Під тихими вербами - Борис Грінченко

з своїм то­ва­рист­вом так повс­та­вав, щоб не про­да­ва­ти Де­ни­со­вi зем­лi. Те­пер уже вид­ко бу­ло ви­раз­но те, про що то­дi й Зiнько ще тiльки до­га­ду­вав­ся: цим про­да­жем гро­ма­да вiд­да­ла се­бе до рук Де­ни­со­во­му то­ва­рист­ву, бо по­за­ми­ка­ла со­бi всi шля­хи й стеж­ки до зем­лi. Мо­же б, те­пер, як­би Зiнько був у гро­ма­дi… Але Зiнько був у тюр­мi…

Сумувала гро­ма­да, а Ряб­чен­ко з гур­том ра­дi­ли. Щоп­рав­да, бу­ло й се­ред їх та­ких двоє, що їм бу­ло тро­хи нi­яко­во че­рез по­дiю з Зiньком. А це бу­ли Де­нис та Гаїнчин батько. Де­ни­со­вi нi­яко­во бу­ло, що один йо­го брат у Си­бi­ру, а дру­гий на­ла­го­дивсь у тую ж до­ро­гу; Ос­та­по­вi - нi­яко­во, що йо­го зять, ви­хо­дить, ду­шо­губ-острож­ник. Та вже що ста­ло­ся, те ста­ло­ся, йо­го не пе­ре­мi­ниш, i не ни­ми во­но ста­ло­ся, во­ни тут нi­чим не вин­нi. Хоч i нi­яко­во та­ко­го ро­ди­ча ма­ти, ну, а з то­го, що йо­го до тюр­ми за­па­ко­ва­но, чо­му ж би й не ско­рис­ту­ва­ти­ся? То во­ни й ко­рис­ту­ва­ли­ся, ще й ра­дi­ли вку­пi з iн­ши­ми, що в гро­ма­дi ста­ло їм те­пер прос­то­ро, i все зро­би­ло­ся, як ура­ди­ли ще по­вес­нi. Вку­пi з iн­ши­ми й ра­ди­лись, як та що ма­ють да­лi ро­би­ти, щоб диб­лянських му­жи­кiв у шо­ри зов­сiм узя­ти. Те­пер у їх був та­кий лад, що хоч ко­жен сам со­бi на своїй зем­лi гос­по­да­рю­вав, а про­те цi­ну на зем­лю або якi вiд­ро­бiт­ки - це вже виз­на­ча­ли во­ни всi гур­том; ма­ло бу­ти так са­ме i з цi­на­ми на ро­бiт­ни­кiв, за ви­пас то­ва­ру й за все iн­ше, за що диб­ля­ни ма­ли їм пла­ти­ти. Во­ни вже заз­да­ле­гiдь ра­ху­ва­ли тi цi­ни i пев­нi бу­ли, що те­пер Диб­лi у їх з рук не вис­ко­чать - си­дi­ти­муть, як ри­ба в мат­нi, та вiд­роб­ля­ти­муть та­ку пан­щи­ну, що ну-ну!

I Диб­лi вже чу­ли це…

З неп­ри­хильни­кiв Зiнько­вих був тiльки один чо­ло­вiк, що му­чив­ся дум­кою про Зiнько­ву не­во­лю i пал­ко ба­жав, щоб Зiнько з неї виз­во­лив­ся. Цей чо­ло­вiк був Iван Мо­мот.

Парубок не мав спо­кою пiс­ля тiєї страш­ної но­чi, як вiн уд­вох iз Па­на­сом за­мор­ду­вав бра­та. Еге, за­мор­ду­вав i вiн, а не сам Па­нас. Упев­няв се­бе спер­шу Іван ду­же, що вiн не ви­нен, що все те Па­нас iз­ро­бив сам, та сум­лiн­ня ска­за­ло йо­му iн­ше.

Щоправда, Iван нi­ко­ли так не во­ро­гу­вав про­ти Грицька, як Па­нас. Але вiн ско­рив­ся Па­на­со­вi, слу­хав­ся йо­го, йшов не своїм, а йо­го ро­бом, чи­нив усе за йо­го при­во­дом - от i ста­ло­ся!..

Будь во­на прок­ля­та, три­чi прок­ля­та не­щас­ли­ва тая ни­ва, що че­рез неї та­ке ста­ло­ся! Бо­дай би во­на до­вi­ку нi­чо­го не вро­ди­ла, бо­дай би во­на за­па­ла­ся, крiзь зем­лю пiш­ла та й йо­го, Івана, пог­ли­ну­ла з со­бою, анiж має вiн му­чи­ти­ся, анiж має вiн бу­ти ду­шо­гу­бом!

Пiзно, пiз­но те­пер Iван по­ба­чив, що йо­му не тре­ба бу­ло слу­ха­тись Па­на­са, не тре­ба бу­ло зма­га­ти­ся за зем­лю,- бо тут Грицько­ва прав­да бу­ла, а най­бiльше не тре­ба бу­ло тiєї но­чi йти до Грицька й по­соб­ля­ти Па­на­со­вi. Ой, бо­же! бо­же! бо­же!

