригадався отой смішний жарт із черевиком. О, то був веселий день!
Внезабарі Дарочка його дуже здивувала. Зайшов він до Мар'янки раз, давньої приятельки, про Данька щось дізнатися. Була там якась повновида, стримана й поважна дівчина-красуня. Саме відходила, а коли пішла, запитав Меркурій:
— Чия це?
— Не впізнав? — здивувалася Мар'янка. — Це ж Оста-шенкова Дарочка!
— Але ж ні!
Стрічав у церкві, казав добридень, дівчина поважно відповідала й зразу відходила. Щось мати казала про нього, але ж... Рівняйся кінь з конем, а віл з волом...
І ніколи одне до одного не заговорили.
А так восени Меркурій ненароком заслав сватів на Осташенків хутір.
II.
Кирія Сарґолиха пантрувала ревниво за наймитами й наймичками, щоб не сиділи дурно, щоб не переїли часом. І Дарочка зразу ж на другий день після весілля нічим не різнилася від наймичок, як і Меркуріева сестра, Христя була.
Вразлива й горда, ясним, хоч і не вченим розумом, Дарочка відразу зрозуміла, для чого її сюди взяли. За наймичку! Вона й словом ніде, ніколи не поскаржилася, хоч уже не раз чула натяки:
— А та королівна хай іде... Та, що скрині сюди понавозила...
Свекор любив ґдирати, свекруха шпиляти, — і тут же, на очах робити велику різницю між нерідними і своїми Дітьми. Ті були недоторкані, спали, скільки хотіли, до праці їх не вельми приневолювали.
Що більше входила у внутрішнє життя Сарґолів, то відворотніше ставало їй, — одна турбота, щоб більше нагли-манити, щоб ще більше розбагатіти. їм усе було мало! Багатіли, багатіли і ще більш бажали.
І хотілося тікати від цього багатства на свій тихий, замріяний хутір, де праця була невід'ємною часткою, такою потрібною для гармонії душі. Але не каторгою.
Все це перегорало в ній внутрішнім вогнем, все більше й більше закипала гіркістю душа.
Та було б горя мало, коли б тільки це. Свекрусі треба годити, ще й свекрусі-мачусі, — але не весь же вік! А от з ким це їй доведеться вік прожити? Чи знала вона, за кого заміж іде?
— Ану, вставай, чого розіспалася? — грубо поштурхував її ногою Меркурій вже через тиждень удосвіта. — Пора в поле збиратися!
Ох, як опекло її це! Вдома вона була пещена мизинка. А тут усі, і перший він, мають її, убогу, за попихача...
Він вийшов, а вона, ковтаючи сльози, нашвидку збиралася в поле. Й умитися не дали! Чого ж чекати від них усіх, як сам чоловік поштурхує її ногою. Чи ж він її боронитиме від лихої свекрухи?
Тоді ж пропала назавжди віра в його чулу, добру вдачу, яка їй примріялась колись. Відвернулося назавжди вразливе, ображене серце.
І воно нічого не прощало.
Бо дкби вона бачила, що й він сам, як брат Никодим, працює. Хоч Никодим і своїй Марії також не раз стусана давав, — але погніваються, посердяться та й забудеться, а не так зневажливо, з доброго дива... Ні, дуже скоро побачила вона, що все правда, про Меркурія не раз говорене. Він завжди від роботи огинався, не любив і уникав її.
— То я мушу робити, як наймичка, а ти будеш гульки справляти? — вже потім насмілювалася йому сказати, коли збагнула дух цього дому.
— А нащо ж я тебе брав! — одверто відповідав Меркурій.
Таємні, нікому неоскаржені сльози лилися вночі, як ніхто не бачив і не знав. Кому казати? Бачили очі, що купували...
Сама собі господиня, сама собі вибрала долю. І вже краще терпіти від товстошкірого Меркурія, ніж любити без тями веселого Петра, до всіх однаково байдуже-доброго. Того вона воліла не бачити й не чути. І це їй наддавало духу терпіти.
Була завзята й непримиренна. Не забувала нічого.
III.
А втім, ніхто в Меркурієву душу не заглядав. Ніхто не знав, що в ній завіряється. Дарка його вважала за товстошкурого, сестра Христя й досі жалувала, хоч він і сам уже мав діти, батько й досі мав за наймита, а мачуха й досі називала ледащом.
