Під тихими вербами - Борис Грінченко

луч­че пi­шов, нiж щоб оте ста­ло­ся!.. Та моїй же ка­рi i краю не­ма!.. Та то­бi ж, бра­тi­ку, i грi­хи бог прос­тить за та­ку смерть, а моя му­ка i на цiм, i на тiм свi­тi!.. Та ти ж, бра­ти­ку, у раю з бо­гом бу­деш про­бу­ва­ти, а я ж у смо­лi ки­пi­ти­му! Та прос­ти ж ме­нi, мiй рiд­не­сенький, та прос­ти ж, бо не­си­ла моя, бо ду­ша з тi­ла ви­хо­дить! Та прос­ти ж! Та по­ми­луй же!..

Слова ури­ва­ли­ся, мi­ша­ли­ся з ри­дан­ням. Зне­мо­же­на, змор­до­ва­на ду­ша би­ла­ся, як пташ­ка в кiг­тях у кiш­ки,- от так во­на би­ла­ся в па­зу­рах у тiєї му­ки несьогос­вiтньої.

Високе й ши­ро­ке не­бо прос­ти­ла­ло­ся над ве­ли­кою й ши­ро­кою зем­лею. А на зем­лi, в тем­ря­вi, пiд ма­леньким хрес­том, прос­тяг­ся ма­лий зне­мо­же­ний чо­ло­вiк i бла­гав со­бi спо­кою:

- Та по­ми­луй же!..Та як­би ти був те­пер жи­вий, то я б твої й слi­доч­ки цi­лу­вав!.. На­кинь на ме­не по­ку­ту, яку хо­чеш, тiльки прос­ти!.. Ой, луч­че б я сам тут лiг, лег­ше ме­нi бу­ло б!.. Як те­пер ме­нi ка­ра­ти­ся!.. Ой, мi­ри ж не­ма тiй ка­рi!.. Не ви­тер­пить моя ду­ша… ги­не… Бра­ти­ку!.. Гри­цю!..

Благання вми­ра­ли без од­по­вi­дi. Хо­лод­на мов­ча­ла зем­ля. Хо­лод­не зво­ди­лось уго­ру, мов­ча­ло чор­не не­бо. Хо­лод­нi, во­ро­жi блис­ка­ли зiр­ки.

Нiде - нi се­ред то­го ши­ро­ко­го не­ба, нi на цiй ве­ли­кiй зем­лi - вiн не мiг знай­ти спо­кою.

Ридання за­ти­ха­ло, сло­ва змов­ка­ли. Хоч не бу­ло спо­кою,- при­хо­ди­ла вто­ма.

Врештi все за­тих­ло. Тiльки зне­мо­же­не тi­ло ще ле­жа­ло, при­пав­ши го­ло­вою до куп­ки зем­лi. Чор­нi хрес­ти пос­та­ва­ли круг йо­го, поп­рос­тя­гав­ши в тем­ря­ву свої ра­ме­на. Сто­яли й ди­ви­лись мовч­ки, дов­го…

Пiдвiвся, пi­шов…

Одначе по­со­би­ло­ся. Прий­шов­ши до­до­му, впер­ше пiс­ля тiєї страш­ної но­чi, зас­нув як тре­ба,- так твер­до, що нi­чо­го не пам'ятав i не чув, аж по­ки йо­го збуд­же­но. Дру­го­го дня аж сам ди­ву­вав­ся: був зов­сiм спо­кiй­ний. Смут­ний та спо­кiй­ний, не мор­до­ва­ний та­кий, як по­пе­ре­ду. Ми­нув цей день, ми­нув дру­гий, тре­тiй, тиж­день… Усе од­на­ко­во: ма­ра вже не при­хо­дить, на ду­шi сму­ток, але й упо­кiй…

"Ой бра­ти­ку! Нев­же ти ме­не прос­тив?"

