Під тихими вербами - Борис Грінченко

ЧАСТИНА ПЕРША

Наступає чор­на хма­ра,

А дру­гая си­ня…

Народна пiс­ня

I. ЧОРНА ХМАРА

Минув уже чет­вер­тий рiк, вiд­ко­ли Де­нис Си­ва­шен­ко вiд­дi­лив­ся вiд батька й вiд Зiнька, мен­шо­го бра­та… за­раз пiс­ля то­го, як се­ре­дульшо­го бра­та Ро­ма­на зас­ла­но на Си­бiр. По­га­на це бу­ла iс­то­рiя!.. Роз­ле­да­щiв­ши Ро­ман у сол­да­тах, не хо­тiв до­ма нi­чо­го ро­би­ти, пос­ва­рив­ся з батьком та з Де­ни­сом, прис­тав, пi­шов­ши в го­род, до зло­дiй­сько­го то­ва­рист­ва, во­див ко­нi, пiй­мав­ся, суд­же­но йо­го й зас­ла­но на Си­бiр. Де­ни­со­вi це не пош­ко­ди­ло, бо раз, що йо­му з батькiв­щи­ни бiльше при­па­ло, а дру­ге - всi зна­ли, що вiн сам i впiй­мав Ро­ма­на, i ви­ка­зу­вав на йо­го, то нi­ко­му й на дум­ку не спа­да­ло ви­би­ва­ти йо­му очi Ро­ма­ном… хоч во­но та­ки й по­га­но, як лю­ди зна­ють, що брат у Си­бi­ру… ну, та дар­ма! Хай кра­ще у Си­бi­ру бу­де та­ке ле­да­що, нiж до­ма че­рез йо­го ко­лот­не­ча. От тiльки що з батьком Де­нис пос­ва­рив­ся… Дак же вiн у то­му не ви­нен: за те, що вiн не пок­ри­вав Ро­ма­на, батько, ма­ти й Зiнько зне­на­ви­дi­ли йо­го, та й го­дi!.. Та й це дар­ма, бо та­ки все, що йо­му при­па­да­ло, все вiд­да­ли. Та вiн би й не по­пус­тив, бо там же й йо­го пра­ця. Вiн i ра­дий був, що пi­шов од їх: йому вже дав­но тре­ба бу­ло ха­зяїном бу­ти. Пос­та­вив ха­ту на но­во­му грун­тi, да­лi вiд батька, аж з дру­го­го краю се­ла, та й ха­зяїнує со­бi. I доб­ре ха­зяїнує: за цi чо­ти­ри ро­ки зрiс вiн уго­ру ви­со­ко: з Де­ни­са - Де­ни­сом Пи­ли­по­ви­чем iз­ро­бив­ся, з ма­ло­го ха­зяїна - ба­га­ти­рем. Своєї зем­лi трид­цять де­ся­тин, та ще вдвох iз тес­тем Ма­ной­лом по­се­сiю дер­жать… От що! Не­хай лиш той ду­рень Зiнько об­ли­зується, див­ля­чись на йо­го за­мож­нiсть. Сам жи­ве, як хар­пак, ма­буть, нi­чо­го й не прид­бав, од­ко­ли батько вмер, са­мою батькiв­щи­ною ста­рою й дер­житься. Ха-ха! А Де­нис он цього ро­ку до ха­ти при­ро­бив ще дру­гу по­ло­ви­ну - з ве­ли­кою свiт­ли­цею та з кiм­на­тою. I в свiт­ли­цi в йо­го так приб­ра­но, що хоч i ста­но­во­го, то не со­ром при­ня­ти: два тап­ча­ни, стiльцi чор­ним пок­ра­ше­нi, по стi­нах ма­люн­ки ве­ли­кi - вiд­да­вав за їх Де­нис ще­тин­ни­ко­вi не то по зло­ту, а й по пiв­кар­бо­ван­ця, бо там та­кi є, що i з зо­ло­том… са­мих ге­не­ра­лiв аж п'яте­ро, i вiй­на ту­рецька, i страш­ний суд iз змiєм, i "вид го­ро­да Ту­лы"… i всi за склом, у ве­ли­ких чер­во­них та в зе­ле­них рам­цях… А вiк­на в ха­тi та­кi, що вiд­чи­ня­ються, а не вiд­су­ва­ються, i на вiк­нах за­вiс­ки те­лi­па­ються сит­це­вi,- зов­сiм, як у па­нiв. I лiж­ко тут стоїть - ви­со­ке й ши­ро­ке, на йо­му аж три пе­ри­ни, i зас­ла­нi звер­ху чер­во­ним "одi­ялом" (п'ять кар­бо­ван­цiв цi­на); а чо­ти­ри здо­ро­вен­них по­душ­ки за­ма­лим не до сте­лi знi­ма­ються, та всi в сит­це­вих по­шив­ках з здо­ро­вен­ни­ми ла­па­ти­ми квiт­ка­ми,- це вже До­ма­ха Де­ни­со­ва на­би­ра­ла,- ду­же гар­нi, си­тець аж по зло­ту. Нiх­то на цьому лiж­ко­вi не спить (бо всi но­чу­ють у про­тив­нiй ха­тi), а стоїть во­но так, зак­ра­шає ха­ту, чи то пак "ком­на­ту",- щоб вид­ко бу­ло, який ха­зяїн жи­ве, не хар­пак… Та й до­чок же в Де­ни­са двоє - то це ж їм До­ма­ха над­ба­ла: хай лю­ди ба­чать, що єсть. Над­ба­но, хва­ли­ти бо­га, i на до­чок, i на си­нiв: є в чо­му по­хо­ди­ти, є що з'їсти й спи­ти. Не со­ром, нi, не со­ром пок­ли­ка­ти до се­бе лю­дей, хоч би й та­ких за­мож­них, як оце за­раз си­дять у свiт­ли­цi за сто­лом, п'ють, їдять та й про дi­ло го­мо­нять.

