Українська література » Класика » Під тихими вербами - Борис Грінченко

Під тихими вербами - Борис Грінченко

Читаємо онлайн Під тихими вербами - Борис Грінченко
мi­ша­ли­ся iз згад­ка­ми про ми­ну­ле, про лю­бих, сер­це­вi до­ро­гих лю­дей. Мов на­мальова­не ста­ва­ло пе­ред їм жит­тя на во­лi… Зап­лю­щу­вав очi i ба­чив сам се­бе се­ред по­ля ши­ро­ко­го. Ве­се­ло та друж­но йдуть во­ли ду­жi, гли­бо­ко плуг ле­ме­ша­ми впи­вається в чор­ную зем­лю, за ски­бою ски­ба ля­гає, а Зiнько йде за плу­гом, ру­ки на че­пi­гах, i ра­дiс­но йо­му розк­ри­ва­ти зем­ля­неє ло­но, щоб ки­ну­ти в йо­го зо­ло­теє зер­но… Ки­дає, сiє, i от уже схо­ди зе­ле­нi­ють, от пiд­би­ва­ються вго­ру, ко­лос ви­ки­да­ють… Кра­сується ко­лос, i вiдк­ра­сується, i по­хи­литься важ­кою, пов­но­зер­нис­тою го­ло­вою до­до­лу… Дзве­нить ко­са, по­кiс ля­гає…

"Гаїнко! Не ос­та­вай­сь!" - смi­ючись, гу­кає Зiнько.


"Зiньку! Швид­ше, а то за но­ги пiй­маю!" - вiд­гу­кує Гаїнка, пос­пi­ша­ючи­ся в'яза­ти з усiєї си­ли.


Спинився вiн ко­су по­гост­ри­ти, гля­нув по­зад се­бе: са­мi сно­пи ле­жать на пос­та­тi, не­ма не­пов'яза­но­го, а Гаїнка стоїть i вти­рає ру­ка­вом пiт iз чо­ла… Об­лич­чя за­го­рi­ло, по­чер­во­нi­ло, со­роч­ка пи­лом при­па­ла, i той пил зос­тається в Гаїнки на ло­бi. По­мальова­не об­лич­чя стає чуд­не, але та­ке во­но лю­бе, та­ке гар­не Зiнько­вi!.. Ой, щи­ра ж та гар­на ро­бiт­ни­ця з йо­го ма­ленької Гаїнки!..


Нiч прий­шла, зо­рi за­миг­тi­ли… Ве­че­ря ва­риться в ка­зан­ку… Ма­ти дро­ва пiд­ки­дає, Гаїнка стоїть уся чер­во­на вiд ог­ня­но­го свi­ту… Як їсться смач­но пiс­ля тяж­кої ро­бо­ти, а ще смач­нi­ше спиться пiд зо­ря­ним не­бом про­ме­нис­тим, на сно­пах за­паш­них!.. Спить вiн i крiзь сон чує, як її го­ло­вонька спо­чи­ває в йо­го на пле­чi…


I тяж­ко ро­би­ти, та й со­лод­ко - зро­бив­ши!.. Прий­де не­дi­ля, дак справ­дi свя­то, i ве­се­ло вий­ти в той са­док, своїми ру­ка­ми сад­же­ний, по­ли­ва­ний, гля­ну­ти на свою ро­бо­ту, гля­ну­ти на се­ло пiд ти­хи­ми вер­ба­ми за­ду­ма­ни­ми… Або з Гаїнкою вдвох на тiй па­сi­цi опи­ни­ти­ся, де со­неч­ко зо­ло­том сип­ле, i бджо­ли зо­ло­тi гу­дуть, i па­хо­ща­ми вiє, i квi­том проц­вi­тає, а во­на, Гаїнка - най­кра­щий квiт над квi­ти,- стоїть уся в зо­ло­то­му про­мiн­нi i смiється, мов дзво­ни­ки срiб­нi дзво­нять: "А не пiй­маєш!.."