Так про­ми­нув мi­сяць. Iван аж поз­до­ро­вi­шав. Спав доб­ре, усе як тре­ба ро­бив, тiльки на Па­на­са й згля­ну­ти не мiг. На­няв­ся в еко­но­мiю, щоб не ба­чи­ти йо­го. Нi­чо­го - й там мож­на жи­ти, не тур­бує йо­го.

Одного ра­зу, на­ро­бив­ши­ся та на­то­мив­ши­ся, спав доб­ре. I враз по­чув, що йо­го мов iм­пе­том ки­ну­ло: ш-шморг!

Пiдвiвся, сiв i прис­лу­хавсь: ш-шморг! От зов­сiм як вiрьовка по де­ре­ву шмор­гає, ко­ли тяг­ти її. Де це шмор­гає? Що це?

Почав прис­лу­ха­ти­ся дуж­че - i зов­сiм ви­раз­но чув, як вiрьовка зно­ву: шморг!.. I не чуть… А то­дi знов…

Невпокiй об­нi­мав йо­го гру­ди. Чо­го во­но шмор­гає? На­що? Ад­же вiн ду­же доб­ре знає, що так са­ме, точ­нi­сiнько так шморг­ну­ла вiрьовка то­дi, там…

Он-он-он… вiн уже ба­чить: iз тем­ря­ви вис­ту­пи­ла бан­ти­на, а че­рез неї пе­ре­ки­ну­то вiж­ки… Шморг! Вiж­ки по­тяг­ли­ся вго­ру, а на кiн­цi їх за­ко­ли­ха­ло­ся щось дов­ге, важ­ке… Грицько…

I вiн ко­ли­хав­ся, пе­ред їм у тем­ря­вi з об­вис­ли­ми ру­ка­ми… Iван ро­зу­мiв, що це не Грицько­вi сi­ни, що це панська пе­кар­ня, що круг йо­го лю­ди сплять на по­лу, що тут не­ма бан­ти­ни… А Грицько ко­ли­хав­ся на їй, ти­хо, мерт­во ко­ли­хав­ся, i Іван ба­чив йо­го се­ред тям­ряви так доб­ре, що до­ба­чав на­вiть ту смуж­ку кро­вi, що ви­тек­ла йо­му з уст по бо­ро­дi за ко­мiр.

Iван не скрик­нув, не схо­пив­ся. Вiн тiльки тру­сивсь увесь i ди­вивсь, як Грицько ти­хо хи­тав­ся пе­ред ним: ра-аз… ра-аз… ра-аз…

I зро­зу­мiв, що все зно­ву вер­ну­ло­ся…

З то­го ча­су мiг спа­ти тiльки зве­чо­ра. Пiс­ля пiв­но­чi шмор­га­ла по бан­ти­нi вiрьовка, i вiн про­ки­дав­ся. Ле­жав i ди­вив­ся, а над їм ко­ли­хав­ся Грицько: ра-аз… ра-аз… ра-аз…

Вiн звiв­ся нi­на­що. Хо­див, як ма­ра, блi­дий, з бо­же­вiльни­ми, нес­по­кiй­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. Хоч удень йо­му те­пер все ж бу­ло нi­чо­го… Вно­чi - що­но­чi, а вдень - нi. Тiльки лю­дей бо­яв­ся, тi­кав од їх. Зда­ва­ло­ся, що ко­жен знає, що ко­жен хо­че йо­го спи­та­ти­ся: "А що, i цiєї но­чi був у те­бе Грицько?" I то­го пи­тан­ня вiн че­рез щось бо­явсь iще дуж­че, нiж Грицька…

Молитися дав­но ки­нув. Тiльки спер­шу сил­ку­вав­ся. Та не мо­ли­ло­ся… Од­нак вiн зна, що бог не прий­має ду­шо­гу­бо­вої мо­лит­ви. А вже чув, що да­лi так не вит­ри­має.

Щось iз­ро­бить… Щось му­сить iз­ро­би­ти…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Чому, ку­ри, не пi­ете?

Чому, лю­ди, не чуєте?

