Під тихими вербами - Борис Грінченко

Тiльки те­пер Зiнько цiл­ком зро­зу­мiв, яка на йо­го на­пасть. Йо­го прой­ня­ло хо­ло­дом, та вiн од­мо­вив по­важ­но:

- Питайте, па­не, то­го, хто це зро­бив, а не ме­не.

- А хто ж це зро­бив?

- Не знаю.

- Так я ж знаю! - скрик­нув слiд­чий, ус­та­ючи.- Знаю i ка­жу то­бi: ти!

I щоб ура­зи­ти бiльше зло­чин­ця, вiн до го­ло­су грiз­но­го ще й по­ка­зав на йо­го пальцем:

- Ти вбив йо­го, i я то­бi роз­ка­жу - як. Ти прий­шов уно­чi до йо­го жiн­ки, ду­мав, що бу­де во­на са­ма, а зуст­рiв йо­го. Ви пос­ва­ри­ли­ся, по­ча­ли би­ти­ся, i ти вбив. То­дi по­вi­сив, щоб по­ду­ма­ли, що сам Мо­мот по­вi­сив­ся. Це все я ду­же доб­ре знаю й без те­бе. А те­пер ме­нi тре­ба зна­ти тiльки оце: чи ти сам йо­го вби­вав, чи вдвох iз Ївгою Мо­мо­то­вою? Ну, ка­жи - як? Сам чи з нею? Ну!

Слiдчий сто­яв пе­ред Зiньком, грiз­но впи­ва­ючись у йо­го очи­ма. Зiнько тро­хи трем­тя­чим го­ло­сом од­ка­зав:

- Нi сам, нi з нею. Нi­чо­го цього не бу­ло, а ко­ли хто вам i ска­зав, той бре­хун, та й го­дi! Да­рем­не ви, па­не, на­па­даєтесь на ме­не… Я не ви­нен нi­чим, шу­кай­те вин­но­го де­iн­де.

- Добре! Ми знаємо, де шу­ка­ти,- про­мо­вив глуз­ли­во слiд­чий.- Уряд­ник! Ареш­ту­ва­ти йо­го i вi­дiс­ла­ти в го­род!

Урядник пi­дiй­шов до Зiнька.

- Ваше ви­со­коб­ла­го­ро­дiе! - про­мо­вив Зiнько.- За що ви з ме­не зну­щаєтесь? Хто ж то до­ка­же, що це я зро­бив та­ке страш­не дi­ло? Нiх­то не мо­же, а ви ме­не до ареш­ту бе­ре­те. Це ж грiх вам од бо­га бу­де, що ви не­вин­но­го за­на­па­щаєте!..

- О, язи­ка­тий, язи­ка­тий! - ска­зав слiд­чий.- Дар­ма: по­си­диш трош­ки в ост­ро­зi - там язик то­бi при­ко­рот­ша­ють! А за те, щоб до­ка­за­ти, не жу­рись: до­ка­же­мо! А по­ки тих до­ка­зiв шу­ка­ти­мем, дак ти, бра­ти­ку, по­сидь! Уряд­ник! Ви­ве­ди йо­го!

- Люди доб­рi! - оз­вав­ся Зiнько,- свiд­чусь бо­гом, що я не ви­нен! Я бу­ду жа­ло­бу по­да­ва­ти, що ме­не так iз­ганьбле­но й знех­ту­ва­но!..

- Ну, ну, йди, не роз­па­тя­куй! - по­тяг йо­го вряд­ник iз свiт­ли­цi за ру­кав.

Слiдчий сiв пи­са­ти пос­та­но­ву про те, щоб ареш­ту­ва­ти Зiнька.