Та та­ки ж пiй­мав!.. Уд­вох iдуть до­до­му, а до­ма вже то­ва­рист­во вiр­не до­жи­дає - на лю­бу роз­мо­ву, на на­уку зiй­шло­ся, на по­ра­ду про спра­ви гро­мадськi…


А Гаїнка по­бiг­ла сад­ком до рiч­ки по во­ду, i чу­ти, як спi­ває… аж до ха­ти ли­не та лю­бая пiс­ня, i не си­диться в ха­тi, вис­ко­чив би ту­ди в са­док i ди­хав би па­хо­ща­ми со­лод­ки­ми, ди­вив­ся б на не­бо, як во­но зо­ря­ми про­ме­нiє…


I ки­неться вiн, схо­питься, а пе­ред їм хо­лод­ний мур тiс­ний, а круг йо­го нiч тем­на, во­ро­жа… смо­ро­дом за­душ­ли­вої тюр­ми гнi­тить…


Криком би кри­чав, го­ло­вою об той мур бив­ся би, аж по­ки роз­бив би її, щоб нi­чо­го не зна­ти, не по­чу­ва­ти, не му­чи­тись…


Гаїнко!.. Ма­мо!.. Де ви? На­що ви по­ки­ну­ли йо­го са­мо­го вми­ра­ти, ги­ну­ти в цих гнi­тю­чих му­рах?..





III. ТЕМНI ДНI



Забравши Ос­тап Гаїнку з Зiнько­вої ха­ти, пi­шов з нею по­ма­лу ву­ли­цею, роз­пи­ту­ючи­ся про те, як во­на хо­ди­ла в го­род та що там чу­ла. Во­на не ду­же йо­му вiд­по­вi­да­ла, бо знов по­чу­ва­ла­ся та­кою приг­нi­че­ною та зне­мо­же­ною, як i по­пе­ре­ду, ще до го­ро­да. Во­на на­вiть не цi­ка­ва бу­ла зна­ти, чо­го са­ме її ма­ти кли­ка­ла, i за­бу­ла про це, а йшла, ку­ди ве­де­но.


Дома зуст­рi­ла її ма­ти, ра­дi­ючи. Ли­ке­ра бу­ла со­бi лю­ди­на ти­ха й доб­ра, та ду­же бо­яз­ка, нес­мi­ли­ва. Че­рез те ко­ри­ла­ся чо­ло­вi­ко­вi в усьому, що вiн ро­бив чи ве­лiв. Най­стар­ша з дi­тей, Гаїнка, бу­ла в неї єди­ною доч­кою, i ма­ти ду­же її лю­би­ла; лю­би­ла й зя­тя i зов­сiм не зна­ла про но­вi чо­ло­вi­ко­вi за­мi­ри. Вiд­ко­ли Зiнька заб­ра­но, во­на не один раз до Си­ва­шiв за­бi­га­ла, та не мог­ла анi роз­ва­жи­ти доч­ку, анi вмо­ви­ти, щоб од­вi­да­ла батько­ву ха­ту. Тим iз­ра­дi­ла те­пер ду­же, по­ба­чив­ши Гаїнку в се­бе. Та, ра­дi­ючи, й жу­ри­лась, див­ля­чись на цю лю­ди­ну, що хо­ди­ла й роз­мов­ля­ла, мов са­ма не по­мi­ча­ючи то­го, мов не жи­ву­чи зов­сiм або жи­ву­чи не тут, а десь в iн­шо­му краї про­бу­ва­ючи. За­ве­ла доч­ку до се­бе в кiм­на­ту, поп­ла­ка­ла над її й над своєю не­до­лею…


Тим ча­сом Ос­та­по­вi чо­гось бу­ло тро­хи кло­пiт­но на ду­шi. Вiн тро­хи бо­яв­ся жiн­ки. Хоч во­на й звик­ла йо­го слу­ха­ти­ся, та, бач, те­пер спра­ва бу­ла та­ка, що здо­ро­во вже її за­чi­па­ла… Доч­ку ду­же лю­бить i до Зiнька при­хильна… Ко­ли б якої шко­ди не ста­ло­ся!..


