Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Може я був коли недобрий, несправедливий до вас... Я не бачив нічого гарного змалку, мами не мав, то й сам став таким ...

А Федько лежав у цей час у церкві — невпізнаний, спотворений, синій, чорний, — з печаттю передсмертної муки і скарги на жорстокий злочин проти його сімнадцятилітньої долі.

Закатованих хотіли покласти на ніч у старій волості, де час від часу, як збиралося багато заарештованих, робили холодну. Але мама з несподіваною рішучістю запротестувала. Хоч цю останню ніч хай перебуде в урочистій святості, в храмі, а не в захарканій холодній.

Прийшли від райпаркому до них і сказали:

— Вирішено ховати всіх з музикою, громадським похороном. Вони загинули на радянській роботі.

— Тепер, мертвого, хочете відвоювати собі, а як був живий, то ви його відганяли... — гірко сказала мама. — Не хочу я!

Ніхто не розумів серця матері. Для них всіх була це сенсація, неприємність, страх... Страшна доля юнаків викликала жаль до них... Але що смерть ця ґвалтовна роздерла навпів серце матері, — цього ніхто ніколи не збагне, доки не переживе сам. І як переживала вона, — така вразлива на найменшу дрібницю?

Районові власті не хотіли знати цього. Вони хотіли з похорону зробити політичну демонстрацію, а ці куркулі держаться за свої забобони.

Сарґоли поховали свого сина церковним обрядом, із священником і без музики.

Так захотіла мати. Що могла найкращого, те дала своєму синові наостанку. Хоч похований хай буде по-людському.

В хаті, де все ще віяло недавно урваним життям, де кожна річ нагадувала про Федька, увесь час говорили майже пошепки, майже не говорили. Мама замкнулася в собі, вона сама з собою переживала свою невитравну скорботу. Вона зовсім змінилася. І так завжди сумний її погляД став зраненим, страждання втрати точило її. Вона тепер вже ніколи не всміхалася, не було в ній гумору, вона мов погасла.

А в Дрижиполі тільки й говорили про це. Хто замордував хлопців? І сходилися на одному — Дука.

Про цей виклик до райпаркому Тарас нагадав тоді, як вдруге, вже до школи, прийшла звідти повістка. Що там могло бути таке негайне? Може в зв'язку з загадкою їх нещастя? Може райпарком натрапив на сліди злочинців і потрібні якісь додаткові відомості?

З думою десь далеко-далеко зайшов він до райпаркому.

На такі офіційні виклики ще ніколи не ходив. Дмитро Степанський ніколи його не викликав, — але Дмитра вже не було. Його недавно зняли з роботи за невиконання пляну колективізації в районі.

Тарасові довелося довго чекати. Нарешті, його впустили до нового секретаря.

Шварцов без зайвих передмов, бундючим тоном, мов до наймита, сказав:

— До нас дійшли відомості, що ви дискредитуєте одного нашого цінного робітника, розпускаєте про нього всякі брехні,

— Я? Кого саме? — мов прокинувшись, запитав Тарас

— Ми не можемо дозволити, щоб всякий, — чогось підкреслив слово "всякий" Шварцов, — щоб всякий оббріхував наших робітників ... Трахтенберґ — випробуваний старий комсомолець ...

А-а-а! — зрозумів, нарешті, Тарас

Так оце вони заради цієї дрібниці хотіли, щоб він у день похорону брата йшов до них "дуже спішно"?

— Я нічого не брехав.

— Ви, здається, вчитель? — подивися згори вниз на Тараса секретар райпаркому. — Свідома людина, а ніби не розумієте, що дієте на руку клясовому ворогові. Вам прий-деться подати спростовання.

— Чого?

Тарас не розумів, чого цей Шварцов говорить із ним начальницьким бурчливим тоном, уникає дивитися ввічі... А як дивиться, то наче не бачить живої істоти, а лише спинку крісла.

— Чого? — перепитав, а вірніше перекривив Шварцов.

