Під тихими вербами - Борис Грінченко
- Давно вже зоря… час вечеряти…
Остання надiя зникла…
Мовчки посiдали за стiл. Бiле волосся й борода дiдовi не бiлiшi були вiд обличчя Гаїнчиного; а старе, потемнiле як давнє малювання, змарнiле вiд працi, хвороби й смутку обличчя материне здавалося ще чорнiшим бiля того за малим не прозорого i дивно нерухомого обличчя.
Старий дiд Дорош узяв чарку тремтячої рукою та й почав промовляти:
- Дай же, боже, того року дiждавши, сiсти до святої вечерi в доброму здоровлю всiм… всiм - щоб… А тепер дай, боже, доброго здоровля тому, хто неповинно в неволi поневiряється!.. Нехай…
Та й не доказав дiд,- перепинили слово сльози… Гаїнка озвалася голосним плачем i вибiгла з хати. Мати, впавши на стiл, почала тужити:
- Сину мiй! сину мiй!..
Дiдова рука спустилася з чаркою на стiл, бiла голова похилилася, а буйнi сльози котилися з старих очей i падали на бiлий убрус…
Але дiд перший себе перемiг:
- Годi, свахо, годi! Плачем не пособимо. Господь милосердний йому поможе, а не наш плач. Будемо вечеряти, як закон велить, та його згадувати, то йому легше буде, бо й вiн же нас iзгадує. Кличте, свахо, Гаїнку!
Параска пiшла по Гаїнку. Та стояла в сiнях, припавши в кутку до стiни головою, i вся здригалася вiд плачу…
- Гаїнко, дочко, ходiм у хату!
Вона не вiдповiдала нiчого. Мати взяла її за руку й повела. Привела, посадовила за стiл.
- Гаїнко, внучко люба, не плач! - казав дiд.- Вiзьми в уста вечерi - як закон велить…
- Не можу! - скрикнула Гаїнка, знову схопилася та й побiгла в другу хату…
Довго тiєї ночi бiдолашна мати била поклони перед потемнiлими образами; довго на лiжковi в другiй хатi здригалося вiд плачу знеможене людське тiло i душа в йому ще бiльше знеможена була.
I темна нiч холодна слухала мовчки тих молитов, того плачу… байдужна, гнiтюча нiч.
Була ще одна душа,- i вона мучилася тяжко, безмiрно, того святого вечора - то була душа Iванова Момотова.
I тiло його змарнiло, зсохло,- ходив вiн марою. З братом нiколи не розмовляв, обминав його, коли де стрiвався. Скiльки разiв вiн казав собi: "Пiду признаюсь!.." Та й зупинявся… Через що? I сам добре не знає. Якийсь страх перед тим признанням обнiмав його. Розумiв, що скоро переступить цей порiг - зараз тодi повинен зректися всiх надiй, бо зруйнує все своє життя, перестане бути вiльною людиною, зникне зо свiту й житиме тiльки на те, щоб одбувати кару… I через те спинявся…
А муки дедалi гiршали. Наближалося свято, а вiн думав:
- То не менi. То людям побожним, чесним, а не душогубам.
I вiн зрозумiв, що всi радощi цього життя, все, що є в ньому гарного, ясного,- все не йому, все те належить невинним, самим невинним. А в його на душi страшна й пекуча вага, i вона з'їдає, вбиває йому душу. О, якби йому скинути ту вагу!..
Почував, що може скинути тiльки одним - покутою.
Тепер уже не було в його думок про те, що вiн зруйнує своє життя: зрозумiв тепер, що вiн уже зруйнував його ще тодi, тiєї ночi, як удвох iз Панасом пiшов до Грицька. Нiщо, навiть покута не зможе повернути йому занапащене… але жити так i далi була незмога…
I вiн зважився спокутувати.
Саме на свят-вечiр вiн зник iз села. Вiн пiшов у город.
Першого дня рiздва Гаїнка не пiшла й до церкви, безмiрне горе давило її. Нiколи ще воно не було таке тяжке. Не могла вона молитися, не могла на людей дивитися. Вже вона всi молитви перемолила, всi благання переблагала. Нi одного слова до людей у неї не було.
Покликали її до обiду,- не пiшла. Не вийшла з своєї хати, лежала на лiжковi нерухома й мовчуща. Не хотiла озиватися навiть до дiда й до матерi. Померклими очима дивилася кудись i нiчого не бачила. Нi, бачила… Там десь, були бiлi стiни… по стiнах патрети… малюнки… образи… рушники… вiкна… шафа з книжками… Це було десь далеко-далеко, мов по той бiк великої рiчки, мов за якоюсь скляною стiною… Звiдти й голоси озивалися - дiдiв, материн… А тут коло неї, коло Гаїнки, не було нiчого: нi хати, нi людей, нi голосу… Вона сама була, така сама, що навiть не розумiла, як можна бути не самiй…
Нащо її займають, щось до неї кажуть? Вона ж од їх далеко i не буде вже близько нiколи… нiколи… нiколи…
Вона буде сама, все сама… сама вмиратиме, сама зникатиме, аж поки не стане й її, як не стало Зiнька… був i не стало, i вже нiколи не буде… нiколи… нiколи…
I їй здається, мов уже починає душа її часточками зникати - розтає, розвiюється, як туман серед широких безмежних просторiв, як бiла хмарка серед блакитного неба: он розпливається шматочками… он розтає… он зникає… зникла…
А блакитне небо почина гаснути, тьмаритися… Помалу гасне, i за ним гасне й зникає все: патрети на стiнах… стiни… стiл… лави… вся хата… Нiчого нема, все розвiялось, зникло, потопло…
Тiльки далеко-далеко щось плаче… От усе дужче й дужче, ближче й ближче… Ой, так тяжко тужить, що аж голосом голосить-спiває… Ой, то ж на тому свiтi плачуть-тужать… Чого? Може над нею, що вона вмерла?
Затихло… вже й не тужать… Нiчого не видно, нiчого не чути, все зникло…
I вiдразу щось мов зашумiло, i тужiння озвалося знов - голосно…
Зiрвалася з лiжка й стала серед хати. Вся тремтiла. Що це?
Помагай бiг тобi, пане хазяїну!
Святий вечiр!
Пане хазяїну, славний пахарю!
Святий вечiр!
Застилай столи, клади пироги:
Святий вечiр!
Будуть у тебе славнiї гостi…
Святий вечiр!
Дiвчата колядують… Та вона ж цюю колядку сама спiвала, колядуючи в одному гуртi з їм, з Зiньком!.. Та вiн же, коло неї стоячи, її спiвав, а тепер де вiн? де вiн?
А дiвчата спiвали про того ж славного пахаря:
Не багато пожив, та й слави нажив:
Бiлим залiзом двiр обгородив,
Поставив ворота з щирого злота,
Помостив мости все чавуннiї,
Поставив стовпи все золотiї,
Поклав же жердя все срiбранеє,
Повiшав коври все шовковiї,
А сам поїхав на горду вiйну…
Ой, боже ж мiй! Не на вiйну ж вiн поїхав, не на вiйну!.. А пiшов вiн до темної темницi, як до сирої землi, як до глибокої ями!..
Як несамовита вона кинулася через сiни