Під тихими вербами - Борис Грінченко
Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут - бруднi вiд усякої гидоти, важкi вогкi стiни, а в їх маленькi дiрочки з гратками. А в тiй кам'янiй трунi сiрi постатi з сiрими, без сонця поблiдлими обличчями. Якi лежать на великому гуртовому полу серед брудного лахмiття, якi сидять там, гуляючи в карти, якi сновигають без нiякої мети по кутках.
Це - злочинцi. Серед них Зiнько. Якби йому хто сказав коли давнiше, що вiн буде тут,- яким би вiн брехуном його назвав! А от же сталося.
Тепер вiн спокiйнiший, тихший, але першi днi… йому навiть згадувати їх страшно. Цi зв'язанi руки, ця ганьба перед усiєю громадою… Гаїнка… погляд її божевiльно-безнадiйний… руки до його простягає… Потiм тяганина по полiцiях… i нарештi - ця темниця.
До блакитного неба безкрайого, до зеленого поля широкого, до лiсiв холодкуватих, до садкiв квiтучих, запашних вiн iзвик, а тепер тiльки мури, товстi, холоднi, тiльки грати залiзнi, тiльки тяжкий сморiд гнилої тюрми!..
А люди… Боже!..
Он той високий, з здоровенними дужими руками, з великою чорною бородою,- вiн же двох людей убив, щоб пограбувати їх!.. Цей бiлявий парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину вiд дiвчини… Цей он пiдпалив село… Отой дiд старий, п'яним бувши, пробив своєму сусiдi колякою голову, що той i вмер… Цей знову щось страшне зробив… I так кожен…
I вiн, Зiнько, серед їх, не винний, а нiхто йому навiть i вiри не йме, що вiн не винен, тiльки смiються з його… I його дожидає така ж кара, як i їх… За що? Де ж та правда, коли можна карати чоловiка за нiщо? Коли однаково терпiтиме i отой чорний, що смiючись розказує, як вiн сокирою розрубав голову, i вiн, Зiнько, що хотiв тiльки одного: щоб людям було краще, хотiв добра людям!.. Без нiякого доводу його обвинувачено в страшному злочинствi, зганьблено, закинуто в тюрму, судитимуть i каратимуть його!.. Нащо ж тодi весь цей лад на свiтi, весь цей порядок, коли через його можна карати, мордувати невинних? Адже Зiнько знає, що не з самим їм так бувало,- вiн про це i чув, i читав. А коли так, то навiщо людям цi всi суди, цi всi начальники? Чи не краще було б, якби цього нiчого не заводити, якби люди самi собi жили, громадою лад i суд давали?
Громадою! А яка ж i громада, як не така? Чи вона ж його, неповинного, оборонила? Ба нi, хiба ще глибше втоптала в це багно!.. Чи вона по правдi громадським справам лад давала? Ба нi; Дениси, Рябченки, Сучки - от кому серед неї вiльно й ласо живеться, а чоловiковi чесному та вбогому - нi!..
Нема й у громади правди! А де ж? Де? Може, не серед людей, може, в бога? Так усi кажуть… Але ж. бог бачить, як у громадi неправеднi люди, глитаї панують,- чого ж їх не зупинено? Адже Зiнько невинний, чом же цього не виявлено? Чом?
I страшнi думки вставали в Зiньковiй головi… Вiн жахався їх, вiн прогонив їх од себе, а вони обнiмали його все дужче й дужче, а вони пекли його, палили, що аж розум йому туманiв, що аж обморок його брав.
Нема правди в свiтi, а коли вона часом де й озветься, то там їй рота затуляють, там її згнiчують, затоптують, винищують.
I н i х т о не зробив так, щоб вона подужала. А тим часом є ж така сила, що могла б це вчинити? Чи i в тiєї сили правди нема? Чи тiєї сили нема? Дак навiщо ж тодi i люди живуть, родяться, смiються й плачуть, борються i вмирають? Навiщо?
Вiдповiдi не було, а голова розскакувалась од божевiльних думок.
Не знати, що сталось би з їм через цi думки, якби їх не розбивали на який час отi допити в слiдчого, де вiн повинен був боронитися, та життя з людьми, з якими мусив пробувати в однiй хатi. Найбiльш оцi люди…
Вiн спершу й боявся їх, i гидував ними. Вони здавалися йому людьми одмiнними вiд його самого, цiлком одмiнними, бо це були злочинцi, лиходiї. Йому здавалося, що звичайнi люди - то по один бiк, а злочинцi - то по другий; що в звичайних людей усе так, як i треба в людей, а в злочинцiв усе iнакше: i правда в їх не така, i хочуть вони не того, що всi люди та й уся в їх душа не така, а гiрша - лиха, темна, ворожа. З такими думками прийшов Зiнько до тюрми, а як побачив цi обличчя, позначенi острожною неволею, а часом i грiхом, як уздрiв ту одежу, завсiгди йому страшну, то мов iще виразнiше почув, що цi люди - зовсiм не те, що вiн, i не можуть бути тим. Кров у їх на руках, кров i на душi. І були вони йому страшнi. А ще гiршi сталися пiсля однiєї подiї. Ото тiльки вкинуто його в цю пiвтемну кам'яну яму, ще не встиг вiн добре й розглянутись, а вже його звiдусiль оточено. Роздивлялися на його зацiкавленi, розпитувалися, як звуть, звiдки, за що потрапив сюди.
- За нiщо потрапив, одказав Зiнько.- Хтось убив чоловiка, а мене винного зроблено.
- Овва! А ти хiба його не вбивав?
- Якби я його вбивав, то не казав би, що не винен! - одмовив палко Зiнько.
- Ф'ю-ф'ю! - засвистiв чорний рештант.- Кожен, братику, перед слiдствувателем каже, що вiн не винен, бо нiкому не хочеться на Сибiр мандрувати, а тут iнша рiч. Ми це дiло добре знаємо - нас не одуриш.
- Я й не думаю вас дурити.
- От штукар! - сказав той-таки рештант iз великою чорною бородою.- Я аж двом сокирою голови розколов, та й то не ховаюся, а вiн одного придавив, та вже злякався. Ха-ха-ха!
Чорний рештант зареготав, за ним iще дехто. Зiнько сидiв то червоний, то бiлий як крейда. Вiн бачив, що не впевнить цих людей, що даремнi будуть усi його слова: звикши самi брехати й ховатися з своїми ще не викритими злочинствами, вони й iншому не йняли вiри. Зiнько замовк, але всi цi люди стали тепер йому такi огиднi!..
Вiн жив серед їх тихо, нi з ким не сварився, та нi з ким i не ладнав. Щоправда, вони його не займали. Вiй з