т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Софія Марковна зідхає, підходить до шафи й почина переставлять пляшки. Входить Мартин.

Мартин. Драстуйте, мамо... Що це ви робите?

Соф. Марк. Ох, Господи!.. Аж злякалась... Та що?.. Бач, вгощення приготовляю босякам... Підводячись. Що ж це ти вже зовсім покинув нас, синку?.. З шинкарями сором бачиться?..

Мартин. А, мамо, ви знов за своє... Яке вгощення босякам? Од кого?

Соф. Марк. Та од синка ж мого доброго... Од кого ж, як не од Петра. Босяків вгощає, щоб демократів лучче били... (Сіда на кушетку). Ох, синку, а ти й тепер з цими... демократами?

Мартин. З демократами... А не знаєте, коли будуть бить?...

Соф. Марк. Не знаю... Ох, покинь ти їх, синку... Нащо вони тобі? Он яким ти обшарпанцем ходиш... Що вони тобі дали? Учивсь, учивсь у тій гімназії, тягнув з нас жили; думали - человєком буде...

Мартин. Мамо, я це вже сто п’ядесят дев’ятий раз чую!

Соф. Марк. Чуєш ти? Чом же тобі, синку, хоч не позакладало змалечку, щоб ти не мучив мене... Чуєш!... Казала покійному: «не пускай ти його в той ніверситет, нащо він нам»? Ні, таки своє... А він з ніверситету в тюрму попав... Ох, синку, синку, нема в тебе серця до матери!... Тобі оті чортові димократи миліше матери й брата...

Мартин. Ви ще довго пилятимете?... Чув я це не раз. Ви лучче скажіть мені, може ви знаєте, коли будуть бить димократів.

Соф. Марк. А чорт їх зна... Хай б’ють... А ти що, може спину свою за їх підставиш?... Підставляй, підставляй, синку... Приятелі доведуть до добра!... Почина плакати.

Мартин. Ну, от, ще цього тільки не хватало... Ну, й чого?

Соф. Марк. (плачучи). Обшарпаний, без догляду... голий... Вчили, вчили. Чужі діти покінчали вже давно, повиходили в люди... А мій по тюрмах... з димократами...

Мартин. Перестаньте, мамо!...

Соф. Марк. «Перестаньте»!... Лучче б ти, синку перестав... Покинув свої штуки... Покинь моя дитино, нащо воно тобі оте страшне?... Та ставай разом з Петром торгувать... Он він собі, хвалить господа милосердного, заробляє... І ти міг би коло його... У тебе ж ні сорочки десь нема, ні одежинки доброї... Нуда, нема?

Мартин. А!... Та є, все є.

Соф. Марк. Є!... І не обідаєш, мабуть... А в нас і поїсти є що, і чи одежу яку справить... Покинь, сину!... А кончаться оці бунти, поїдеш собі в ніверситет.

Мартин. Мамо! Я ж вам уже не раз казав - я не покину. Понімаєте ви, чи ні?

Соф. Марк. Бунти робить будеш?

Мартин. Да, бунти. Буду бунтувать народ проти таких братів, як Петро...

Соф. Марк. А Петро тобі завгорив? На брата рідного от таке?

Мартин. Для народу, для правди нема братів та ще таких, як мій... Пойміть же ви хоч раз, що я за правду, за народ стою!

Соф. Марк. (зідхаючи). Оце саме й той говорить... та вгощає босяків. І той за народ, і той за народ... А що таке той народ, то й чорт не розбере... Ох, уродились обидва. (Почина знов схлипувати. Мартин ходить по хаті. Вбіга половий, зирка на Мартина й нахиляється до шафи. Софія Марковна зразу перестає плакати). Куди? Куди? Для кого?

Половий. На вгощеніє.

Соф. Марк. Бери з другої купи... Ач! Так і хапа... Не догляди за ними, так і сорочку з тебе стягнуть. (Половий вибіга, ще раз зиркнувши на Мартина і, вистрибнувши в чайну, щось шепоче Петрові Йвановичу, суворо хитаючи головою на кімнату). Петро Йванович суворо нахмурюється і йде в кімнату. Так і зори за ними, бо й ниточки не останеться. Жульня непроходима... Натупкаєшся от цілий день... Думалось - ось син скінчить науку, піддержить на старість матір... А син...

Мартин. Та Петро ж піддержує вас...

Увіходить Петро Йванович.

Соф. Мак. Петро?... А на Петра хіба поклала стільки, як на тебе?...

Петро Йван. (понуро). Панич наш прийшов? Студент?...

Соф. Марк. Годі тобі, годі. Йди собі... Ато знов заведетесь. Він до мене прийшов...

Петро Йван. Що ж це сталось, що наш панич заглянули до нас?

Мартин (озирає його з ніг до голови й усміхається). Тобі лаяться захотілось?

Соф. Марк. Іди, Петре!.. Йди...

Петро Йван. Підождіть. Я ж брата рідного вже давно не бачив...

Мартин. Ну, дивись.

Петро Йван. Чого ж ти прийшов?

Мартин. А тобі яке діло?

Петро Йван. Та це ж моя хата?..

Соф. Марк. Петре! Годі. Іди собі..

Петро Йван. Гляди, Мартине. Я не подивлюсь, що ти мій брат. Смотри!

Мартин. За «батюшку» постоїш?

Петро Йван. Не смій так говорить! Я тебе арештую...

Мартин (з ненавистю, твердо). А я тебе вб’ю...

Соф. Марк. Діти! Та бог з вами... Показились ви?!

Мартин. Іди краще, хуліганів своїх підпоюй далі. А то не схотять «батюшці» служити.

Петро Йван. Мартине!

Стоять і дивляться один на одного, суворі, тверді, дужі. Петро Йванович круто повертається й виходить з хати. Мартин почина ходити. Софія Марковна плаче.

Мартин. Годі плакать... Ідіть краще пройдіться на кухню, а то ж покрадуть.

Соф. Марк. А ти ж підождеш?.. Хоч... надивиться на тебе...

Мартин. Підожду.