Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

А то вже таке убоїще стало... їй би хлопцем бути! Весь день десь виводиться, б'ється... — каже Меркурій, стримуючи задоволену посмішку.

Тітка Христя чомусь уявляє Оксанку білоголовою дитиною, що лазить по подвір'ю та курячий послід збирає. А це вже була дівчинка одинадцятьох літ, дуже неслухняна, уперта, задерикувата й забіякувата.

— А де вона навчилася так добре по-жидівському говорити? — запитує Автоном Кіндратович.

— Отако собі, поміж жиденятами, ніхто її й не вчив, а воно собі само з себе взяло, — охоче відповідає Меркурій.

— Зустрічає мене Аба Цудечкіс якось і питає: "То ваша дочка так добре по-жидівському говорить? Я думав, що то

— жиденя!" Так і каже! А я й не знав! То як почув це, та ще й учительку їй найняв, — хай вчиться.

— Жиди Христа вбили, — каже Автоном Кіндратович,

— 'а ви по-їхньому дитину вчите. Бога ви не боїтесь! Невідомо, коли й як, але Оксанка, справді дуже добре

говорила по-жидівському. Це було небувале явище для Дри-жиполя. Власне, це й спонукало Меркурія віддати дочку до гімназії, хоч ніхто дівчат зроду в Дрижиполі не вчив, ніхто взагалі, навіть хлопців до гімназії не посилав. Але він усім пояснював свою волю тим, що дуже розпустилася дитина.

— Я б таку дитину своїми руками задушив! — говорив Автоном Кіндратович, широко розсівшись за столом. — Сіонські мудреці в своїх протоколах... записали, що ґой... послухайте, що вони кажуть, — "ви у нас у мішку, тільки ще не зав'язані"... Революцію хотять зробити...

— А чого ж вони нашої вчаться? — гарячився Меркурій.

Якби то Автоном Кіндратович знав, що й сам Меркурій був у революційному гуртку, разом із Абою Цудечкісом!

— Е, добре по-їхньому вміти, вони навмисне не хотять, щоб ми по-їхньому вміли, — сказав тільки він, згадавши про це.

Почали одне одному " доказу вати*. Автоном Кіндратович клявся й божився, що він своїх дітей далі двох-клясової школи й за поріг не пустить, бо та наука всяка тільки революції розводить.

— Та чи ви знаєте, що мій паршук, Костик, уже тепер мене не хоче слухати? Як почув, що ви Оксанку відвезли, то з таким правом до мене... "Хочу вчитися*, — заявляє...

— А я буду $чити, хоч і останню сорочку зніму, — уперто каже Меркурій. — Хіба мені ось добре, що мій батько мене не вчив? Хіба б я в тій коршмі сидів? Буду вчити й Оксанку, й Тарасика, й цих жевжиків...

— А не сідай синку, бо спинку зломиш! За що ви сваритеся? —. розвів їх Семен Медовий. — Ви як той циган — з циганчам. "А це теля виросте...* — "А в нього вродиться друге теля...* — "А я на ньому сяду й буду їздити...* — "А не сідай, синку, бо спинку зломиш...*

VI.

Не помічали, як і час спливав. Коли Тарасик вернувся зі школи, то застав усіх тих самих, що й покинув, та ще тітку Горпину. Це була Меркурієва й Христинина тітка по матері, але насправді їх подруга з юних літ. На відміну до тітки Христі, завжди абияк убраної, вона була завжди артистично вив'язана' в тернову квітчасту зелену хустку з безліччю бганок над чолом, мов вінцем. Була завзята співуха, а найбільше за все полюбляла "Тихо, тихо Дунай воду несе...*

Ой, як любив Тарасик цей несподіваний галалей у хаті, коли ні з того, ні з цього найде повна хата людей і вся хата оживає від голосних розмов, сміхів, співів, музики. Без музики ніяк не буває, бо тато Тарасиків кохався в музичних інструментах, як і в книжках. Ніколи не вгадаєш, чим йому сьогодні забагнеться почастувати своїх гостей. Чи скрипкою, чи грамофоном, чи гармонією, чи улюбленою сопілкою. Одна тільки флейта десь і валяється, — закинута, й без ужитку.

