Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Біля криниці з піддашком стовпився тфвар в чеканні, що йому поналивають у жолоби води. Рудий цуц, не впізнавши своїх, скажено гавкав. Теля брикало по просторому подвір'ю.

Сад цвів-одцвітав. На землі лежав блідорожевий наліт з пелюсток, наче сніжок у вітри й заморозки. Той самий хутір. Той самий, — та не той. Он стара хата вже вгрузла в землю, а поруч неї стоїть ставна красуня під сірою цинковою бляхою. Сіра покрівля з сталевим вилиском і ст^улкі червоні рожі-мальви під вікном.

А де ж ділася стара клуня із обскубаною стріхою?

Нема клуні. На її місці стоїть висока й довга оудівля з горищем і віконечком, під червоною черепицею, де ж ділася стара клуня?

— Клуню я розібрав, — каже Никодим. — А це хіба кепська?

— Де там кепська! Це, як у економії, у якогось поміщика, або в Олевських.

— Оцю стару шопу восени маю розбирати також, — недбало, але гордовито зауважує Никодим.

— О, то ви вже добре розхазяйнувалися, — з подивом каже Дарка. — Скільки то треба на це грошей...

Справді, вже тепер хутора не впізнати. Це не той при-плюсклии до землі убогий хутірець, а ще здалеку впадають у око ці високі масивні будівлі з кричущими добренними покрівлями.

"Ми неабиякі, ми хазяї!* — заявляли вони ще за троє гін до сторожів-осокорів.

А новоцасаджена тополева алея тепер ясно казала, що це — в'їзд у заможний Осташенків хутір.

Десь і сад той молодий, мов із під землі виріс.

А Дарочка сиділа у шинку в Дрижиполі й не знала, що за цих три роки тут зробилося. Тепер вона наче й додому прийшла — й не додому.

У Великодні, Різдвяні дні — коли всі люди йдуть до своїх рідних, Дарка з дітьми мусіла їхати на Трояни. Меркурій ні разу після весілля на Осташенковому хуторі не був, а щоб сюди дістатися, треба було пішки, абощо йти. Перші три роки Дарочка хоч літом ходила сюди на вишні... Нарве відер дванадцять собі, а ще стільки ж мамі... А тепер, як мама померли, нема часу за своїми клопотами... Та й Меркурій ґдиррє:

— Чого ти туди бігаєш, не бачила чого там? Чи не легше вийти на торг та купити найкращих по двадцять копійок відро? А потім стогнатимеш, що переробилася.

Але що не кажи, нема смачнішої вишні, як просто з дерева. Що не кажи, нема кращої втіхи, як по дереву лазити. Дитячі літа згадуються, забуваєш за душну й тісну Дрижипільську клітку.

Водить Никодим сестру, а колишню подругу, по всьому господарству. І Дарка с^ала не та, та й Никодим не той. Говорять, говорять — та й раптом уривається розмова, — нема чим її знову почати.

Де дівся Никодимів гумор; легкий і незлостивий? Де дівся наївний, завжди ладний розбризкатися, сміх Даррч-чин? У Никодима три глибоких зморшки прорізали чоло, у Дарки на устах грає чужа причеплена посмішка, бо очі заслонені смутком.

— Що з тобою, брате?

— Що з тобою, сестро?

Душа питає, але в Осташенковій сім'ї не звикли виявляти назовні ніжних поривів душі. Краще помовчать, душами поговорять.

І хоч змінився хутір, та щось незмінне лишилося. Чи не оці жевжики? Дарчин Тарасик і Никодимова Донька, так і крутяться,, так і крутяться, щоб конче під ногами в них плутатися.

Такі й вони колись були, такі самі жевжики й цвейлики. І тоді була Донька, і ця Донька має справжнє ім'я — Єлизавета.

— Катай-но, Донько, ві льох, внеси вишнівки, — строгим батьківським тоном загадав Никодим.

І голосу такого в Никодима не знала досі Дарка.

Донька, а за нею Тарасик, побігли, — і вже сюд-туд, несуть до них на середину подвір'я повну миску п'яних вишень.

