Листи - Павло Грабовський

Посилаючи чотири (4) карбованці грошей передплати, прошу вельмишановну Редакцію висилати мені виш меновану часопись «Народ» на адрес: «В гор. Вилюйск, Якутской области, Восточной Сибири, государственному ссыльному Павлу Арсеньевичу Грабовскому». Висилати прошу, починаючи з першого числа сього року; останні чотири карбованці передплати річної надішлю згодом, прохаючи уклінно Редакцію не спиняти висилки, коли б передплата не надійшла завчасу, зважаючи на страшну далечину та неминучу затяглість поштових зносин.

1 червня [18]93 року.

З великим поважанням

Павло Грабовський.

Вілюйський округ, Якутської області.

[10 серпня 1893].

(2-й арк.)

...харківських приятелів, а вони відхилили мене від тії думки, тим дуж що стрік моєї висилки був короткий... Зараз по приїзді в Харків я здибав декого зі старих знакомців, а через них зійшовся з кружком украйнолюбців (декотрих знав і перше); вони показали мені поклик до громади і брошуру на тему питань українських; мене дуже вразило - тямлю, що обидві оті речі були написані московською мовою, а поклик починався словами: «Во имя отца, и сына, и святаго духа», і ті слова були випечатані великим церковними буквами (різано на дереві),- як хочте, а я не міг зрозуміти отії дивовижної мішанини. То все були опроче щирі українці, проміж себе вони балакали не інак, як по-українськи, мали прості національні костюми (я також добув собі під той час), а що головніш - склали добру укр[аїнську] бібліотеку, котрою я й користувався; малися тут і галицькі часописи, але я не звернув тоді на них гідної уваги, як і на укр[аїнські] книжки взагалі. Перше те, що я був наскрізь перейнятий іншими думками, гаряче відданий іншому рухові; друге - що українолюбці оті вражали мене консервативністю, вузькістю та нетерпимістю; багато балакання та мало праці. Не сподобалось мені і дещо з книжок укра[їнських], що я тут прочитав; оте безупинне цькування жидів, оте глузування над нещасною темнотою людською, отой безглуздий регіт, позичений з давніх часів, оті теми, що вже давно всім набридли і оджили свій вік, брак жизненності та серйозного змісту,- все оте мало якось знажало до себе. Одного часу я навіть ворожо дививсь на украйнолюбців, натхнений ідеєю спільного працювання на лану знаного руху, але то тривало не довго: чим би я не був, як би на що не споглядав, а в мені завжди жив перш над усе українець; прихильність до рідного слова та люду перевершала все інше,- то звичайно вплив українського села,- наслідки, яких не збути повік. Мене часто докоряли знакомі, буцім українолюбство - одна панська примха, а що простий нарід і не чув про неї... Що наш простий нарід, як і всякий другий, побивається лихою годиною заради черствого шматка хліба, не думаючи ні про які «матерії важні»,- про це нема чого й говорити; але щоб наш нарід не відчував своєї національної окремості,- про це, добродії, вибачте... Серед простих письменних селян мені доводилось трапляти таких свідомих украйнолюбців, що дай боже кожному з нас; і, навпаки, ніде я не стрічав таких заклятих ворогів українства, як межи інтелігентними українцями; та то вже наша історична болячка: на весь світ ми вславили себе своїми козацькими виблисками, а в ролі підніжків-запроданців ми (треба сказати правду) виблискували ще кращ, виблискуєм і донині... Але буду довжити. В бібліотеці згаданого украйнолюбського кружка я вперше одшукав твори Федьковича, котрі тута ж почав перекладувати мовою московською і дещо з тих перекладів було надруковано. Трохи пізніш я познакомився з другим гуртом украйнолюбським, бував на зборах,- і той гурт мені дужче сподобався; то переважно були студенти та люди з вищою освітою, що зразу намагалися стати на грунт вислідів наукових та підстави історичної; на жаль, мені недовго довелось знатись з отим гуртом (один з гуртовиків добув потім поважне місце межи істориками українськими). 1885 року познакомився я в Харкові і з українським писателем Володим[иром] Александровим, що саме тоді збирав матеріали для «Складки» і читав мені дещо в рукописах. Д. Александрів радив мені скласти популярні життєписи видатніших гетьманів українських рідною мовою, і та думка мені припала до серця; але я нічогісінько не міг зробити, бо в падолисті того року був узятий у солдати і мусив виїхати з Харкова до повітового містечка Хар[ківської] губ[ернії] Валок, де мав служити півтора роки. Через три місяці против мене було визначено судове слідство за образу офіцера та ремство на порядки службові; мені грозив дисциплінарний батальйон (воєнні арештантські роти), але мене визволив несподіваний випадок: від головного штабу надійшла бумага, щоб мене, яко чоловіка політично непевного, випровадить на службу до Ташкенту,- мене послали в дорогу, і про кінець слідства я більш не чував. Таким робом я побував у Криму, на Кавказі, за Каспієм аж до Ашхабада (тут мені розказали про пригоду, описану в «Текінці»), відки мусив звернутись до Оренбургу (бо перший шлях був канцелярською помилкою); в Оренбурзі я мав ждати, доки складеться партія, і прожив з місяць, несучи службу. 29-го червня 1886 року мене несподівано зняли з варти, обшукали, посадили на обахту, а через три-чотири дні виправили з жандармами до Харкова і просто - в тюрму; там уже сиділо чимало моїх знакомців, котрих я кидав цілими і «благополушними». 15 лютим 1886 року по Росії були розпросторені поклики та брошури, за підписом «Товариства народного», присвячені 25-літньому ювілеєві реформи кріпацької, почалися арешти; було вистежено, що я мав зв’язки з тим товариством, і таким робом опинився в тюрмі докупи з іншими. Тут я зложив поему «Текінка» і низку віршів московських з передмовою українською. «Між москалями живучи, // Балакать став я по-московськи, // То й вірші гну вже по-таковськи, // Мов п’яний плутає вночі...» - казав я у тій передмові; писав опроче і дрібні вірші українські. Все оте загубилося (звичайно, то все були спробунки, не варті уваги); «Текінку» я опісля списав знов по пам’яті, в якому виді вона і надрукована в «Зорі»; то річ, по моїй теперішній думці, дуже слаба, і коли б довелось видавати збірничок своїх творів, я б одкинув її, яко твір недотепний. Часом доводилось писати на шматках бібули, бо не завжди пропускали папір, а коли й пропускали, так зашнуровували, одбирали на ніч і не давали на руки при виході з тюрми; треба було домагатись усього «голодними бунтами», єдино для