Поки це ро­би­лось у во­лос­тi, Гаїнка веш­та­лась со­бi по ха­зяй­ст­ву i нi­чо­го то­го не зна­ла. Виг­ля­да­ла Зiнька й ди­ву­ва­ла­ся, що так дов­го не вер­тається. Тре­ба бу­ло їй во­ди при­нес­ти,вхо­пи­ла вiд­ра й по­бiг­ла до ко­ло­дя­зя. Пiд­хо­дя­чи до йо­го, ба­чи­ла куп­ку жi­нок; во­ни про щось жва­во роз­мов­ля­ли, а за­ба­чив­ши її, за­раз при­тих­ли. Во­на як ду­ма­ла про Зiнька, за­раз i по­пи­та­ла:

- Чи ви не бу­ли бi­ля во­лос­тi, не ба­чи­ли там мо­го чо­ло­вi­ка? Як пi­шов ту­ди, та й не­ма.

Жiнки гля­ну­ли на неї якось чуд­но, по­тiм iз­зир­ну­ли­ся про­мiж се­бе. Гаїнка зди­ву­ва­ла­ся:

- Що це ви на ме­не так ди­ви­те­ся?

- Та во­на нi­чо­го не знає,- про­мо­ви­ла ста­ра ба­ба, а по­тiм за­го­мо­нi­ла до Гаїнки:- Так ти нi­чо­го й не знаєш, доч­ко?

- А що ж ме­нi зна­ти? - спи­та­ла­ся Гаїнка, ди­ву­ючись та тро­хи зля­кав­шись.

- Ой, не­щас­ли­ва ж твоя до­ля, доч­ко! Не­щас­ли­ва твоя до­ля! - за­хи­та­ла го­ло­вою i ма­ло не за­го­ло­си­ла ба­ба.- Та вже ж ве­зуть тво­го Зiнька, ве­зуть йо­го в го­род до тюр­ми!..

- Зiнька?.. В го­род?.. До тюр­ми?.. Що це ви ка­же­те, ба­бо?

- Правду, сер­денько, прав­ду! Уже й ко­нi зап­ря­га­ють, ве­зуть йо­го… бо ви­явив слiд­чий, що Зiнько Грицька вбив.

- Брехня! Це брех­ня! - скрик­ну­ла Гаїнка.

Вiдра бряз­ну­ли до­до­лу, а во­на са­ма по­ли­ну­ла ву­ли­цею.

Бiгла до во­лос­тi. "Уже ко­нi зап­ря­га­ють, ве­зуть-ве­зуть…"- це тiльки бу­ло в неї в го­ло­вi i би­ло в го­ло­ву, як мо­ло­том. "Пе­рей­ня­ти!.. Пе­рей­ня­ти, щоб не по­вез­ли!.. Щоб пос­пi­ти!.."

Бiгла так, що лю­ди ля­ка­лись, по­ба­чив­ши її, та во­на то­го не по­мi­ча­ла.

Ось вид­ко во­лость… он рун­дук… он пiд­во­да пе­ред рун­ду­ком… лю­ди… Зiнька не­ма…

Вже до­бiг­ла до рун­ду­ка, як йо­го по­ба­чи­ла: ви­во­ди­ли з во­лос­тi з iзв'яза­ни­ми на­зад ру­ка­ми.

Кинулась до йо­го, при­па­ла, об­ви­лась ко­ло йо­го, мов хме­ли­ноч­ка. Дух пе­ре­би­ва­ло, не зду­жа­ла го­во­ри­ти, аж по­ки змог­лась:

- Що це? На­що це? Зi­неч­ку, за що це?

- Кажуть, що я Грицька вбив… Ве­зуть… в ост­рог…

- Неправда, неп­рав­да!.. Ти не вбив Грицька… Нi, я знаю, що не вбив!.. За що ж те­бе?.. Так не мож­на!.. Зв'яза­ли… Нi, не мож­на. Я розв'яжу!..

I во­на по­ча­ла розв'язу­ва­ти йо­му ру­ки.

- Геть, мо­ло­ди­це, не чi­пай! - сер­ди­то вiдш­товх­нув її де­сят­ник.