Никодим пресуворо нагримав на Доньку.

— До хати казав нести, не сюди!

Дівчинка знітилась, перекрутилась на одній нозі, десь зникла. Чисто, як покійна мати колись на неї гримали. Хіба щось змінилося, хоч ми вже старіємося? — думається Дарочці.

За столом та ж сама рідна картина. Малеча ґзиться і тихцем оглядається на старших, чи не почує хто. "Дам по лобі!" Старші поважно розмовляють про врожаї, про весілля, про... Гай-гай, щось уже не чути Никодимового сердечного гумору.

На столі — найкраща святочна страва Осташенкового хутора, смажений індик, вишнівка й слив'янка свого хову. Так чого ж у Марії, — тихої жінки, забитої на вигляд, — такі сумні очі? Хіба, як і Дарці за багачем, їй так ведеться за Никодимом?

Проте, та тонка стримана делікатність, що й колись панувала на цім хуторі, зосталася тут у повній силі. Никодим і Марія, хоч і говорила з ними Дарка по-родинному, й разу не спитали, як їй там... Якщо вона сама не каже, то чого лізти в чуже життя? Так само не казали й вони, що їх сім'ю допікає безгрошів'я. Може в Меркурія й є гроші, напевно є, може й позичив би, але не повернеться язик про це заговорити. Дарка позичила б, але хіба вона там хазяйка?

Дарка так би й не знала про це, якби не заговорили за Сашка, найстаршого сина. Він учився у Розумниці, та може доведеться забрати, — ось сто карбованців треба за навчання заплатити.

— Як? Нема сто карбованців? Та ви ж, Никодиме, он який хазяїн тепер!

— Хазяїн, то хазяїн... Але стягався цілий рік на дерево, на черепицю, майстрам заплатив... От і по грошах хазяйських!

Так ось секрет Никодимового фільварку! Вже певно не бачать тут увіч ні цукру, ні мила, ні фантини. Не доїдять і не досплять. Все складають на розбудову, самі ж тільки роблять та роблять... та вбиваються в оці стайні, клуні, черепичні й сіроцинкові дахи.

Ось чому три зморшки проорали Нико димове чоло! Ось чому він позбувся свого незлобивого гумору!

І все людині чогось мало! А скільки треба було їхньому татові, щоб бути щасливим на цьому самому хуторі?

Ні, й на цьому хуторі вже не знаходила ані натяку того, чого прагнула її незадоволена душа.

Де б вона хотіла бути — вона й сама не знає.

Погостювала Дарка до вечора в брата й братови, — та й додому треба їхати. Тарасик із Оксанкою просять, — "побудьмо, побудьмо ще!" Не можна.

— Приїдемо на вишнії

Там уже Меркурій казиться, що довго її нема, треба комусь у шинку сидіти, щоб він йому запався!

Щоб він йому запався, той шинок! Мало того, що все серед п'яної мужикоти обертаєшся, — ще й ганьби довелося зазнати, сорому на все Дрижиполе. Соромно на вулицю показатися, на торг вийти, молока купити.

Дожилася Дарка, що чоловік у тюрмі сидить. Меркурія на рік засудили відсидіти, а вона мусить сама звиватися тепер. Шинок замкнула, але все, — і діти, й хазяйство, — тепер на її голові.

Чи воно їй усе те потрібне, чи снилося коли, що отаку ганьбу доведеться переживати?

І все через оту кляту горілку! Сотки, шкалики, п'яти-рики," половинчики, ока, півока наробили.

Оте ледащо, Мачок, привіз хуру із шкаликами, зніс усе до комори, гроші за доставу взяв, — все було чин чином, як слід. А вночі, — знав, де що стоїть, зламав замка, поліз красти. Меркурій чогось уночі прокинувся, щось йому видалося, він так у білизні побіг до комори, там вистрілив навмання із пістоля і влучив злодієві в око.

А тепер обоє сидять. І злодій, і Меркурій, бо не мав права стріляти на людину. Воно наче й нема плями на честі, а все ж чоловік у тюрмі...

