Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Вона додала свою улюблену фразу:

— Давайте лучче чистим, откровенним язиком говорити ... Ось ви, дядьку Овраме! Ми всі знаємо, що ви бідняк. Чом ви й досі не подали заяву в колгосп?

— Я свій хліб із'їв, — та й як піду?

— А тепер що ви будете їсти?

— А яке кому діло? Буду голодний! .. — знервовано скипів Оврам. — Яке кому діло? ..

— Бо жалко нам, що ви несознательний, куркульську руку тягнете, — умовляла Гапка.

— Ну, хто має яке питання? — поспішився аґроном, щоб до гострого слова не доходило.

— Я запитання ніякого не маю, я буду говорити так, як є, — почав Кича. — Ось у мене реманент і кінь. А в Кара-камболя дві корови, він їсть молоко. То це, виходить, мій кінь робитиме на Каракамболя?

— З коровами буде з'ясовано. Може прийдеться й корови звести.

— А їйбо, корови не віддам! — визвірилася на аґронома Мартоха Каракамболь.

— Бліже к дєлу! — строго подивилася на Мартоху Гапка.

— Та я нічого, пішов би, — провадив далі Кича — але страшно, що сьогодні підеш, а взавтра викинуть...

— Народ у нас заляканий, — озвалася баба Каленичка:, якої ніхто й не питав. — Якби ж ваші не страхали людей! Якби ж того хоч хліба був чоловік довольний. Хіба ж ми-сленно — чоловікові попомахай тим ціпом цілий день без сала й хліба?

— Нащо ціпом? Машина змолотить, — заспокійливо перебив аґроном.

— Еге! Машина змолотить та й повезе, а ти тут, як знаєш!

— А от, скажімо, як земля навдобна, або сімена ледачі, непрацездатні, тоді що? — десь із глибокого кутка вилетіло запитання.

— А як град зіб'є? — пурхнуло звідтіля й друге.

— Не може бути в радянських умовах, — заперечив аґроном.

— Треба оштрахувати град... — спробував пожартувати той, що не переставав димити своєю махрою.

— Ми не впротів колективу, — знов влізла із своєю розмовою Каленичка. — Ми ще й допоможемо йому... Зберемося, поробимо два дні, а на весну може й самі вступимо ... Тільки ж не одказуйте нам у кооперації мила й чобіт...

— Не записуйте! — крикнула перелякано Каракамбо-лиха. — А то заставлять робити!

— Ти б краще помовчала! — штовхнули бабу Каленичку вбік.

— Та я ж висловлювання давала, — невторопно сказала баба Каленичка.

— Безсовісна ти людина, як тобі не сором! Треба по существу, а ти не туди їдеш.

— То це значить як? — розгнівалася баба Каленичка. — Чорти, не дадуть доказати, а тоді виходить не до порядку! . .

— Це невєрне запитання, — почав мирити бабів Чолом-битько. — Треба коротко, а ви зразу й запитуєте, й висловлюєтеся. Так ми ніколи до соціялізму не дійдемо, як будемо не по существу балакать ...

— Ану вас к чорту! — узлилася Каленичка й насупилася.

— Слухайте сюди! — встала Гапка. — Давайте, будемо говорити по душам. Он у канцелярії сільради стоїть хліб. Чий він, — чорт його знає! А ви знаєте, в кого ми його знайшли? В такого бідняка, що голим тілом світить, у Йосипа Дробота. Ясно, що не його. Коли ми його притиснули, то він признався, що куркульський. Нібито, п'ять пудів він заробив у Кіндрата Моголівця, а десять пудів Кіндрат у нього поставив, бо була буря й мусів скинути по дорозі. . .

— То який же Кіндрат Моголівець у біса куркуль? — не стямилася вдова Соломчиха, Кіндратова кума. — Роби й ти так, як Кіндрат робить, день і ніч, то й у тебе буде .. .

— А як хтось із себе строїть ледачком . . .

— Всі селом скажемо, що трудяка чоловік, — ще хтось підтвердив.

— І як попросиш що помогти, то все послухає . ..

