т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Мартин (сухо). Тут не місце балакать про це. Буде зібрання комітету... Там заявите... До Ольги. Бумажки вже є?.. Бачите, Сашко? Я вам казав, що будуть. Це свинство. Треба робить, що говорять, а не...

Сашко. Я думав, що...

Мартин. Ви погано думаєте завжди. Беріть зараз і несіть скоріше Семенові. Та скажіть ще раз, що завтра мітинг. Та зайдіть до Косовського й заберіть у його револьвер. А не дасть - вилайте.

Сашко (несміло). Він, здається, обіщав на час дать. Це ж його револьвер.

Мартин. А ви багато не балакайте. Його, не його - нам нема діла. Хай дає, раз обіщав. До Ольги. Скільки тут?

Ольга. Ще не встигла перещитать.

Мартин (бере одну й читає). Хм... Сльозу таки пустили... «Насильство панує, несправедливість звила собі чорне гніздо і кривавими кігтями рве серце робочого класу. Неправда нахабно сміється над правдою і вкупі з брехнею заправляє народом»... Для чого сентиментальність? Пора б уже звертатись до дужих так, як слід.

Ольга. Хіба це не правда?

Мартин. Хто його зна, може й правда...

Ольга. Ну, так чого ж вам ще?

Мартин. Того, що треба писать виразно, а не затуманювать усякими фразами змісту... «Правда, неправда, справедливість»... Тут тон такий, ніби ми знаємо, що таке правда, і вона в нас давно вже є, а от тільки її забиває неправда... Наївно ж...

Ольга (з маленьким роздратованням). Значить, це фрази - правда, неправда?

Мартин. Та розуміється! Треба писать так, як є. Буржуазія, аристократія панують над нами через те, що вони дужі. Брехня, насильство, неправда є прояв їхньої сили. Коли ми хочемо, щоб над нами не панували, треба буть дужими, треба побільшувати свою силу. От і все.

Ольга. І собі брехать, насильничать, красти і т.д.?

Мартин. Брехня, насильство неморальні тільки тоді, коли не маєш сили для того. Дужого брехуна бояться й поважають, а з безсилого сміються і зневажають... Ну, та раз пройшла в комісії ця бумажка, то хай іде... Сашко! Скоріше щитайте... Там же чекають.

Грицько. І крім сили нічого нема?

Мартин. Нема.

Грицько. Хм... Ґрунт твердий... Тільки для того, хто дужі ноги має.

Мартин. Всі повинні дужі ноги мати. Безногих не треба.

Ольга (гнівно). Паскудство! Слабим, значить, не місце на землі?

Мартин (твердо й холодно). Не місце.

Ольга. Дивно. Чого ж ви тоді не записуєтеся в жандари? З вас чудовий вахмістр був би.

Мартин. Якби я виріс у жандарській среді, я був би чудовим вахмістром...

Ольга. Напевне.

Мартин. Петрусь! Ви сидите, наче з візитом прийшли... Беріть же собі бумажок та йдіть. (Петрусь, що сидить похнюпившись, ліниво дивиться на нього). А рецензії на ті брошурки написали?

Петрусь (злякано). Рецензії? Фі-фі!.. І забув... Ах, ти ж чорт!..

Мартин. Ну, що вам казать? Росомаха ви й більше нічого... Їй-богу, Петрусь, ви просто таки ні к чорту не здатні. Взять і забуть... А брошурки лежать...

Петрусь. От досада!.. Хм...

Мартин. І ні чорта не робить... Ходить як недорізана курка. Нічого не чита, не цікавиться нічим... Хіба ви здатні до боротьби?

Петрусь (сумно, з каяттям). Це дійсно.

Лія сміється. Всі посміхаються.

Мартин. «Це дійсно»... Мало ще цього... Треба побільше читать, учитись, працювать... Треба робить.

Петрусь (зідхнувши). Хто ж каже!

Мартин (махнувши рукою). Е! Беріть бумажки та йдіть. Та не занесіть їх до себе додому. Позавчора взяв літературу, прийшов додому й спить...

Сашко заклада бумажки під піджак на груди, прив’язує їх і застібається. Ольга огляда його й поправляє.

Мартин. Ну, що, Грицько, ви вже спочинули від тюрми? Може б приступили до роботи? Га?

Ольга (жорстко й задержано). А вам що до того? Він сам зна, коли йому приступать.

Мартин (озирається й мовчки, пильно дивиться на неї). Занадто байдужо. Просто цікаво.

Ольга (криво посміхаючись). Тон якийсь... контрольорський...

Мартин (холодно). Ніякого тону немає... Сашко, не забудьте ж зайти до Косовського...

Сашко. Добре.

Петрусь. Сашко! Підождіть, я з вами.

Мартин. Не треба. Підете сами. Чого юрбою ходить? Шпигів принаджувать? Ідіть, ідіть...

Сашко виходить, Мартин замикає двері.

Мартин. Скільки у нас є револьверів?

Ольга. Штук п’ятнадцять.

Мартин. Не більше?

Ольга. А де ж би їм більше взятися?

Мартин (ходить по хаті). Завтра треба нашому представникові йти на коаліційне зібрання... Незручно говорить, що тільки п’ятнадцять. Треба буде принаймні штук сорок сказать.

Грицько. Брехать?

Мартин. А, Грицько! Це тільки слово. Я певен, що й другі організації не скажуть справжніх своїх сил. Росіяни завжди брешуть. Що за рація виставлять себе з гіршого боку?...

Грицько. Не знаю... Мені здається, що в брехні нема ніякої сили. Я кажу - не знаю, бо... Мені здається, що бути правдивим, то є надзвичайна сила. Що тільки дужий може бути правдивим.

Мартин. Ну, а мені здається, що правдивість - тільки вбогість, що правдивість обмежує; примушує розвиватись тільки в одному напрямі. Розуміється, кожний має свій погляд. В даному разі, я думаю, краще збрехати для того, щоб не одбити прихильних до нашої організації. Ніколи не треба, по-моєму,