Під тихими вербами - Борис Грінченко
"Бреше! Видимо бреше! Силкується покрити справу",- подумав слiдчий, бо мав таку гадку, що слiдчий завсiгди мусить нiкому не йняти вiри, тiльки собi самому - тодi найшвидше збагнеш справу. I вiн сказав:
- Як же це так? Чоловiк завсiгди має ворогiв,- без цього не можна. Коли не вiн, дак жiнка.
- Хiба що через жiнку… Це iменно, ваше високоблагородiє, що через жiнку… бо жiнка… звiсно… вона…
Копаниця плутав умисне, мов не хотiв виказувати, а слiдчий думав: "Брешеш! Не викрутишся!.."
- Ну, кажи ж! Чого став? Хто з їм через жiнку ворогував?
- Та тут один чоловiк… Зiнько Сивашенко…
- А через що ж вiн ворогував?
- Та якось i казать нiяково, ваше високоблагородiє… Воно… так, бачите…
- Не мни ото язиком, а кажи просто! - крикнув слiдчий.- Менi треба все по правдi казати,- як батюшцi на сповiдi!
- Та що ж… ваше високоблагородiє, й самi вже бачите… Що ж вам уже й казати?.. Звiсно, Зiнько Сивашенко та злигався з Грицьковою жiнкою Ївгою,- ну, через те в їх i ворожнеча була… Це все село знає…
"Таки виказав! От так їх треба ловить!" - подумав, радiючи, слiдчий i додав голосно:
- Бач, усе село знає, а ти думав од мене сховати!
- Простiть, ваше високоблагородiє, я не догадавсь, що вам про таке дiло треба знати,- вiдповiдав Копаниця, спускаючи очi додолу та покiрненько кланяючись.
- Не догадавсь! Ви всi такi, що не догадуєтесь, поки аж примусиш вас догадатися! Ну, гляди ж, щоб тепер менi все по правдi казав! Сам Григорiй Момот знав про це?
- Спершу - нi, а тодi вже, як усе село знало, то не iнак, що й вiн довiдався… Ну й сердився здорово покiйник на жiнку…
- Ну?..
- Сварилися часто… Бо вона за тим Зiньком пропадала… Оце той самий, що первий побачив сьогоднi вранцi вбитого…
- Ах, дак це той самий! - сказав слiдчий, а вислухавши, що сусiд Юхим зустрiв Зiнька, як вiн виходив од убитого, подумав: "Ну, тепер видима рiч: злочинцiв тягне на те мiсце, де злочинство вчинено… I дiтей одведено, щоб не були на завадi…"
Вiн почав розпитувати Копаницю далi i "таки примусив" його сказати, що вiн нi на кого не думає, тiльки на Зiнька.
"Так їх ловити! Так!" - думав слiдчий i звелiв старшинi привести Зiнька, Юхима, Ївгу та ще кiлькох свiдкiв, яких простiсiнько пiдказав йому "нехотя" моторний Копаниця. Тим часом лiкар скiнчив свою справу, i вони вдвох подалися до волостi - допитувати свiдкiв.
Свiдки вже були там готовi. Ївги самої ще не було з Чорновуса: нiяк не могли її там iзнайти.
"Дiло просте! - думав собi слiдчий, сiдаючи за стiл.- Один з грубих сiльських романiв, та й годi. Ну, треба трошки напружити нерви в героя цього роману,- тодi легше буде його пiймати. Облишмо ж його на сам кiнець, на закуску". I почав допитувати Юхима.
Свiдкiв усiх добрано таких, що вони в один гуж тягли. Дедалi слiдчий упевнявся все дужче й дужче, що вiн нiяк не помиляється. Найбiльше - Рябченкове свiдчення подавало йому силу дрiбниць, з яких можна було скласти щось суцiльне, i те суцiльне зовсiм обвинувачувало Зiнька.
Вiн хотiв би допитати його навiть пiсля Ївги, та Ївги все не було. Доводилось заходитися спершу коло нього.
- Зiновiй Сиваш!
Зiнько давно вже дожидався на волосному рундуцi своєї черги i трохи дивувався, що всiх допитано, а його так довго держать. Зрадiв, як нарештi почув своє прiзвище. Увiйшов у волость, уклонився двом панам, що сидiли за столом, i став бiля дверей.
- Ти Зiновiй Сиваш? - спитався слiдчий.
- Я.
- Пiдiйди ближче.
Зiнько пiдiйшов.
- Ближче, ще ближче! Аж сюди!
Зiнько пiдiйшов iще ближче.
- Да, ти - Зiновiй Сиваш…- сказав iще раз слiдчий, вимовляючи слова з протягом та з притиском i гостро дивлячись на Зiнька.- Дак от який ти, Зiновiй Сиваш!.. Скажи менi, це ти перший побачив убитого?
- Я.
- I ти знаєш, хто його вбив?
Зiнько пiдняв угору брови з дива.
- Нi, не знаю, вiдповiв.
- Ну, не знаєш, дак не знаєш. Добре! А розкажи, як ти його побачив!
Зiнько почав розказувати. Слiдчий слухав i дивився, не одводячи од нього очей i мов трохи всмiхаючися глузливо. Зiньковi ставало якось нiяково вiд того прикрого погляду й вiд того незрозумiлого усмiху. Це його збентежувало, i збентеження вiдбивалось йому й на обличчi.
"А, бач! - думав собi, радiючи, слiдчий.- Уже йму нiяково стає вiд мого погляду, вже почав плутати. Стривай, голубчику, я тебе ще й не так припечу!"
- Так! - промовив вiн уголос, як Зiнько доказав своє.- А тепер ось що скажи: чи до цiєї ночi Грицько Момот знав, що ти ходив до його жiнки?
Зiнько широко глянув на слiдчого. Вiн спершу здивувався, потiм обурився i вiдказав iзгорда:
- Цьому неправда! Я його жiнки не займав i нiколи до неї не ходив.
- Справдi? - глузливо запитав слiдчий.- А ось зараз її приведуть, то ми i в неї розпитаємося, чи що там у вас було, чи не було. А поки я тобi щось вичитаю.
I вiн почав вичитувати Зiньковi коротенькi уривочки з того, що казали свiдки:
- Терентiй Тонконоженко виказав, що ти з Ївгою Момотовою жив, як чоловiк iз жiнкою… Михайло Сучков… виказав, що про це все село знає… Старшина Григорiй Копаниця - те саме… Захарiй Забiгайко бачив не раз, як ти вночi йшов од її хати… Єфрем Рябченко - що бачив вас i пiймав на вчинку на луцi в вербах… Уляна Петренкова - що бачила вас у саду… Коли хочеш, я тобi ще прочитаю, та буде й цього. Що ти на це скажеш?
- Що це все падлюшна брехня, та й годi! От що скажу!
- Ге-ге! Який ти палкий! Ну, тепер же слухай, що я тобi скажу!
Слiдчий одхилився трохи назад на стiлець, утупив свiй погляд у Зiньковi очi i промовив, мов одбиваючи язиком кожне слово:
- Зiновiй Сиваш! Розкажи, за що ти вбив Григорiя Момота!
Хоч уже з того, як слiдчий з ним поводився, Зiнько бачив, що той нiяк не доймає йому вiри i не знати, нащо питається не про дiло, а про Ївгу, але цього питання вiн нiяк не сподiвався. Воно здалося йому таким чудним та недоладним, що спершу якось навiть не злякало його. Вiн тiльки широко глянув i промовив:
- Як?
- Хiба ти не чуєш? - удаючи гострого голоса, щоб уразити тим "злочинця", казав