Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Яке ж то живе там покоління через дев'ять століть? Дивно! І Торчеськ спалили, і людей у половецький ясир забрали, а плем'я живе, розростається, тісно йому стає. Ці торки, що запосіли були тутешні краї і навіть Київським князям у поміч ставали, — і їх десь увібрала в себе українська стихія, хіба що лишилися вони спогад про себе у цих широких Геменевих монгольських вилицях, у їхньому прізвищі Сари Ґюль — Жовта квітка, у Тарасових чорних густих бровах...

— Видко, не мед пив хлопець у тім місті. Сидів би вдома! — сказала дядина Гемениха.

— Нихай, нихай! Що він тут висидить? — заступається тітка Мотря. — Хоч світа побачить.

— А на кого ж їй вчишся?

Тарас побачив, що доведеться тут складати іспита.

— На вчителя.

— О, — розчаровано протягнула дядина Іваниха. — Я думала — на попа! Був би, як покійний дядько твій, Федір...

— Є тим попам тепер! — зневірено махнула рукою тітка Мотря. — Он таке рейдають, що церкву на тіятри заберуть.

— Еге, казали баби: "Як заберуть, то підемо та порубаємо*, — сказала дядина Гемениха.

— Нічого вони не зроблять! То тільки балакають... — запевняє дядько Гемень.

Може хто зневажливо ставиться до цих примітивних, "бабських розмов", але Тарас — ніколи. Він вважає їх дуже цікавими й запашними, він ловить кожен звив у думках родичів, які є не виділеною частиною народу, як він, а цілком органічною. Від цього примітивізму й довір'я, з яким вони його обступили, віє запашним чимось, незайманим.

Він тільки слухав, а вже слухати було що, — виявляється, — те, що доходило до них до хати в містечку — незначна частина того, що діялося на селі.

Про якийсь сход розповідали:

— Це на сході завдав хтось вопрос: "А як же буде із церквою? Тоді той представник, як зачав, як зачав! І договорився до того, щоб голосувати проти церкви, щоб записуватися в безвірники.

— І записувалися? — питав Тарас.

— Еге, якраз! — засміялася дядина. — Деякі почали тікати, щоб не голосувати. Тоді замкнули двері й почали заставляти всіх підписуватися.

— Хто ж це так старався?

— А там позбиралася малечня — комсомольці по п'ят-надцять-шістнадцять років. Та й мусіли люди підписувати.

— То не всі ж на тім сході були?

— А пішли з наганами по хатах партійці — і сам церковний староста записався в безвірники... А були такі, що не захотіли. Он Завіруха їм у очі сказав:

"То що вам поможе, як я розпишуся? Однаково, буду до церкви йти..."

— А тому бідному церковному старості, — перебив Ге-мень, — тепер гочі колють:

"Чого ви йдете до церкви? Ви ж записалися в безвір-ники!"

"Я не винен, що заставили!"

— А, нехай тобі всячина! — спльовує тітка Мотря. — І нащо ще воно так?

— Ти там межи людьми терся, — звернувся дядько Гемень до Тараса вже. — Чи правда, що якась комунія має бути?

Про цю "комунію" глухо вже тоді говорили, коли Тарас востаннє був тут на городі. Говорили про якусь велику ковдру, що нею будуть вкриватися всі, про те, що старих будуть перетоплювати на лій та на мило. Це стверджувалося й різними видіннями людям.

— То є такі, що бачили, як сходило двоє сонців на Великдень... Не спроста воно...

Тоді, — пам'ятає Тарас, — не міг він їм нічого сказати точно, як воно буде, бо й сам не уявляв. Він відповідав на це так, що й сам не торопав:

— Та ні... Зроблять так, щоб усі однаково мали. Хто робитиме, той і матиме всього, чого захоче, а хто ні, — тому нічого не дадуть. Все це про мило і ковдру — брехня!

— Е, ти ще молодий, дурний! Вас там манять...

— Он кажуть старі люди, що прийде такий час, що будуть одні до одних ходити із своїм хлібом.