Не ма­лi ж то й гос­тi!

На по­ку­тi си­дить стар­ши­на Гри­го­рiй Пав­ло­вич Ко­па­ни­ця - той, що ко­лись пи­са­рем во­лос­ним був, а те­пер стар­ши­ною. Ге-ге! Те­пер уже йо­му не пи­са­рю­ва­ти, те­пер уже вiн ба­га­тир на всю гу­бу: своєї зем­лi скiльки! Як їде в го­род, у земське соб­ра­нiє (бо вiн же там глас­ним), то так убе­реться в сюр­ту­ка, що пан, та й го­дi! Та йо­му ж i тре­ба цього: по­мiж па­на­ми кру­титься. Та хоч i на се­лi, то без жа­кет­ки й з ха­ти не вий­де.

Зараз бi­ля йо­го си­дить Су­чок Ми­хай­ло Гри­го­ро­вич. О, то не ма­ленький Су­чок! Є в йо­го й крам­ни­ця, й зем­ля, до своєї доч­ки Гор­пу­шi при­няв со­бi у прий­ми зя­тя, да так уд­вох те­пер ору­ду­ють, що ну!

А да­лi ще си­дять Де­ни­сiв тесть Ма­ной­ло Гав­ри­ло­вич, До­ма­шин батько, бi­ля нього сват Ос­тап Ко­ло­дiй, кум Те­реш­ко Тон­ко­но­жен­ко та Ях­рем Ряб­чен­ко - все ба­га­ти­рi, гар­но пов­дя­га­нi, в си­нiх чу­мар­ках, у та­ких, як i в Де­ни­са, тiльки Ряб­чен­ко по-го­ро­дянсько­му - в жа­кет­цi.

Тесть та кум Те­реш­ко - то ста­рi при­яте­лi Де­ни­со­вi, з їми вiн здав­на в спiл­цi, вiн їм, а во­ни йо­му по­соб­ляють. З Ко­па­ни­цею Де­нис зап­ри­яте­лю­вав то­дi, як по­со­бив йо­му ви­лiз­ти на стар­ши­ну; то­дi ж i з Суч­ком заз­нав­ся дуж­че. А от з Ос­та­пом Ко­ло­дiєм та з Ях­ре­мом спiл­ка не з-так iще дав­ня.

Остап Ко­ло­дiй, че­пур­ний, ви­со­кий, чор­ня­вий чо­ло­вiк,- вiн ро­дич Де­ни­со­вi, чи то пак сват, бо за йо­го бра­та Зiнька вiд­дав свою доч­ку Гаїнку (Гаїанiя її ох­ре­ще­но, а це вже так по-прос­то­му ста­ли зва­ти). Ду­мав Зiнька пе­ре­на­ди­ти, на свiй бiк пе­ре­ня­ти, щоб вiн з їм у спiл­цi був,- дак хi­ба ж то­го дур­ня нав­чиш? Че­рез те Ос­тап не лю­бить Зiнька, а з Де­ни­сом ро­ди­чається.

А Ях­рем Ряб­чен­ко… ну, це штуч­ка! Во­ни бу­ли зов­сiм у свар­цi - Де­нис та Ях­рем. Ко­лись на Ях­ре­ма скрiзь по­дей­ку­ва­но, що вiн кра­де­не пе­ре­дер­жує. Дак, як узя­то в Си­ва­шiв са­ло, Де­нис i на­мiг­ся, щоб пот­ру­ше­но Ряб­чен­ка. Нi­чо­го не знай­де­но, а во­рож­не­ча про­мiж їх ста­ла ве­ли­ка. Хто й зна, що б во­но ви­ник­ло з цього, та не­за­ба­ром пiс­ля тiєї iс­то­рiї з са­лом Ях­рем пi­шов ку­дись на за­ро­бiт­ки… з рiк йо­го не бу­ло, а то­дi вер­нув­ся й гро­шей з со­бою при­нiс… та щось, ка­жуть, i не тро­хи… I за­раз ку­пив со­бi два на­дi­ли… Про­ми­нув iще рiк чи два,- аж гульк! - Ях­рем узяв у глущ­кiвсько­го па­на трис­та де­ся­тин зем­лi в по­се­сiю. Як це так ста­ло­ся, нiх­то не мiг зро­зу­мi­ти. Най­ма­ла ту зем­лю в па­на гро­ма­да, най­ма­ли ба­га­тi лю­ди,- не вiд­дав пан: бiльшої цi­ни хо­тiв… А тi со­бi заг­ну­лись: пож­деш, па­не, пож­деш та вiд­да­си й за на­шу цi­ну! А Ряб­чен­ко пiдс­ко­чив, щось там при­ки­нув па­но­вi та й узяв на се­бе. I де вiн гро­шей до­був, щоб па­но­вi тре­ти­ну на­пе­ред зап­ла­ти­ти, дак