"Мовчи, а то й то­бi те бу­де, що Грицько­вi!" - це так Па­нас йо­му ска­зав. Вiн ка­же, що не хо­тiв уби­ва­ти Грицька, а тiльки по­ля­ка­ти, щоб пос­ту­пив­ся зем­лею. Це вже так на ли­хо пiш­ло­ся, що Грицько вда­ривсь об скри­ню, про­бив со­бi го­ло­ву та й умер з то­го. Па­нас то­го не ба­жав, i за те вiн не ви­нен. Та ко­ли вже во­но ста­ло­ся, то не тре­ба нi­ко­му цього ка­за­ти. А що Зiнька взя­то до тюр­ми, то то дур­ни­ця: по­дер­жать та й ви­пус­тять. А по­ки тре­ба мов­ча­ти, нi сло­вом, нi пог­ля­дом не ви­яв­ля­ти лю­дям, щоб i по­ду­ма­ти нi­чо­го не мог­ли. I Па­нас був на по­хо­ро­нi, ще й Iва­но­вi зве­лiв iз со­бою йти.

Була це Iва­но­вi най­бiльша му­ка. I як­би тут, бi­ля йо­го, не сто­яв Па­нас, як­би вiн пов­сяк­час не по­чу­вав на со­бi йо­го пог­ля­ду гост­ро­го, то вiн, Iван, не вит­ри­мав би: впав би пе­ред цим знi­ве­че­ним тру­пом нав­ко­лiш­ки та й по­ка­яв­ся б, ви­явив би прав­ду пе­ред усiм на­ро­дом.

I чо­му вiн цього не зро­бив? По­бо­яв­ся ка­ри? Та нi­яку ж ка­ру не бу­ло б так тяж­ко вiд­бу­ва­ти, як са­мо­му те­пер ка­ра­ти­ся!

Занапастив бра­та, по­си­ро­тив йо­го дi­ти i за­на­пас­тив ще чо­ло­вi­ка - Зiнька…

Не мiг но­ча­ми спа­ти. Цей страш­ний труп, з об­вис­ли­ми вниз го­ло­вою й ру­ка­ми, з роз­зяв­ле­ним ро­том, не по­ки­дав йо­го. Ба­чив йо­го пе­ред се­бе, аби зос­тав­ся на са­мо­тi в тем­ря­вi. Ба­чив так, мов справ­дi вiн був тут, ви­сiв. Па­ру­бок ус­та­вав, сi­дав на пос­те­лi та, об­хо­пив­ши ко­лi­на ру­ка­ми, си­дiв i ди­вив­ся на труп, а в го­ло­вi в нього як мо­ло­том сту­ка­ло два сло­ва: "Убив бра­та! Убив бра­та! Убив бра­та!.."

Тiльки два сло­ва!.. Бо­же! Тiльки два сло­ва, два сло­веч­ка, а чо­го ж во­ни так йо­го мор­ду­ють, так пе­чуть, що йо­му хо­четься ви­бiг­ти на­се­ред се­ла й гук­ну­ти на весь свiт: "Я вбив бра­та!.."

I лед­ве зад­рi­має, а вже знов мов щось йо­го штовх­не, i вiн стре­пе­неться, i вже пе­ред їм вип­ли­ва­ють iз ту­ма­ну сi­ни, i се­ред сi­ней - вiн, брат…

Одного ра­зу вiн мо­ло­тив. Цi­пи влад то­ко­тi­ли по то­ку: так-так-та­ка!.. так-так-та­ка! I враз, за­мiс­то то­го "так-так-та­ка", Iван зов­сiм ви­раз­но по­чув, як цi­пи го­во­рять: "Убив бра­та! Убив бра­та!" - так, аж ви­мов­ля­ють. Гля­нув на сно­пи, аж там за­мiс­то сно­па ле­жить Грицько мерт­вий. Скрик­нув, ки­нув цiп i втiк.

Тiєї ж но­чi вiн ниш­ком вик­рав­ся з до­му та й пi­шов на кла­до­ви­ще. Мов зло­дiй, хо­ва­ючись по­пiд ти­на­ми, пе­рей­шов ули­ця­ми, вий­шов за се­ло. Мi­ся­ця не бу­ло, тiльки зiр­ки поб­лис­ку­ва­ли на тем­но­му не­бi хо­лод­ним неп­ри­хильним блис­ком. За їх свi­том Iван до­ба­чив уже пер­шi край­нi хрес­ти на мо­ги­лах. Увiй­шов се­ред їх. Бо­яв­ся по­пе­ре­ду бу­ва­ти на кла­до­ви­щi. Раз якось з па­руб­ка­ми, та й то чо­гось мо­то­рош­но бу­ло… А те­пер iшов сам i не бо­яв­ся. Йо­го ве­ло те, що страш­нi­ше за вся­кий страх. Блу­кав по­мiж мо­ги­ла­ми й хрес­та­ми, ви­шу­ку­ючи то­го не­ве­ли­ко­го ду­бо­во­го хрес­та. Хо­лод­нi зо­рi прис­вi­чу­ва­ли йо­му з во­ро­жо­го по­чор­нi­ло­го не­ба. Знай­шов.

Ось пiд цiєю куп­кою зем­лi Грицько за­мор­до­ва­ний ле­жить.

- Грицю, бра­ти­ку! Чи чуєш ти ме­не?

Не ози­вається.

Припав до зем­лi, об­няв мо­ги­лу ру­ка­ми.

- Грицю, бра­ти­ку, чи чуєш ти ме­не? Озо­ви­ся до ме­не, бо ги­ну, не­ма моєї си­ли!

Вiн бив­ся го­ло­вою об зем­лю, вiн цi­лу­вав її, вiн бла­гав:

- Прости ме­нi, мiй бра­ти­ку, мiй по­рад­нич­ку доб­рий! Прос­ти ме­нi, що то­бi му­ки зав­дав, твої дiт­ки ма­ленькi по­си­ро­тив!.. Та як­би ж я те знав, що во­но так бу­де, то я б же свiт за очi