Часом до вечора й розійдуться, а часом два-три дні в домі оказія — мов яке весілля. Тоді Тарасик залазить на скриню, вмоститься межи кожухів, що висять над скринею, і, притаївшись, сидить.

Так, як і при дідовій бесіді, він довідується багато чого з невідомого йому світу відносин, — тата з мамою, тата з дідом, з іншими родичами.

Перших усвідомив він тітку Христю й тітку Мокрину.

Зима на дворі. На дерев'яному ліжку сидить Оксанка й колише в колисці малу Галю. їй уже надокучило гойдати й вона посилає Тарасика:

— Піди-но до мами, скажи, що Галя плаче! Тарасик біжить через сіни до коршми.

— Мамо, сказала Оксанка, що Галя плаче. Мама всміхається. Знає, що Оксанка видумує.

— Скажи, хай поколише, то не буде плакати. Тарасик біжить до Оксанки, до хати.

— Мама сказали, щоб ти поколисала, то не буде плакати!

Оксанка уперта й тверда. Владно наказує:

— Біжи кажи мамі, щоб ішли сюди! Тарасик знов біжить до мами:

— Мамо, Оксанка казала, щоб ви йшли.

Але вже по дорозі форма наказу згубилася, зосталося одне ствердження, що так Оксанка казала.

— Скажи: зараз! Тарасик біжить до Оксанки.

— Мама сказали: зараз.

Вперту Оксанку це не задовольняє. За хвилину знов каже:

— Піди скажи мамі, що в них жидівський зараз!

— Мамо, Оксанка казала, що в вас жидівський зараз.

— А, Господи! — надокучить уже мамі. — Та доки ти будеш бігати, як курка з яйцем?

Тарасик біжить і доповідає старшій:

— Мама казали, доки я буду бігати, як курка з яйцем! Оксанка розбишака, любити, наказувати, командувати.

Тарасик же, що не скажуть, виконує. Не раз надворі біля коршми якийсь гугіяка каже:

— Винеси мені, хлопчику, сотку!

І слухняний хлопчик біжить, бере на полиці половин-чика й виносить. Отаке дурне! Людей боїться.

Йому треба було б уродитися дівчиною, а Оксані хлопцем.

Зате, має він іншу перевагу перед Оксанкою. Оксанка, така смілива до людей, страх боїться зостатися сама, боїться мишей, а борони Боже увечорі на двір вийти. Нізащо не вийде! А Тарасик не боїться, навіть любить оті нічні прогулянки, коли кругом тебе клубочеться стільки загадкового й таємничого.

Але батька однаково боялися, — що Оксанка, що Тарасик.

Тарасик усьому вірить, що йому не скажуть. Раз Оксанка одягла кожуха, виверненого догори вовною, й почала на чотирьох лазити по хаті.

— Агу, а я вовк!

Тарасик повірив, що Оксанка вже вовком стала, й почав кричати. В усе вірить! Навіть у те, що сам розказує.

Ніхто, прикладом не вірить, всі сміються з нього, коли він розказує, що сам бачив, як багато журавлів повдягалися в сукенки — червоні, блакитні, рожеві, зелені, — та й почали танцювати коло церкви польки й гопака. Та й о! Не вірять, але він сам бачив!

— А де ж вони ділися? — питалися в Тарасика.

— Та потанцювали й полетіли. Та йуо!

— Це може тобі снилось?

— Не снилось! Ще й по цукерці роздавали, і мені дали... Та й о! І Оксанці дали... Та й о!

— А коли ж ти бачив?

— Учора.

— А їм не холодно було?

— Та була ж весна!

А на дворі такий мороз, аж тріщить.

Бігає Тарасик із коршми до хати й не втомиться, аж поки не зайде хтось у білому кожусі з малиновими й зеленими кутасами, з терпким духом овечини й морозу.

— А де мамця?

— Мама у шинку...

— Піди, поклич маму, — знову посилає Оксанка. — Скажи, що тьотя Христя прийшли.

