Листи - Павло Грабовський

нас можливими, і бували випадки, що голодовки кінчались смертю. Зимою 1887-8 року я був перевезений до Московської центральної тюрми, а 7 мая посланий на Сибір, строком на 5 літ, адміністративним порядком, містом заслання мені був визначений Балаганський округ, Іркутської губернії, де я й опинився в останніх числах вересня... Тут встає світлий, чаруючий образ моєї сестри-побратими тепер покійниці, з к[от]рою разом довелось міряти Сибір, котру я любив, як нікого в світі вже не любитиму; вона йшла в каторгу за працювання в тайній друкарні і сконала від катових рук, полягла під ударами дубців... здавалось, ніби ангел зійшов між люди,- таку думку завжди прокидала ота рідна, прекрасна істота... Ми помінялись хрестами на вічне братерство... плаче моє серце нерозважне по ній з того часу, як зачув про її долю,- і не знайти йому вже відради... їй присвячено чимало з моїх віршів, яко нікчемна данина побожної пам’яті... В Балаганському окрузі я знову взявся за перо українське і зіклав збірничок - віршів десятків до семи (тут було багацько перекладів з Шіллера, Гете, Гейне); той збірничок я сам порвав потім, зберігши з його не більш 3-4 власних віршів; мої українські почуття на чужині прокидались з новою силою,- душею я линув до України, котру надовго втратив... Але мої митарства не скінчились... 22-го марта 1889-го року відбулася якутська різанина над товаришами. ...Ми, балаганці, одгектографували протест против тії різанини і розпросторили по Росії. 7-го серпня 1889 року мене арештовано докупи з іншими і посаджено в іркутську тюрму, де я вибув до порішення справи три з половиною роки. Іркутський суд вирік усім нам по 4 роки каторжних робіт, але Сенат, що мусив переглядати справу, відкинув 3 той засуд, вирікши: рішення всіх прав стану з поселенням в найдальші країни Всхідного Сибіру,- і таким робом я опинився оце в Вілюйському окрузі, у страшній глушині, серед якутів, не тямлячи ні словечка по-їхньому; через десять років можна буде тільки сподіватись на вороття прав та беззапинне життя по всьому Сибіру, а що тичеться до рідного краю, то я вже не маю надії його побачити... Нас судили за обурювання громади проти уряду державного... Коли я опинився в іркутській тюрмі, з перспективою каторги або вічного поселення в Сибіру, тяжкий сум за Україною стис моє серце; вона являлась перед мене в якомусь надзвичайно принадному світлі, панувала моїми думками. З собою я привіз до десятка книжок українських, але мені не видавали їх до читання (видаються тільки книжки релігійного змісту); я був приневолений викрадати їх зі своєї власної скрині, бравши сорочки тощо, поки не викрав усіх. Тут мені прийшла думка скласти укр[аїнський] словарик - принаймні для себе. Я почав вибирати слова з книжок, заводив через вікно знакомства з арештантами-українцями і списував з їх уст, замовив усі укр[аїнські] словарі, про котрі знайшов звістку в «Покажчику» д. Комара, і кілька нових книжок; але з словарів мені вислано тільки Піскунова, а з книжок не відібрав і третьої часті. Тут тільки я відчув правдиве значення знаних слів славного Міцкевича, що не любив як слід свого краю той, хто його ніколи не втрачував. З надзвичайною жагою накидувався я на всяку книжку, в котрій міг відшукать що-небудь про Україну, її історію, письменство; я перечитав у тому напрямі все, що тільки можна було дістати з волі і що проносилося з необхідності крадькома... Про себе, власне, я перестав з того часу овсі вживати московської мови, а всякі виписки, замітки тощо роблю не інак, як по-українськи... Я почав писати до вільних товаришів, щоб вони сповіщали мене про всяку річ дотично письменства українського, яку начитають чи вчують. А тим часом зложив поему «Бурятка» і кілька дрібних віршів; почав перекладати «Шільйонського в’язня» за підмогою товаришів, що добре знали британську мову. 1890 року один приятель прислав мені кілька вирізок про галицько-руське письменство, що друкувалися в «Елизаветгр[адском] вестнике»; і не сказати, як мене тоді обрадували оті вирізки! З них я вперше узнав, які українські часописі видаються в Галичині, і почав надсилати до «Зорі» свої вірші. Трохи пізніш я відібрав збірник д. Франка «В поті чола» і, найшовши на окладці адрес автора, почав і до нього посилати свої твори, яко редактора часописі «Народ». Посилав я також дещо й до редакції «Правди». Всього по 1893 рік я одіслав до Галичини: 1) більш 150 дрібних віршів - власних і перекладаних; 2) дві поеми - «Текінка» і «Бурятка»; 3) переклади - 1-ї глави «Євгенія Онєгіна», «Шільйонського в’язня» і казку - «Шем’яка»; 4) прозою - статті: «Невідомі творці», «Українці-сектанти в Сибірі», оповідання - «На великдень» і «Цуценя»; підписувався цими іменами - Панько, Павло Граб, Павло Журба і Харко Воля. Все оте було написано мною в іркутській тюрмі, крім «Текінки» та 2-3 перероблених віршів із балаганського збірника. Чи все те дійшло, що з того іменно надруковано, а що ні,- я й досі не знаю добре. Першим відповів мені з галичан д. Франко, котрому за те складаю мою щиру подяку. В сьому році одіслав 50 віршів до «Зорі» (більша частина уже тутешніх); посилаю до «Правди» початок перекладу Байронового «Чайльд-Гарольда», зладив дещо для часописі «Народ». Замовив кращих поетів слов’янських, щоб перекласти, бо вони, здається, у нас найменше перекладались. Оце Вам дещо з моєї життєписі. Чому не пишу прозою? З охотою взявся б за оповідання історичні та книжечки для освіти народної, за висліди в області письменства українського, але не маю для отії праці ніякісіньких підручників. Оповідання з побуту рідного люду... так треба бути в постійнім безпосереднім дотику з отим людом... Трудно писати, не чуючи рідного слова навкруги, не маючи навіть книжок потрібних, не маючи настільки, щоб хоч з рідним письменством познакомитись добре. В сих днях одержав з книгарні I том Галицько-руської бібліографії Левицького, а про «Історію літератури руської» д. Огоновського й не знаю, чи одержу коли. Тепер кілька слів щодо моїх перекладів... Марно б читач став судити про мій літературний смак на підставі отих перекладів,- перекладав-бо не те, що завважав найкращим, а що підверталось під руки, що мав спромогу перекладати,- звичайно ці слова тичуться не до всіх перекладів, а тільки до значної частини. Щодо мови, то я не вживаю повних скінчень у приложниках, бо вважаю їх невластивими нашій мові («милая» тощо),- ніяк до них не навикне моє вухо. Щодо моїх думок, то я дивлюсь так. Інтелігенція кождого народу повинна