— В Кіндрата Моголівця — млин, — сказав Чоломбитько.

— Він цього вітряка своїм горбом приробив!

— А як своїх, то ви не бачите? Он Ладьків батько побив січкарню, щоб не платити придналогу, то він і не куркуль?

— А в другого бідняка стоїть куркульський кінь, — мов би не чула цієї зливи реплік, непохитно провадила своєї Гапка. — Серед нас є ще такі, що несознательно за куркулем тягнуть. Може б ми вже звикли до думки, що ми — хазяї села, а не куркулі?

— В нас уже куркулів нема! — крикнуло разом кілька бабів.

— Отож, я й кажу, що вам ще треба сознательности набратися, бо ви ще не тямите, що найбільший наш ворог — куркуль. Ви його переховуєте ... Глядіть, щоб і вас декого не потрусили та не знайшли куркульського коня, або корови якої, або ...

— Чорт його бери, шукайте! ..

— То як же буде з Кіндратом? — запитала Гапка.

— Я думаю, що його, як Хому Ґудзя та Семена Криво-ручку, треба ліквідувати, як клясу — набравшись духу, сказав Чоломбитько.

— Поки вони в селі — діла не буде! Скільки до них ходили, умовляли, просили, щоб ішли до колгоспу... То що з таким робити? — перебила сама себе Гапка. — Поки вони в селі — діла не буде! Куркулів треба розорить, щоб і коріння викорчувати. Як із тридцять чоловік знищимо, то від цього не згине село .. .

— А по-моєму, — несподівано вставив своє слово дід Бедрик, — а по-моєму, хай би собі люди жили так, як жили. Як дядько має, то й держава має...

— Як куркуль був, то не пухли з голоду, а тепер пухнемо, — знову не витерпіла Каленичка. — Куркуль рятував від голоду, а тепер — яшний хліб. Що приробили — забрала власть. Навіть і картоплі нема. Як є шматок хліба, то не знаєш, чи сьогодні їсти, чи на завтра залишити. Пшона нема, а вони ще й вговорують! ..

Знов не туди потягла Каленичка. Вона, як і всі інші, не зразу зрозуміла те, що сказала Гапка.

Лише за кілька хвилин почали розгублено бовкати:

— Та й що це?

— Та й як це?

— То й нас уже беріть та розкуркулюйте!

— Не дамо своїх куркулів, — рішучо вигукнула баба Каленичка. — Це вперед до них, а тоді й до нас візьметеся!

— Робіть, що хочете, а нас не мішайте! Щоб не було, що бідняк винен, в случаї чого...

— Як ви говорите? В случаї чого? То ви чогось ждете? Якоїсь переміни? — єхидно здивувалася Гапка, аж брови порозліталися ластівками над її тонким профілем.

— Тоді куркуль скаже: "Не Кольобашка розкуркулю-вав, а Кича!"

-— За свою шкуру боїтесь? Нема клясової свідомості в чоловіка, нічого не вдієш, — картинно розвела руками Гапка. І де вона навчилася цих ціцеронівських манір?

— Бо що він буде там на Соловках робити? Це коли б весною ... — напирав прямо чоловічина.

— Тут їм ніхто землі не дасть. Треба, щоб вони проле-таризувалися, а тоді стали, як ми...

— Це взавтра й нам таке буде. Випишіть мене з цієї комуни, я не хочу! — запротестував той, що запитував про непрацездатні сімена".

Буря схвильованих окриків не вщухала, а росла, перетворювалася на якийсь безладний галас. В ньому можна було розібрати поодинокі вигуки.

— Тепер зайти та підряд усіх нас розкуркулювати!

— Ну, обібрали, ограбили, — та й буде! Нащо ще й висилати?

— Берете їх — забирайте й нас!

— Є постанова, що куркулів усіх виселять, хочете ви того, чи не хочете! — нетерпляче крикнула Гапка.

— То не треба нас і питати!

— Як вам треба, то везіть, а нам куркулі не заважають ... Хочете, щоб сказали, що біднота виганяла хазяїв?

— Нащо нам така ганьба?