Турки се­ло зво­юва­ли,

Громадами лю­дей гна­ли.

Народна пiс­ня

I. СУМНА ХАТА

У той страш­ний день, як заб­ра­но Зiнька, лю­ди пiд­ня­ли Гаїнку неп­ри­том­ну з зем­лi, по­нес­ли й по­ло­жи­ли на во­лос­ний рун­дук. По­ча­ли жiн­ки бриз­ка­ти їй в об­лич­чя во­дою, аж по­ки во­на очу­ти­лась. Розп­лю­щи­ла очi, по­ма­лу пiд­ве­ла­ся. Не ро­зу­мi­ла спер­шу, що з нею ста­ло­ся, де во­на й чо­го во­на. Си­дi­ла на ос­ло­нi, див­ля­чись по­мерк­ли­ми очи­ма на лю­дей, що круг неї сто­яли. Пот­ро­ху при­том­нiсть вер­та­лась до неї, i вреш­тi во­на зга­да­ла все. Гля­ну­ла, озир­ну­лась - нi ко­ня з во­зом, нi Зiнька вже не бу­ло. Ус­та­ла мовч­ки й по­ча­ла зi­хо­ди­ти з рун­ду­ка.

- Гаїнко, ку­ди ти, стри­вай! - при­пи­ни­ли бу­ли її жiн­ки.

Але во­на вiд­хи­ли­ла їх ру­кою й пiш­ла са­ма со­бi швид­ко, хоч i хи­та­ючись, до­до­му. Не ба­чи­ла нi­чо­го пе­ред се­бе, тiльки по­чу­ва­ла, що їй тре­ба швид­ше, швид­ше дiй­ти до своєї ха­ти. I дiй­шла та­ки, вiд­чи­ни­ла две­рi й ста­ла на по­ро­зi. Ста­ра ма­ти гля­ну­ла на неї та аж пе­рех­рес­ти­ла­ся: пе­ред нею сто­яла не Гаїнка, а якась ма­ра, блi­да, страш­на.

- Боже! Доч­ко, чо­го це ти?

Стара ки­ну­лась до неї, але во­на мовч­ки зле­генька вiд­хи­ли­ла її ру­кою, пе­рей­шла ха­ту й сi­ла за стiл. Зди­во­ва­на ма­ти, не ро­зу­мi­ючи, що з нею ста­ло­ся, пi­дiй­шла зно­ву:

- Доню, Гаїноч­ко, ска­жи - що то­бi?

- Нiчого, ма­мо… Зiнько в ост­ро­зi…

- Як то в ост­ро­зi? - вжах­ну­лась ста­ра.- Що це ти? Бог з то­бою!

- Еге, в ост­ро­зi… Лю­ди ска­за­ли, що вiн убив Грицька, дак йо­го до ост­ро­гу заб­ра­но…

Вона го­во­ри­ла це рiв­ним ти­хим го­ло­сом i так, мов це бу­ла зви­чай­на рiч i нiт­ро­хи не зай­ма­ла її згли­бо­ка. А очi бо­же­вiльно-не­ру­хо­мi вту­пи­ла в од­ну якусь цят­ку i так си­дi­ла, мов ви­те­са­на з бi­ло­го ка­ме­ню.

Мати, по­чув­ши страш­ну но­ви­ну, й са­ма спер­шу за­нi­мi­ла, а по­тiм за­го­ло­си­ла, за­ту­жи­ла…

- Не го­ло­сiть, ма­мо,- тим са­мим рiв­ним, бай­дуж­ним го­ло­сом про­мо­ви­ла Гаїнка,- я вже го­ло­си­ла: не по­со­би­ло­ся,- заб­ра­ли во­ни.

- Хто ж заб­рав, доч­ко?

- Люди… па­ни… Во­ни ска­за­ли, що вiн убив Грицька, та й заб­ра­ла йо­го до ост­ро­гу.

- Та хто ж ска­зав? Де ж це