Тепер про "комунію" уперто скрізь говорять. Правда, самі баби. Гемень, хоч запитав, але зразу ж сплюнув:

— Це все з дзвона вилляли... Бабські теревені! Але, помовчавши, все ж запитав:

— А от, слиш, не пойму я ніяк, як це воно буде. Це, виходить, наче не вільний сам собою? А як я хочу, то сьогодні зроблю, а взавтра ні?.. Та й що мені буде за це?

Видко, він уже не одну дискусію провадив десь із кимось, із самим собою, і вже чув про "общий тік", про "гобщу машину", про хліб, "що будуть видавцями давати"...

Тарас не знав, що йому на це казати.

— Обратно ж, як я коло чогось роблю, то хочу, щоб воно мені йшло. Та й нащо я буду робити, як воно не мені йде?

Тарас і на це не знав, що сказати.

Дядина Іваниха заїхала в їх розмову із своїм клопотом:

— А оце в мене були гусенята, так я їх попродала. Не тра!

— Гусенята то жидівське м'ясо, — засміялася друга дядина.

— А на чорта їх держати? Вони більше з'їдять, — та ще й куркулькою станеш. Хай уже комуни держать...

— їм не тра пір'я!

— Адже їм треба подушок? От хай беруть, та й... глядять. Звикли, щоб на мужицькій голові усе..

Тут і тітка Христя надійшла. їй щось не вдалося в місті. Стомлено сіла на землю:

— Оце таке добро зробили! Пішла в місто, думала купити дріжджів у кооперації, бо їйбо, нема в хаті хліба... Так у тій кооперації, хоч посвищи...

— Еге, вони добре роблять... Тих дурних, молодих, манять, а вони думають, що це лучче...

— Та щоб у цю пору нігде дріжджей не дістати? Та кооперація... тільки паї правлять, а як шість годин, то вже й зачинилися.

— А, зачинилися! Бояться пересидіти...

— Хтять панувати! Та й отаке-о, я вам кажу... Так не-вигбда й так недогбда...

Дядькові Геменеві десь глибоко запали в душу якісь думки. Може про те, що ходитимуть і записуватимуть на пні врожай? А може про що інше? Він мов і не чув ні про дріжджі, ні про гусенят. Щось таке, все ж, насувалося й він не міг тому дати сам ради.

— Ну, а як усі ледачі в комуну зберуться, то що тоді буде? — раптом знов запитав він Тараса.

— То їм дадуть ті, що роблять, не знаєте що? — замість Тараса, відказала тітка Христя. — Адже з тієї криниці й воду беруть, де є. Але чоловік не може так, щоб не думати, щоб у нього не було.

— А я вам кажу, що може! — з притиском, аж загарячився дядько. — Я знаю таких, що літом лежать, а зимою ходять хліба просити... То ти ж знаєш, що в тебе нема, то треба робити!.. А то сидить, щоб хтось дав...

— А хай тебе западь візьме!

— Ні, ви скажіть, чого це так: той стає через п'ять років куркулем, а той?.. Йому й власть допомагає, і кредитами обтикає, мов ватою, й налогу не бере, — а він все одно бідний.

Тараса спустили, нарешті, з уваги. Іспита він склав, треба сказати, поганенько. "Тих молодих, дурних, манять..." —• це ж4і про нього!

А по-їхньому, — хай світ спить, стоїть сто тисяч років на одному місці?

III.

Ні, він іспита не склав.

— А що то воно буде, що з тими облігаціями докучають? — брали знов родичі Тараса на допит.

Таких новин навіть у своїй куркульській хаті Тарас не чув, як почув над річкою Торч.

Самого Геменя за ці облігації роздягли до сорочки та й посадовили зимою в нетоплену лазню:

— Терпів я терпів, та й мусів підписатися на сто карбованців, — розказував Гемень.

— Не мали права, це ж добровільно, — твердо сказав Тарас.

— А як вони ще в ополонку обіцяли вкинути! А хіба не було так, що й вкидали? А хіба не бачив я сам, як він усунув у рот нагана?.. Та й той чоловік збожеволів. А мало людей побив отой скажений бандитюра, начальник міліції?

Тарас провалювався. Що він міг казати, коли вони не "чули", а на своїй шкурі переживали?

