Під тихими вербами - Борис Грінченко
Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й цю, вiн повернувся:
- Твого… Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?
- Нi…
- Ну, дак треба бумагу вiд слiдствувателя,- тодi й пустять.
- А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..
- Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд слiдствувателя, тодi й пустять… А тепер - марш собi, не стiй тут, не можна!..
- Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..
- Не моє дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..
Гримнув так, що Гаїнка аж вiдбiгла злякана. Iшла вулицею й думала: "Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала, де той слiдствуватель живе!"
Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан i розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Пiдiйшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла,- вона їм розказала…
- Буде тут вибiгати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слiдствуватель кличе, дак вiн того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.
Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:
- Сидiр Харченко!
Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:
- До вашої милостi…
- Чого тобi?
- Менi чоловiка побачити.
- Якого чоловiка?
- Мого… Зiнька Сиваша… вiн у острозi…
- А! ну, добре… посидь тут, пiдожди!..
Вона сiла ждати. Довго ждала…У же всi люди перейшли, тiльки двоє зосталося, уже й сонце пiдбилося вгору та й униз почало сiдати,- вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибiгав, але все одно вiд його чула:
- Пiдожди!..
- Знаєш що, молодице? - сказав один чоловiк.- Я вже бачу, що з твого дiла нiчого не буде: оце нас покличуть, а тодi писарчук вибiжить та й скаже: приходь завтра, слiдствувателевi нiколи сьогоднi!
- Ой боже мiй! - злякалась Гаїнка.- А що я робитиму? Менi ж треба сьогоднi!
- Та що робити? Пiвкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слiдствувателевi про тебе, дак той i покличе. А то й три днi ходитимеш, то нiчого не буде.
Гаїнка послухалась i вкинула пiвкарбованця в руку… Її покликано до слiдчого.
- Що тобi?
Вона низько-низько вклонилася:
- Паночку, чоловiка хочу побачити. Зiнька Сиваша… пустiть!..
- Не можна його бачити.
Вона так i похолола.
- Не можна бачити, сказав слiдчий,- бо вiн дуже впертий, нiяк не признается.
- Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..
- Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер - нiякi
- Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..
- I не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов з хати…
Пiзно ввечерi вернулася додому Гаїнка. Увiйшла в хату, не роздягаючись сiла бiля столу та й похилилась на його.
- Дочко! Дочко! Що тобi? - злякалася мати.- Що тобi сталося? Чи ти бачила Зiнька?
- Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вiн вбив Грицька, тодi пустять…
- А бодай же й вони самi, i їх дiти такої ласки вiд людей зазнали!…
А Гаїнка тiльки стогнала…
Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:
- А що, Остапе, чути за твого зятя?
- Та той такий мiй зять, що хоч би його в мене й зовсiм не було.
- Ну, одначе, що ж саме за його чути?
- Да така чутка, що вже й не вернеться.
- Ну, таке дiло… А що ж тодi твоя дочка? Адже вдовою буде…
- А буде…
- Знаєш що, Остапе, я тобi скажу? Що, якби нам сватами бути?
Остап глянув на Терешка.
- Як то?
- Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто - це вже я знаю,- що вiн до Гаїнки прихильний… От би тодi вдвох дiла робили!..
Остап подумав…
- Треба пiдождати суду.
- А заведено! Дак виходить - так?
- Нехай буде й так.
- Чудесна штука буде! Оцього тiльки боюсь: що, як вона та схоче за їм слiдком iти?
- Ну, то дурниця! - вiдказав Остап.- Я не попущу.
- А як же ти не попустиш, коли вона пiде до тих судейських та й сама скаже?
- Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що бiда. Ну, та дарма! Я цьому лиховi запобiжу. Вiзьму її жити до себе та й не пускатиму нiкуди.
- I пречудесна штука!.. Глядiть же, свате, нехай ваше слово крiпке буде!
- Буде, свате, крiпке.
- А свасi… поки нiчого не кажiть… А то знаєте - жiнота ця… Якби не попсували справи…
- Гаразд!
I новi свати розiйшлися, радi з самих себе. Другого дня пiсля того, як Гаїнка ходила в город, Остап увiйшов у хату до Сивашiв.
- Здоровi! З вiвторком!
- Здоровi, свате! - вiдказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.
- Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?
- Таке вже наше здоровля! - вiдказала за неї стара.- Он учора ходила в город, хотiла побачити Зiнька, дак не пущено… Сiдайте-бо в нас!.
- Не пущено, кажете? Гм… Нi, я не сiдатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?
- Кажуть тi iроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тодi пустять.
- Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: iди до нас,- мати тебе кличе.
- Не пiду я тепер.
- Iди, бо дуже треба! - Узяв за руку та й звiв з полу, як малу дитину.- Убирайсь!
- Та, може б, ви її, свате, тепер не займали? - прохала Параска.
- Не можна… Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходiм!.. Бувайте здоровi! - Вiн повiв її з хати за руку.
II. У ТЮРМI
Маленькi вiконця темрявi з залiзними гратами, попусканi в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звiдсiля не видко: просто вiконець другi такi ж само товстi й понурi мури. Навiть сонячний промiнь мов боїться тих грат i зазирає сюди на одну тiльки часиночку - тодi, як сонце вже високо-високо пiдiб'ється вгору. Тодi золотий його парус упаде помiж двома мурами, несмiливо зазирне крiзь грати, ледве всмiхнеться до тих блiдих облич i, злякавшись, тiкає швидше назад