— Це не ганьба! Це якби робітники сказали так, що капіталістів виганяли... — крикнув Чоломбитько.

Але приклад був явно невдалий. Трудно було порівняти капіталіста з Моголівцем.

Гапка й Чоломбитько вже бачили, що нічого не вийде в них сьогодні, не ухвалить громада розкуркулити Кіндрата Моголівця. Гапка зблідла. Ще одне слово — й ці розпасійо-вані баби кинуться на неї з кулаками. А що скаже районовий партійний комітет за те, що не виконано сьогоднішнього завдання?

— Товариші! — поспіщився Тарас із своєю частиною сьогоднішнього порядку денного. — Я гадаю, не всі ще знайомі із зразковим статутом сільськогосподарської артілі. Як розподіляються, скажімо, фонди ...

V.

Місяць уже підбився високо вгору і світив з усієї сили на чистому, без єдиної хмарини, небі. Останнє листя ще трималася сиротинно на дереві, але вже всюди лежала печать осени. Чи то місяць так світив, чи справді паморозь вкрила землю — так усе сріблилося.

Тарас вертається із куткових зборів. Тільки в казках буває така ніч. Такі ночі створено для того, щоб нагадувати людям про чистоту, красу й щастя.

З силою вибухло й розлилося в Тарасові кохання до невідомої. Так за цією шаленою завірюхою, що хурделить навколо нього й забирає всю його енерґію та подуми, раз-у-раз несподівано вривався в душу цей рефрен, крик стуженої душі за нею.

Хто вона? Де вона?

Він її не знав. Не бачив довкола себе.

Поперед нього йшов, клишоного перевалюючись з ноги на ногу, старий Самсон Бедрик. Видко, думав, що сам він на вулиці, бо тоненько щось про себе наспівував.

Цей Бедрик де не ходить, то наспівує, ніщо не може змінити його пречудесного настрою. Він перекладав на спів усі свої думки й пригоди. Часто, прислухавшись, можгіа було розібрати: "Жалко мені цього світу, що минули марно літа..." чи "Я горілочки нап'юся та й ума наберуся..." Або й зовсім не до прикладу: "Клята баба, Самсон винен, все на Самсона ..."

Ніде правди діти, Самсониха була таки трохи винна, що в діда Бедрика відкрився поетичний талант. Вперше він заспівав, як трапилася ота халепа з чорною ягничкою. Ось як скорбно оспівав її дід Самсон:

Зарізав дід Бедрик Чорну ягницю, Зарізав, зарізав, Викинув на гору,

Щоб не було Того поговору, Що він зарізав.

Як прибігла Варка, Та й руки зламала: "Тут моя праця, Тут кривавиця, Тут моя, тут" моя Чорная ягниця, Що він зарізав".

У неділю рано В усі дзвони дзвонять, Вже ж Бедрика По цвинтарі водять. Били його, били Ще й волочили Чорнії кудра Закривавили, — Що він зарізав.

Щоправда, до прикладу треба було трохи прибавити, бо в діда Бедрика зроду не велися "чорнії кудра", а досить було бабі Самсонисі задзвонити язиком, як здавалося, що дзвонять в усі дзвони по "всій імперії".

Що ж то дід Самсон тепер виспівує? Тарас прислухався.

Тихе лунке повітря чисто доносило до нього слова Сам-сонової пісні. Дід може й не чув, що хтось іде позад нього. Він співав:

Подивися, Ленін, сам: Записавсь я в комнезам, Записався в комуну, Та й сам к чорту забіжу, Записавсь я в колєхтів Та й робити не схотів ...

— Що це ви таке цікаве співаєте, діду? — наздогнав Тарас старого.

— А це я про себе. Це Ленін, значицця, каже, щоб ми йшли до колевгоспу, а я з ним оце й раджусь. Я питаюся його, чого це так, що я ніби дуже стараюся по його шляху йти, а в мене нічого не виходить.

— Заждіть трохи, вийде ... — приобіцяв Тарас.

— Еге, вийде! Зженуть усіх до одної казарми... А як я не хочу! Я собі робив, що хотів, а тепер ...