Зiнько сто­яв блi­дий як крей­да, не мо­жу­чи про­мо­ви­ти сло­ва. А во­на пру­ча­лась в ру­ках у де­сят­ни­ка i ка­за­ла все тим за­ди­ха­ним ти­хим го­ло­сом, мов упев­ня­ючи ко­го:

- Не мож­на ж!.. Не мож­на ж так!.. Тре­ба розв'яза­ти!.. Пус­тiть ме­не!.. Я розв'яжу… Йо­му тре­ба до­до­му… Швид­ше пус­тiть ме­не!..

- Одведiть її геть! - по­чу­ла Гаїнка чийсь го­лос i по­ба­чи­ла на рун­ду­ку яко­гось па­на. Зро­зу­мi­ла, що це йо­го тут си­ла й во­ля. Ви­хо­пи­лась з де­сят­ни­ко­вих рук i пiд­бiг­ла до па­на. Зу­пи­ни­лась пе­ред рун­ду­ком i, див­ля­чись до па­на вго­ру, го­во­ри­ла:

- Паночку, ле­бе­ди­ку мiй!.. Ви ж ба­чи­те, Зiнько ж не ви­нен… Ви ж знаєте,- вiн же не та­кий, щоб це зро­бив!.. Йо­го тре­ба пус­ти­ти,- на­що во­ни йо­го зв'яза­ли?

Благала ти­хим го­ло­сом, го­во­ри­ла, як ди­ти­на до ве­ли­ких, про­ся­чи не ка­ра­ти, зми­лу­ва­тись.

- Твiй Зiнько чо­ло­вi­ка вбив, за те йо­го i зв'яза­но! - вiд­ка­зав пан.

- А неп­рав­да ж!.. Так грiх ка­за­ти!.. Це ви не знаєте Зiнька… Вiн доб­рий… Вiн та­кий доб­рий!.. Вiн ми­лос­ти­вий!.. Пус­тiть йо­го!

- Не мож­на!.. Одiй­ди! - зве­лiв пан, до­дав­ши крiзь зу­би:- Iдi­отська сце­на!

Але во­на не вi­дiй­шла. Упа­ла нав­ко­лiш­ки, до­сяг­ла ру­ка­ми йо­му до ко­лiн, ди­ви­лась на нього пог­ля­дом, пов­ним без­мiр­но­го бла­ган­ня й слiз:

- Ой, пус­тiть же!.. Пус­тiть, па­ноч­ку!.. Я за вас бо­га мо­ли­ти­му! Щоб вiн вам щас­тя пос­лав, де ви пог­ля­дом гля­не­те, де сло­вом обер­не­тесь. Пус­тiть!.. Пус­тiть!.. Пус­тiть!

Вона за­ди­ха­лась, а ру­ки, трем­тя­чи, стис­ка­ли тi невб­ла­ган­нi ко­лi­на. I враз по­чу­ла, що вiз ру­шає. Зiр­ва­ла­ся на но­ги, озир­ну­лась"- Зiнько си­дiв уже на во­зi.

- Прощавай, Гаїнко!.. Мо­лись бо­го­вi!

Вiз ру­шив… Во­на ки­ну­лась до йо­го, та чиїсь ду­жi ру­ки вхо­пи­ли її зза­ду, не пус­ти­ли. Во­на ди­ви­ла­ся ус­лiд то­му во­зо­вi, як вiн по­то­рох­тiв ву­ли­цею… до­ко­тив­ся до по­во­рот­ки… за­вер­нув… вос­таннє об­лич­чя Зiнько­ве ба­чить… зник…

- Ох!..- про­мо­ви­ла ти­хо i впа­ла до­до­лу.

Вже нi­чо­го не чу­ла й не ба­чи­ла…

VII. СВОЯ ВОЛЯ!

Рябченковi з то­ва­рист­вом бу­ла те­пер во­ля. Зiнько вже два мi­ся­цi як у тюр­мi i по­хо­же так, що й не вий­де звiд­ти. Зос­тав­ши­ся мо­ло­де то­ва­рист­во без йо­го, при­тих­ло. Та хi­ба ж би й не при­тих­ло? Раз, що Зiнько з-про­мiж