— Вашого наклепу ...

— Але ж справа була так, що обоє ми зустрілися вночі й перелякалися одне одного, але ніякого Дуки ...

— Про Дуку нам дозвольте знати!.. — перебив Шварцов.

Не дає навіть говорити.

Страшним холодом чужости війнуло на Тараса від цього секретаря. В цей час, в дні найбільшого горя, горя на все життя, оцей плюгавець морочить йому голову якимись нісенітницями, не вартими виїденого яйця. Хіба його доторк-нула їхня жалоба? Чуже й байдуже воно йому, зате Трах-тенберґів сором прийняв он як до серця.

Тарас розгнівано встав і запитав:

— Оце все? Я можу йти?-

— Ні, я ще не скінчив ... Цікаво! Що ж ще?

— Крім цих антисемітських пліток, ви, я чув, розповсюджуєте антирадянські анекдоти. — Шварцов заглянув у якусь теку. "Чи буває у вас міґрень?" — "Що ви? Я на нього доніс навіть у ГПУ!" Це вашої фабрикації? Також про попа ...

— Про якого це попа? — розкрив очі Тарас Можливо, він і розказував десь якусь анекдоту. їх так

багато ходить. Але ж ...

— Отже, ви не заперечуєте? ..

Тарасові хотілося встати, плюнути й піти. Яка різниця

— чув чи не чув, розказував, чи не розказував? .. Воно це все так далеко від нього. Хтось їх творить, ці анекдоти, вони переходять із уст до уст. То це добре, що люди не втратили здібности сміятися.

— Гаразд, я замкну рота, — бовкнув Тарас, встаючи.

— Ні, я маю до вас ще одну справу, — настирливо вчепився до своєї жертви Шварцов. — Тут у Дрижиполі живе один куркуль, нетрудовий елемент. Також на прізвище Сар-ґола. Мав до революції крамницю, будинки й сто двадцять десятин землі. Чи він вам якийсь родич, чи так однофамілець, випадково?

Шварцов ще й збиткувався! Тарас повинен був сам сказати:

— Цр — мій батько!

В іншій обстанові, коли б це був Дмитро Степанський, людина більш менш широкого діяпазону, а не ця напиндючена чужа жаба, що ледве цідить до тебе звисока й презирливо слова, коли б Тарасова душа не була в глибокій жалобі, — Тарас би розмалював батька в смішних і зворушливих рисах, як це не раз вони з Федьком та Галею й мамою робили. Справді бо, химерна була в їхнього батька вдача, — така товстошкурість у буденному житті, а така тонка, ніжна вразливість до всякого гарного, до мистецтва. Якесь дитинне замилування до свого сопілчаного виробництва, безжурність, вічні походеньки по оказіях. Політичний світогляд, що вільно вкладається в три слова. Тарас вбачав у долі свого батька життєву невдачу, — має душу мистця, а все життя робив не те, чого прагнула та душа.

І якби це був Дмитро, він би йому без вагань, чисто-сердно сказав, що Тарасові з батьком не по дорозі, батько його ніколи не переробиться на революційний лад і що не хоче він, щоб його з батьком мали за одне нерозривне.

Йому ж, цьому огидному Шварцову, він сказав:

— Ніколи в мого батька не було ста двацяти десятин, а лише п'ять. З них він уже здав державі три гектари.

— Не все одно, що в батька, що в діда? А чи ви маєте з батьком які зв'язки?

Нахабство Шварцова ставало щораз нестерпніше.

— Так! Той зв'язок, що він є мій батько...

— Це, по-вашому, не є зв'язок? Хто дійсно пориває з клясовим ворогом, той публічно в пресі його зрікається.

— Я цікавий знати, як це зробити, щоб він перестав бути моїм батьком? І ніяка заява не в силі моїх обов'язків перед...

Але Шварцов не дав договорити.

— А вам не заважає працювати в радянській школі, виховувати молодь у пролетарському дусі...