Бачив Меркурій, як мала білоголова Оксанка по пилюці на шляху лазить та курячий послід збирає й їсть, тимчасом, як жінка десь на сто двадцятьох десятинах батькових пшеницю жне, — і кляв Керейку. А через кого ж то він із Даркою посварився, ще й з дому в поле нагнав якнайшвидше?
Одного разу задумав він відділитися.
— Он стоїть хата в Дрижиполі. Як маєте людям у найми віддавати, то краще б я там жив.
— З тебе такий хазяїн, як з клоччя батіг... — відказує Яриней.
— Нічого йому не треба давати, — цвікнула й Керейка. — Прогайнує, просвище... То такий...
— А ви б хотіли, щоб вам усе панщину робити, на рябу Гантошку? — відгризнувся Меркурій. — То дасте мою пайку поля, чи як?
— Ти ще не заробив! — подумавши, сказав старий. — Прироби собі так, як я... з мурґочки...
—Ну, то добре! — відмінився на обличчі Меркурій і тільки губи стиснув. — Як так, то я й сам собі раду дам! Н-ну, т-то й д-добре!
Меркурій пішов до Янкеля Цудечкіса в Дрижиполе, відніс йому в заставу свого кожуха й шапку, узяв сто карбованців і найняв у заїзді насупроти собі хату.
Він щось задумав.
Він задумав таке, що аж у носі закрутить тій Керейці. Таки не буде так, як вона хоче! Ледащо? Хай і ледащо, от розсядеться в себе в' хаті та читатиме книжки зрання до вечора і ні від кого не буде ховатися. А скрипки й гармонії навмисне порозвішує по всіх стінах. В пани пхається? А їй що? Ще й наймичку найме, щоб жінка не робила, — вже не буде вона на Керейчиному багатстві рук об стерню колоти.
Меркурій на радощах і на самоті аж забув стримати свою неслухняну посмішку. От уже тепер він нагуляється! Так козаки на Хортиці не гуляли, як розгуляється він. Усе будуть у нього в хаті співи та музики, а в поле вже не піде орати, хвостів волам крутити та в гною бабратися не буде. О, тепер він книжок матиме та й матиме! Шафу купить для них.
І як він раніш до цього не додумався? Оце тільки на днях шибнуло йому в голову, якось із Абою розговорився.
Воно, звичайно, було б більш по-панському, якби так десь писати, або як Федір, попом бути, та ба — для того треба трохи повчитися. А як він самоук... Хіба може краще візником стати десь у Києві, як он Дарчин брат, Симон? Або ще може щось таке видумати?
Якби то так колись, за часів оних, то пішов би в козаки, а то, їй богу, нема де людині подітися від цеї Керейки з її Гантошкою та лисом-Микитою!
Ці його розумування про велике майбутнє, що сьогодні відкривалося перед ним, перебив Аба Цудечкіс, давній приятель і товариш по підпільному революційному гуртку, а тепер сусіда. Вони й тепер, як здибалися, то постоять, поговорять про те, про се. Він зайшов, цікавий, чого це так весело тому Меркурієві, * чого це він розсвистався тут у порожній хаті?
Вони тепер були вже на "ви".
— Бо я вже тут живу! — відповів Меркурій, хойаючи сопілку за халяву.
— І що ви думаєте, — батько за вас буде платити комірне?
Нащо Меркурієві було наймати хату?
— А я тут шинок зроблю, — каже Меркурій, вже стримуючи неслухняну посмішку.
— Як то — шинок? — підскочив Аба. — Треба мати патента...
— А я вже й маю, — чванькувито поліз до кишені Меркурій.
Між братани, старшим Меркурієм і молодшим Микитою, давно вже зайшли такі відносини: Микита був поштивий, лагідний, ласкаво-усміхнений; Меркурій — зверхньо-доброзичливий, добродушно-протеґуючий, трохи кепкуючий.
Дарочка, чи, як тепер її звали, Дарія Пилипівна, так чудово вже вивчила за ці роки зовнішню й внутрішню сторони їх родинних доброзичливих взаємин, що її не могла обдурити ця зовнішня машкара.