Дарка тепер зжовкла, схудла, замиршавіла. Ото й тільки розради, що приходить Мокрина та Христя. Христя щодня, а Мокрина рідше, вона такою клопіт має з тим Павлом, днями й ночами думає, як того сина вивчити. Проте, як зайде, то в хаті враз веселіше стане.

Приходить ще тепер Петро Пелех. Чого йому треба?

Минулося те, що було. До них, як і заходив коли, то з неохотою, як уже компанія яка затягне.

В нього своє горе, — жінка померла, двох дітей лишила.

В неї також двоє. Отак і йдуть вони — кожне своїм шляхом, — і Дарка знає, що ті шляхи ніколи не зійдуться.

Треба йому женитися, — радиться він. Кого б узяти?

— Он Маринка Олевська й досі дівує, — її сватайте, — не знає, кого порадити Дарка.

— А я такий, що знову вас би сватав, — може й жартує Петро. — Кидайте оцю свою коршму. Нащо вам оце все здалося?

І так жартами, жартами на наче й справді якась знову межи ними нитка плететься.

— Петре! Чи ви за тим приходите, щоб додавати мені ще більшої гризоти? — докірливо відказує Дарка.

— Але ж, — не вгаває Петро, — ми наче судилися одне одному. За цим Муркуром у вас усе Ьуде не так, як у людей. Чи охота вам коло цеї коршми віка збувати? Чи то воно для вас?

Але то правда, правда! Такі їй прийняті ці слова, наче в її власному серці зродилися.

— Це не вадить раз там на місяць за чаркою посидіти, а то ж день-у-день — горілка та й горілка...

— Гріх був би мені, якби ще й я Муркурові досади додала, — задумливо, мов про себе, каже Дарка. — Я ж йому вінчана жінка.

— То й ми повінчаємося, — не бачив у тому перешкоди Петро. — Ось почекаємо, поки він прийде та й...

— І щоб я на таке пішла?

Ніде правди діти, Дарка знає, що Меркурій не є святий, до чужих могодиць охочий, але щоб вона?..

— Та й що, отак будете терпіти?

— А за вами я б не терпіла? Ще й більше!

От цього вже Петро не розуміє, він не може збагнути, чому так Дарка каже.

І так ходить він щодня, вже й люди почали говорите, — ніяк не дійдуть згоди. Як упруться в це закляте місце, — перестають розуміти одне одного. Петро не розуміє, — коли, чим образив він Дарку. Щиро хотів її за жінку мати, сама вона законозилася, а він з тої досади посватав іншу.

Дарка і дтял стоїть на своєму. Краще їй терпіти Меркурієві дивацтва, приниження, бо й зради, а оце ще й сором від людей, — ніж тоді стерпіти Петрову байдужість. Чекала на Зелені свята старостів, як умовилися, — а не дочекалася. Гіркість того дня повік не пройде, не минеться. Бо вона його дужче любила, ніж він її!

А тепер... Тепер уже пізно направляти те, що зламане...

7. РІЗДВО НА ХУТОРІ

І.

— Ану, швидше вбирайтеся, поїдете на хутір! — увійшов до хати Меркурій. — Дід коні прислав по вас!

— До діда! До діда! — заскакали по хаті діти. Заплескали, заверещали. — Мамо, вдягайтеся, поїдемо до Діда.

— Ми приїдемо взавтра, — каже Дарка. — Та чого ви такого парка парите? Ще коні постоять, відпочинуть... Бери, Оксанко, оцю хустку, а ти добре запнись, Тарасику, бо мороз надворі... А ти, Галю, поїдеш? Може завтра з нами?

— Поїду! — зарепетувала Галя. Вона була найменша.

До хати ввійшов дідів наймит, Олекса, бабин Киріїн небіж. Хухав на пальці.

— З святим Різдвом будьте здорові! Але ж і мороз сьогодні!

— Спасибі, будь і ти здоров, — відказує повагом Меркурій. — А-а, мороз добрий! На врожай, кажуть старі люди.

— Чого став коло дверей? — ласкаво питає Дарка.