— Не треба, я зараз піду! Ось нате вам гостинця від зайця, — виймає вона звідкілясь коржичка.

— А де ви того зайця бачили? — цікаво розкриває очі Тарасик.

— А от біг по дорозі, та й дав мені. Каже: "Нате, оце дасте Оксанці й Тарасикові."

І так тепло та затишно ставало зразу в хаті.

От уже тітку Мокрину Тарасик пам'ятає чомусь за літа, як вона приходить, сідає на свіжовимитій підлозі, широко розстеливши кругом себе рясну спідницю, і розповідає про Павла свого, або про те, як вона на цьому тижні ходила шуліку ганяти...

— Розкажіть! Як? — влазить і Тарасик у цю розмфву.

— А, то не для тебе, то таке бабське свято.

"1 все що не говорять, то не для мене!" — думає ображено Тарасик.

Але найчастіше тітка Мокрина каже:

— Оце зустрілася з татом, погиркалася з ними й заплакала. Хай воно їм, те багатство, западеться! Більш ї словом не обізвуся.

І через хвилину:

— Коли ж кривда яка! Вони тиснуть для Микити, а мені Павла треба вчити.

Обличчя її таке саме вилицювате, як і в тітки Зористі дихає енергійністю і відкритістю. Вона коли всміхається, то наче трохи глузує із усіх, відчуваючи свою вищість. Була в тій усмішці якась владність. Удома господарством заправляла вона. Чоловік її, Корній, був, як чоловік, але що Мокрина взяла все в свої руки, то він якось знічувався.

— Тобі б, Мокрино, міністром бути! — не раз каже Та-расиків тато.

І справді, розуму, підкоряючої сили в ній більше, ніж потрібно звичайній, простій селянській молодиці. У всіх її вчинках проявлялася притаманна їй широта й розмашистість натури. Не тільки дід, а й у них удома позаочі звуть її Гайнохою, бо вона, як у неї що є, щедрою рукою обділяє всіх.

Вона буває в них рідше бо живе не в самому Дрижи-полі, а за п'ять верст, у Марійці.

Тата Тарасикового вона поважає якраз за те, з чого смі; еться мама. За те, що він любить книжки, плаче над ними, збирає їх. Вона й Христя неписьненні, і Меркурій здається їм високовченою людиною. Мокрина, як і' Меркурій, всіх дітей посилає до школи, а Христя все скаржиться, що її хлопці не хотять доходити другого року. "А що я, попом

буду?" —

На цій скрині, межи кожухами, не раз і засинає Тарасик. Тоді мама переносить його до другої кімнати на велике дерев'яне ліжко, де вже сплять Оксана й Галя. Під спів "Видно шляхи полтавськії*... чи "Ой, гіля, гіля, гусоньки на став"..., що наче з-під землі доноситься до нього, засинає Тарасик і в дрімоті йому стає так сумно-солодко за чимось... Чого ще не було... Чи може, — що не буде його ніколи?

— Чом не пішли за мене заміж? — не раз уже чує такі чудні докори то від Антона, то від Петра, татових давніх приятелів.

Ьш уже не раз чує їх, знає, що обоє вони сватали маму а мама не захотіли піти. І Тарасик думав: шкода, що мама не пішли за Антона, було б куди краще, якои татом його був лнтін. Жив ои Тарасик на хуторі коло ліска, талр левада й ставок близько. Кругом поле, кругом гарно, а не так, як тут, серед жидівського смітника, — ні деревини, самий бур'ян попід хатою росте.

Але він зразу одумується: то може він тоді був би не він? Може його й зовеш би не було? Б, з цим важко звикнутися! Як це так, щоб його, Тарасика, не було?!

Як по-правді, то він найбільше хотів би, щоб Петро був його татом. Він має русяві вуса, звішені донизу, і безжурні, блакитні очі. Так смішно лається. "А, бодай ви з носом були!* "А, бодай тебе курка 'лапою вбрикнула!* А тато тільки вдають доброго й веселого.

Тато недобрі!

Вони всю роботу спихають на маму, а як за що візьмуться, то зараз на всіх кричать і штурхають — б'ються...