— Що?

— А те, що ви — куркульського походження!

"Якого ж ти походження? .. Твій батько оселедці, чи сірники продавав?" — хотілося спитати Тарасові. Він з викликом відповін:

— Ні, не заважає.

— Ну, так нам заважає. Антисемітів, куркулів і анти-радянськи настроєних вчителів нам не треба. Як ви можете виховувати дітей у антирелігійному дусі, коли ви влаштовуєте попівські похорони?

На якусь мить він навіть подобрішав: — Раджу вам подати заяву про звільнення. Все! На цьому закінчилася розмова Тарасова з диктатором Дрижипільського району.

VIII.

З кабінету секретаря райпаркому Тарас пішов просто додому з почуттям, наче його побито палицею, мов нубійського раба.

Він не чекав, шо знайде вдома якусь розраду. Його тягнуло додому, як тягне на могилу до свого близького.

Пустка вдома стиснула йому серце. Сестра Оксана із дитиною вже поїхала, Федько відійшов від них назавжди, Галя була на роботі.

Батько, начепивши на носа окуляри, скинувши піджака, стругав рубанком. Йому забракло грабель і він ретельно коло них трудився. Нащо вони були йому потрібні, як він років з п'ятнадцять не був у полі?

Зате мама сиділа, згорнувши руки. Цього ніколи з нею не бувало. Вона завжди була в русі, цілий день. А тепер сидить, дивиться поперед себе — нічого не бачить.

Кому потрібне було Федькове життя? Хто, жорстокий, убив його? Яке право мали вбити її дитину? Якби був хворий, то не так може тяжко було б його втрачали...

Кому було потрібне життя цих трьох юнаків? Ще й візник коло них загинув.

Казали, якась шайка циган уже не одне таке вбивство вчинила. Казали, що вона лютує по всій окрузі і, грабуючи по дорозі людей, закидає мотузки їм на шию, душить, а потім роздягає.

В голові їй проносяться ті можливості, що могли б запобігти нещастю. Якби спинила, сказала: не їдь! Т'адже їй снився сон — відрубала пальці на нозі й кров дуже йшла.

В день виїзду він казав: "Так чогось не хочеться їхати, як умирати!.." Чом не.сказала: "Ну, то не їдь!"?

І мама почуває свою непрощенну вину.

Чом вони не послухали, не переночували в Кривчунці?

Того дня страшного згодили хлопці одного чоловіка, щоб їх відвіз додому. Чоловік уже запріг коні, вже посідали на сани, як у візника щось обірвалося в упряжі. Чоловік розпріг коні й сказав:

— Не поїду! І вам не раджу. Ночуйте, а поїдемо завтра! Молоді хлопці, дурні ще! Почали сміятися з бабських

забобонів, згодили другого. А якби так послухали? ..

Мама хоче перенестися в стан сина, в ту хвилину, хоче сама пережити ту передсмертну його годину, смертельний жах... Може б йому тоді легше було? Може кликав у останню хвилину її?

Вона нічого іншого, крім цього, не може й думати.

А це ще щось має бути. Такий знак. І вона боїться про той знак думати.

Прийшов Тарас. В інший час він би зразу розказав про допірішню сутичку із Шварцовим. Тепер не сказав. Пожалів. Ще додавати досади?

По хаті бродив жах, сум, моторошність. На столі лежав образ.

— Де ж це тато?

— А де ж! Он, струже щось! Грабель йому притьмом забракувало. Тут такий знак... а йому за всі голови. Чи це ще перед яким нещастя^ чи що? Чи вже ми такі грішні перед Богом?

— А чого образа зняли?

Мама із страхом подивилася на стіл. Вони впірнали все глибше в якийсь каламутний, зловісний вир, їх мов тягнуло туди на дно.

І Тарас повів очима туди, де дивилася мама.

— Ти знаєш, що сьогодні було? — мама знизила голос др шепоту.