Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Нагорі працювало кілька чоловік, — здирали бантини. Ламали їх хату, — нагло, ні словом не попередивши їх.

Навкруги стояв їдкий пил, тоненько осі дався на галуззя вишневого саду.

Ще якої півгодини — й уже до стін доберуться.

Керував цією роботою... Ладько Чорноїван, двоюрідної сестри, Наталки, синок, завзятий активіст і комсомолець.

За Мар'яною вибігла й Харитя. Побачила й задерев'яніла.

Першою її думкою було — там на горищі заховано в них пуд пшеничного посліду, їх велике багатство. Мама берегли, щоб було чим закропити душу на великі свята, бо вже давно сиділи на ,яшному. Та в цю ж мить забула за послід, — побачила зомлілу маму, безсило схилену коло тину.

— Чого роти пороззявляли? — крикнув згори на тітку й сестру в третіх, Харитю, Ладько. — Вас добром просили, то ви не хотіли? Викидайтесь із хати, бо зараз почнемо стіни ламати.

Харитя не знала, — чи їй матір рятувати, чи послід на горищі, чи скриню в хаті, — а чи прогнати цього дурноверхого Ладька, підлизника до совецької власті.

— Мамо, мамо! — тоненько запищала вона, вчепившись матері на шию. — Яке вони право мали до нашої хати?

— Не ваша тепер! Це колгоспна! Колгосп продав радгоспові з умовою, щоб за один день розібрали ... — осів трохи Ладько, побачивши, що тітка не підводиться, а Харитя його не боїться.

— А ми ж куди? — питала Харитя.

— А ви, куркулі, йдіть, куди хочете ...

— То я й на тебе скажу, що ти куркуль, та й що ти мені зробиш? А січкарню нащо розібрали й сховали?

— Поговори-но мені ще ... — промурмотів Ладько. Покинув сокиру, що орудував нею, і почав злазити

з хати.

— Як не хотіли добром слухати... — бубонів він сам до себе й широким, рішучим кроком пішов до хати.

За кілька хвилин ті клунки, що недавно спаковували Харитя з Мар'яною, вже були надворі, власне, в саду, побіч напіврозібраної хати. На підмогу Ладькові прийшли Чоломбитько й Гапка — голова сільради.

Винесли туди ж, у сад, скриню, почали виносити начиння.

Мар'яна ще й досі не промовила й слова. Німа сиділа на землі, коло тину й дивилася, як розв'язують клунки й розвішують її, ще дівоцькі, вишивані сорочки, спідниці, рушники та інший скарб на вишневому галуззі. Не помічала, що кожух її майже не вкриває, хоч Харитя наче й вгорнула її.

Харитя бігала поміж розвішаним і розкладеним добром, кидала очима на всі боки, — боялася, щоб не здогадалися, де вона сховала квітчасту, тернову, ще бабину хустку. Час від часу вона прибігала до матері, щось поправляла на ній і знову кудись бігла. Не могла всидіти на місці.

Вже все начиння стояло надворі, вже починали розтягати стіни. Тоді Мар'яну й Харитю одігнали далі, Мар'яна сіла знов, вже йо той бік тину, — така чогось слабість пішла в ноги. Дивилася й, мабуть, нічого не розуміла. Чого це підходять люди з села, їх таки сусіди, — й питають?

— Ця спідниця скільки коштує?

Чоломбитько казав якусь дрібну ціну. Вже хотіла брати спідницю жінка, як друга набавляла карбованця й забирала собі.

Так одну річ за другою продавали, а Чоломбитько тільки покрикував:

— Кто больше? Кто больше?

А хати вже не було. Стояла лише піч із ще невипеченим, забутим хлібом.

V.

Якби можна було завернути хвилину! Ту хвилину, коли зважував: так, чи ні. Якби владна була людина, чи бодай людство, чи хоч самі боги, над часом!

І в безсилості своїй перед менущою хвилиною людина знеможено стискає скроні руками.

Так стискає Серафим Кармаліта свої скроні, виходячи — від Валер'яна Климовича, непомітного статистика райвиконкому.

Якби Серафим у ту хвилину, назавжди зниклу, сказав: ні! Він би тепер вже може не існував би, може був би десь у Казахстанських шахтах, чи сибірській тайзі, — але не в засланні духовому, не в смерті моральній. Та хвилина була ембріоном всіх життьових можливостей, з неї могло б народитися зовсім інше теперішнє, ніж те, що є.

Вже кілька років носить на душі Серафим Кармаліта оцей важкий тягар таємне співробітництво в ГПУ. Він зобов'язаний щотижня доповідати начальству про всі свої зустрічі й розмови. Начальство не обмежується усними звітами й вимагає про все писаної документації.

Коли б спитати Кармаліту, — чому він пішов на цю роботу? Чи щоб урятувати себе від арешту й заслання, чи з ідейних переконань, що революція потребує не тільки парадних героїв, а й сажотрусів та "золотарів", чи з любови до ризикованих та гострих ситуацій, з авантурницьких нахилів — він би не сказав точно.

Одно тільки вірно: любив усе життя гратися з небезпекою, відчував якийсь п'янкий холодок від серця до п'ят, коли доводилося йти на риск.

Кармаліта недарма називав себе не раз "скороченим виданням історії України в швидкісних темпах". Це була до-стоменна правда, що в п'ятнадцять років він уже виходив із обрізом на широкий шлях, уявляючи себе не то Карлом Моором, не то Кармелюком. В такий спосіб намагався він тоді поновити потоптану справедливість на землі, на Україні.

Так само щиро всім серцем кинувся він у крутіж петлюрівської епопеї, серце його палив жар боротьби за Україну. То був шлях до відновлення дорогої йому справедливости, в яку залюблений був він ще змалку.

Коли відступала петлюрівська армія з України, його звалив тиф. Трапилося це з ним на Дрижипільщині, в селі Марійці. Одна проста сільська жінка виходила його, як рідного сина, й він, оклигавши, знову пішов у широкий світ.

І тоді він не здався, ідей своїх національних не розгубив, з натурою не розстався. Він, будучи з природи красномовним, бо мав-багато чого сказати, і цим може гадаючи притамувати той жар, що палив його душу, став попом. Це було в ті часи, коли другі священники скидали з себе рясу, коли писали в газеті про те, що релігія — опіюм для народу, коли народ будився та не знав, які шляхи сліпі, а які ведуть у майбутнє. Саме тоді Кармаліта набрався дерзання й став автокефальним священником.

Правда, не довго був він ним. Йому було ще тільки двадцять років, він був не хто, як неук, невіглас. Він дуже скоро побачив, що наслідки його вчинку не викупляють жертви героїзму. Не мав він і поля для розмаху, і треба було йому ще вчитися.

І він із викликом, навіть не постригши своїх локонів, але змінивши рясу на облатаного, смішного кожушка, пішов учитися до університету із довідкою, що він — син горлів-ського шахтаря, походженням із сёла такого-то. Довідку йому видало рідне село, бо це не суперечило дійсності. Батько його загинув у шахті, як він ще був малим, а він виріс у материних родичів.

І от там, у вузі, сталася з Серафимом Кармалітою дивна метаморфоза. Ті ідеї, які жили в ньому, яких він доходив самотужки, ідеї великого й справедливого гуманізму, не для верхівки, а для широких народніх мас, виявляється, вже давно й краще' за нього розроблені у книгах великих мислителів та революціонерів. Перша книга з політмінімуму і взагалі перша книга з політичної освіти "Історичний ма-теріялізм" Бухаріна, тоді широко розповсюджена по вузах, поставила догори ногами всі його попередні думи й переконання.

Кармаліта мав темперамент політичного діяча, але він плив самотужки, не мав над собою доброго впливу. Жодна філософія й теорія не торкалася ще його незайманого розуму. Він досі боровся за Україну, як підказувало йому серце.

І от діялектичний матеріялізм із залізною логікою доводить, що всі оці місцеві течії, оці національні рухи суть рушійною й революційною силою в умовах капіталізму та імперіялізму, але стають контрреволюцією, гальмом, архаїзмом, реакцією в тілі першої в світі соціялістичної держави робітників і селян.

І гарячий Серафим Кармаліта бухнув заяву до комсомолу. Його прийняли.

Не хотів довгий час згоджуватися Кармаліта тільки з одним: що прагнення незалежного національного шляху України є прагненням української буржуазії, — капіталістів, поміщиків і куркулів. Ніяк не хотів він почувати себе, — українського бідняка й робітника, — сліпим знаряддям У руках отієї спритної, ненажерної буржуазії. Він пішов до Петлюри боротися за те, щоб український хліб, цукор, вугілля й залізо йшли на потреби України а не на процвітання

Москви, на будівництво заводів, електровень, палаців, бібліотек та університетів тут, удома, а не в Росії.

Але в цій душевній незгоді остаточно збило його те, що на практиці, в житті, він бачив багато фактів: найтвердішими, незламними оборонцями національної культури були якраз не бідняки, а заможні шари, — діти куркулів і попів. Так ствердив і процес СВУ, який аж кровно обходив самого Кармаліту.

А йому, бідняцькому синові, що тратити в пролетарській державі? Ні маєтків, ні десятин не мав, але йому пролетарська держава широко відчинила двері освіти. Йому, й таким, як він, найбіднішим. Чи ж може зробити це влада, ворожа народові? Бібліотеки — народне добро, користування ними мусить бути безкоштовне, — сказав Ленін. І справді так було. Влада трудящим! Нетрудовий елемент мусить в інтересах народу змінити свою хижацьку природу, або зникнути. Культуру й мистецтво — в найширші маси!

Чого ще треба? Мир халупам, війна палацам! Чого ще людині треба?

VI.

І дивно! Тай само руба поставив питання й перший слідчий, як викликав Кармаліту до себе, десь по якімсь часі після вступу його до комсомолу.

Це було в ті часи, коли всі вони, студенти й студентки, бігали по літературних вечірках, коли всі вони писали і всі хотіли бути письменниками, а хоч "болєльщиками" ...

Це було в ті часи, коли єгипетська богиня, Тося, водила його по міських вулицях, хоч була вона з ним, а хоч і не була, коли все, кругом точило щастя п'яної радости...

О, Серафима Кармаліту вже давно вивчали! Перед носом у себе слідчий тримав цілу теку Серафима Кармаліти: знали достоменно всю його незвичайну біографію, думки й навіть окремі вислови.

— Скажіть, будь ласка, чи ви комсомолець? — питав слідчий, кидаючи оком то на нього, то на папери.

Так, ніби він не знає!

— Комсомолець.

— Чи не скажете ви, які мотиви керували вами, коли ви вступали до комсомолу? Тільки так прямо, щиро кажіть, бо ми однаково все знаємо.

— Ви може думаєте, що я хотів комсомольським квитком приховати те, що я був бандитом, петлюрівцем і попом? — сміливо відповів Кармаліта. — Ні, не тому! Я щиро вірю, що єдино комуністична партія, вчення Маркса й Енгельса виведуть Україну на шлях найвищого її розвою. Я хотів навчитися, як це робити.

— Ми вам віримо, — сказав слідчий, проникливо глянувши на Кармаліту з-над теки.

"А чого ж ви хочете?" — хотів запитати Кармаліта.

— І таких людей...