І не встиг він будьщо відповісти, бо тітка Мотря когось загляділа.

— Хто то сюди йде?

Дядина Гемениха зиркнула й скрикнула:

— Ой, тікай, бо це — Кольобашка! А їйбо, сюди! Гемень хотів був справді десь смикнути, за клуню чи

що, — та вже було пізно. Кольобашка простував до гурту.

— Нема вже куди... Що то скаже?

— А гопалку яку несе! Більшу за себе!

— От, гидоли! А вбраний який!

Кольобашка вже був близько. Замовкли.

Це був зовсім молодий хлопець, здається, він ще не виріс. Та Тарас його знає. Він був навіть не з Дрижиполя, а марієцький, разом до школи ходили.

Був він з великим портфелем, у синьому галіфе, захисного кольору сорочці й з ремінцем через плече.

— Здрастуйте...

— Доброго здоров'я, — тихо відповіли.

— Дядьку Геменю, я до вас!

— Це вже знов по мою душу?

— Я й своєї не бачив, — ніяково відповідає Кольобашка. — Скільки маєте лишків хліба?

— А, щоб ви вигоріли із своїм хлібом! Доки ви будете ходити?

— Та й чого ви на мене? Хіба я що? Він таки трохи перелякався.

— А чого ж ти прийшов до мене хліба правити, як у мене нема й зерна лишків?..

Кольобашка тимчасом порпався в своєму портфелі й вийняв якогось списка. — Тут ви підписалися... Гемень не дав йому договорити.

— Ну, то що? Підписався, як заставили... Ти думаєш, що від учора до сьогодні ці гроші в мене виросли?

Кольобашка був ще дуже молодий. Кожен раз полохався.

— Та й чого ж це ви на мене? Хіба я вам що кажу?.. Тільки ж...

— Але я ж тобі й учора й позавчора казав, що не маю. Не маю й не матиму до нового врожаю. Що я продам? Де я зароблю? — все більше гарячився дядько Гемень.

— Якби ви були сознательні...

— Я сознательний, а от чи ти сознательйий?

— Як не хочете чогось гіршого...

— Лякай, лякай, я вже ляканий...

Тарас із інтересом спостерегав цю перепалку. Так от він, цей Кольобашка, про якого він стільки наслухався у себе в хаті! Невже ж він, оце плохеньке хлоп'я, може й нагана людям у рот пхати?

З обличчя Геменьового зникли благодушність і гумор. Він уже шаленів. Кольобашка теж перестав скидатися на нодорозвиненого хлопчака, він мінився, розчиняв нащось портфеля й хапливо висмикував звідти папери, та не ті, які потрібні були, бо швидко клав назад.

— Як не хочете добром помогти советській власті, то ми вас заставимо! — кричав він.

— Може б ви трошки тихше? — запитав Тарас у Кольо-башки.

— А ти хто будеш? — визвірився Кольобашка на Тараса й раптом аж наче зрадів:

— А, от яким вітром тут віє! Тут куркулі підкльовують... Близька рідня Сарґоликів!

— Та ну вас к лихій годині! — знизав плечима Тарас. — Я тут при чому?

Але Кольобашка вже погнався, наче він впіймав корінь зла й тішився, що ось, нарешті, з ним розправиться. _

— Оце такі-о собачки щодня бігають, — презирливо сплюнув за ним услід Гемень. — Дають їм власть у руки, — збиткуються над людьми. Він тобі нагана в рот суне, а ти не маєш права на нього поскаржитися. Бо їх власть...

Тарас мовчав. Чи ж справді він "підкльовував", щоб дядько Гемень КольобашКу прогнав? Тим, що мовчав та дивився, що робиться над річкою Торч?

Чесно кажучи, йому треба було роз'яснити дядькові, агітувати за позику соціялістичній державі.

Але як, коли факти агітують сами за себе?

— Тарасе, чи ти довго ще там? — перебив його думи Галин голос з-під розложистої верби.

IV.

Цей перший вихід у світ після довгої відлюдности ударив на Тараса, як струмінь свіжого повітря після темниці.