"Ет, дур­ни­ця! - вiд­ка­зу­вав сам со­бi Ос­тап, веш­таючись по ха­зяй­ст­ву. Зве­лю, то й бу­де все, як схо­чу! Тре­ба ще Гаїнчи­ну ху­до­бу пе­ре­вез­ти до се­бе завт­ра… Нi, не завт­ра, до­ве­деться ще тро­хи пi­дож­да­ти з цим… аж по­ки суд бу­де, а то ре­пе­ту­ва­ти­муть - i Си­ва­ши­ха, та й так лю­ди… От, чорт йо­го й зна, як це по­га­но, що й на то­го зва­жай, i на цього зва­жай! То зро­бив би, як схо­тiв, а то кру­ти та муд­руй то ту­ди, то сю­ди! Чорт-вiть-що!"


Остап був сер­ди­тий. Ос­тан­нi­ми ча­са­ми все йо­го якось гнi­ва­ло. З батьком не­дав­неч­ко пос­ва­рив­ся за свою ку­мер­цiю та за ото­го ж та­ки сли­ня­во­го Зiнька. Не по­до­бається ста­ро­му, що так Зiнька за­нед­ба­ли, не кло­по­чуться про йо­го то­що… Як же там iще кло­по­та­ти­ся? Ко­ли не ви­нен, дак i ви­пус­тить суд, а ко­ли ви­нен, дак сам знав, що ро­бив: як за­ро­бив, так хай i вiд­бу­ває. Ду­же ко­мусь тре­ба то­го Зiнька! Не ту­ди вже зак­ри­ви­ло­ся!.. I так то­го кло­по­ту пов­на го­ло­ва, а тут iще ста­рий в'язне! З са­мою Го­рянсько­го зем­лею скiльки мо­ро­ки! Во­но, звiс­но, хлiб цього ро­ку вро­див, дак же й по­де­шев­шав здо­ро­во: то лi­чив Ос­тап, що он скiльки вiзьме, а те­пер уже й геть мен­ше. А тут ли­хо за ли­хом. Ув Ос­та­по­во­му мли­нi та прор­ва­ло греб­лю, до­ве­ло­ся га­ти­ти: то ж де­сят­кою не вiд­бу­деш! А вчо­ра знов: най­кра­щий вiл про­пав! Та­кий ви­ко­ха­ний, до­мо­рос­лий!.. Та ще хоч би як там про­пав, а то за­да­вив­ся. Ма­буть, пад­лю­чий Ми­хай­ло так прив'язав йо­го i не дог­ля­нув, що на­ли­гач якось обк­рут­нув­ся круг шиї, та й за­да­ви­ла­ся то­ва­ря­ка. I по­по­бив вiн Ми­хай­ла, i прог­нав йо­го, гро­шей не вiд­дав­ши, дак хi­ба те по­мо­же? Ми­хай­ло­вих гро­шей яких там два­над­цять кар­бо­ван­цiв, а вiл та­кий, що за йо­го й п'ятде­сят ма­ло. Ну, прок­ля­тий на­род iдольський! Не­ма то­го, щоб ха­зяй­сько­го доб­ра дог­ля­ну­ти, а жер­ти або спа­ти, дак та­ко­го їм по­дай!.. До цього тор­гу й пiш­ки!..


У двiр убiг най­мит iз ба­тiж­ком.


- Ти чо­го це? - спи­тав Ос­тап.


- Та бi­да: об­ла­ма­лись!


- Туди к ли­хiй го­ди­нi!.. Де?


- В яр­ку.


- А бi­со­во­го си­на си­ни, прок­ля­тi роз­зя­ви! Ви ме­нi всю снасть по­за­на­па­щаєте, по­пе­ре­во­ди­те,- гри­мав Ос­тап.


Це вiн пос­лав до сво­го мли­на пше­ни­цю, а во­ни, ве­зу­чи

Відгуки про книгу Під тихими вербами - Борис Грінченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: