Під тихими вербами - Борис Грінченко

Дем'ян, дру­гий ро­дич Зiнькiв, був не вiд то­го, щоб го­рiл­ку пи­ти ки­ну­ти, дак же од­нак не по­со­биться: за­ро­бiт­ки ма­лi, а вся­ко­му хатньому тре­бо­вi й краю не­ма,- хоч i не пи­ти­меш, то пi­деш до ба­га­ти­рiв кла­ня­ти­ся. Хi­ба що ото ски­даться грiш­ми, як Зiнько ра­дить, та за­вес­ти та­ке то­ва­рист­во, щоб один од­но­му по­соб­ляв,- це справ­дi доб­ре бу­ло б.

Одначе Кор­нiй Гра­бен­ко i з тим не згод­жу­вав­ся. Та йо­го не слу­ха­но, а слу­ха­но, як Зiнько роз­ка­зу­вав про то­ва­рист­во за­по­мо­ги, то вiн i пi­шов со­бi до­до­му, а за ним iще двоє ро­ди­чiв. По­роз­хо­ди­ли­ся до­до­му й жiн­ки, бо тре­ба бу­ло по ха­зяй­ст­ву. Оп­рiч чо­тирьох чо­ло­вiк то­ва­рист­ва, зос­та­ли­ся тiльки Ми­хай­ло, Сав­ка та Дем'ян. Цi троє прис­та­ли до гур­ту i на­вiть за­раз же по­да­ли по п'ять кар­бо­ван­цiв у склад­ку. Дiд До­рош усе дос­лу­хав­ся мовч­ки, а да­лi й со­бi оз­вав­ся:

- Слухав я вас, слу­хав, та й ду­маю со­бi: лю­ди хоч i мо­ло­дi, а роб­лять до ла­ду. Їй-бо, до впо­до­би ме­нi! Та тiльки не знаю: чи са­мих мо­ло­дих у вас до гур­ту прий­ма­ють, чи, мо­же, й ста­рих, га?

- Та як же! Вже ж i ста­рих! - за­го­мо­нi­ли навк­ру­ги.- Ще й ра­дi бу­де­мо, ко­ли ста­рi нам по­ра­ди да­ва­ти­муть.

- Поради!.. всмiхнувся дiд,- Та­кi муд­рi по­ро­би­ли­ся, що де вже нам, ста­рим, ра­ди­ти!.. Ну, а од­на­че прий­мiть i ме­не до сво­го гур­ту!

- Та нев­же, дi­ду? I ви прис­таєте? - зра­дiв Зiнько.- Оце так доб­ре!

Усi ду­же зве­се­ли­ли­ся, а Ва­сю­та гу­кав на всю ха­ту:

- Восьмеро нас те­пер, восьме­ро!

- Було б дев'яте­ро, як­би бi­до­лаш­ний Грицько жив! - про­мо­вив Дмит­ро.

- Так! - ска­зав Зiнько.- Не­хай же вiч­ний упо­кiй бу­де йо­го ду­шi, а ми йо­го, на­шо­го лю­бо­го то­ва­ри­ша, бу­де­мо пов­сяк­час iз­га­ду­ва­ти доб­рим сло­вом у своїй гро­ма­дi.

- Будемо! Бу­де­мо! - вiд­ка­за­ло то­ва­рист­во. Зга­да­ли тут i за дi­тей Грицько­вих. Во­ни зос­та­ли­ся без пу­тя­що­го дог­ля­ду. Ївга дав­но їх по­ки­ну­ла: пiш­ла з своїм си­ном до­до­му. Гро­ма­да нас­та­но­ви­ла над ни­ми опi­ку­ном Па­на­са Мо­мо­та. Вiн стар­шо­го хлоп­ця вiд­дав у най­ми, а тих двох заб­ра­ла Грицько­ва сест­ра - доб­ра жiн­ка, та в са­мої гурт дi­тей, та не гурт чо­го їсти; чо­ло­вiк її гнi­вається, що чу­жих дi­тей наб­ра­ла. А те­пер, як Па­на­са взя­то, то й дi­ти, й ху­до­ба зос­та­ли­ся без опi­ку­на. Тре­ба под­ба­ти, щоб нас­та­нов­ле­но доб­ро­го чо­ло­вi­ка, та за­по­мог­ти си­ро­там. Над­то ж, що Грицько їх то­ва­риш був. Ура­ди­ли й на­ва­жи­лись до­сяг­ти, щоб у гро­ма­дi опi­ку­ном нас­та­нов­ле­но або Зiнька, або ко­го iн­шо­го з їх то­ва­рист­ва.

Тодi вже за­го­мо­нi­ли про пе­ре­сельську зем­лю. На­ду­ма­ли спи­са­ти но­ву жа­ло­бу прос­то вже до гу­бер­на­то­ра, а на їй по­пiд­пи­су­ва­ти яко­мо­га бiльше лю­дей - мо­же, це по­со­бить.

- Тепер,- ка­зав Сав­ка,- ба­га­то прис­та­не, бо вже всi по­ба­чи­ли, ку­ди Де­ни­со­ве то­ва­рист­во хи­лить. Те­пер та­ких бу­де бiльше, що за на­ми обс­та­ва­ти­муть.

Зараз же Зiнько по­чав пи­са­ти жа­ло­бу, ви­чи­ту­вав на­пи­са­не, а ко­жен до­ки­дав, чо­го тре­ба ще до­да­ти.

Наприкiнцi дов­го ще го­во­ри­ли знов та­ки ж про тую го­рiл­ку i та­ки вра­ди­ли, щоб нiх­то з то­ва­рист­ва не пив її i в се­бе в ха­тi не мав.

Порозходилися то­ва­ри­шi вже пiз­но вве­че­рi. По­зад усiх ла­го­ди­ли­ся йти Ва­сю­та з Кар­пом.

- Ходiм уже, Кар­пе, до­до­му або­що,- ка­зав Ва­сю­та,- бо ти, ма­буть, ду­же спа­ти хо­чеш: увесь ве­чiр мовч­ки си­дiв, на­дув­ши­ся як сич.

Карпо справ­дi весь час був ду­же пох­му­рий та мов­чаз­ний.

- Я не спа­ти хо­чу, вiд­ка­зав,- а не­ве­се­ло ме­нi, що так во­но ро­биться…

- От та­кої! - по­гук­нув Ва­сю­та.- Тут тре­ба ра­дi­ти, а вiн су­мує. I Зiнько прий­шов, i то­ва­рист­ва на­шо­го по­бiльша­ло.

- Це-то доб­ре, та от ли­хо: ма­ла в нас си­ла ду­же, нi­чо­го не вдiємо про­ти їх.

- А я ду­маю так,- одка­зав Зiнько,- що як пе­ре­ва­жи­мо їх за пе­ре­сельську зем­лю, то до нас то­дi ба­га­то прис­та­не.

- Поки сон­це зiй­де, ро­са очi виїсть,- так са­ме пох­му­ро не згод­жу­вав­ся Кар­по.

- Ну, а що ж по-твоєму тре­ба ро­би­ти? - пи­тав Ва­сю­та.

- Силу їх за­на­пас­ти­ти. У ба­гатст­вi ве­ли­ко­му си­ла їх ве­ли­ка; роз­вi­яти їх ба­гатст­во за вiт­ром - не ста­не в їх си­ли, то­дi й нас нi­ве­чи­ти не бу­дуть.

- От та­кої! Як же ти йо­го роз­вiєш? - спи­тав Ва­сю­та.

Карпо по­мов­чав тро­хи. Во­ни бу­ли тiльки втрьох, бо вже й дiд До­рош пi­шов спа­ти.

- Глядiть же, брат­чи­ки: що я ка­за­ти­му за­раз, дак щоб во­но не йшло да­лi вух ва­ших,- про­мо­вив зго­дом.

- Да що це ти, Кар­пе, муд­руєш сьогод­нi? - зас­мi­яв­ся Зiнько.- Ми ж уже на те всi прис­та­ли, що що в нас го­во­риться, то­го нiх­то щоб не знав.

- До то­го ка­жу це, що тiльки двом вам звi­ря­юся, а бiльше й з то­ва­рист­ва щоб не до­вi­дав­ся нiх­то.

- Ну, га­разд, га­разд,- ка­жи вже!

- Думав я, брат­чи­ки, дов­го ду­ма­ми ве­ли­ки­ми та й на­ду­мав: не­ма нам спо­со­бу iн­шо­го, тiльки цей один: по­пiд­па­лю­ва­ти всiх, то з ди­мом роз­вiється i ба­гатст­во їх.

- Карпе, що це ти? Сха­ме­нись! - скрик­нув Зiнько.

Карпо, не вiд­по­вi­да­ючи, сiв бi­ля сто­лу i зi­пер го­ло­ву на ве­ли­ку свою ко­ща­ву ру­ку. Вту­пив­ши очi в дiл, си­дiв мовч­ки, двi зморш­ки гли­бо­кi ви­раз­но ляг­ли впо­пе­рек на­хи­ле­но­го ло­ба. Вреш­тi за­го­мо­нiв якимсь гост­рим неп­ри­хильним го­ло­сом, ще бiльше про­тя­га­ючи сло­ва, нiж зви­чай­но:

- Чого б я мав сха­ме­ну­ти­ся? По прав­дi ка­жу вам: не ме­нi сха­ме­ну­ти­ся, а вам тре­ба,- прий­шов уже той час… I не за­нед­бай­те йо­го, бо, ко­ли за­нед­баєте, го­ре всiм бу­де!.. Не­ма iн­шо­го спо­со­бу на тих лю­дей… Тре­ба їх су­ди­ти бо­жим су­дом, бо су­ди людськiї на свою руч во­ни по­вер­та­ють. Хi­ба не ба­чать цього очi ва­шi? Грицько з їми по прав­дi чи­нив - во­ни вби­ли йо­го; Зiнько за прав­ду став - во­ни в не­во­лю йо­го зав­да­ли.

- Завдали, та не вдер­жа­ли: i вий­шов же! - вiд­ка­зав Зiнько.

- Хвали бо­га, що Іван приз­нав­ся, а за­тяв­ся б вiн - мо­же б, i на Си­бiр ти по­манд­ру­вав у не­во­лю до­вiч­ну. Не­має в їх зми­лу­ван­ня. Не­хай же їх бо­жий суд, огонь су­дить, бо та­ких не грiх зiг­на­ти й зо свi­ту цього.

- Ото! - скрик­нув Ва­сю­та.- Глянь, як наш по­бож­ний Кар­по розг­нi­вав­ся! Це, ма­буть, та­ко­го з бо­жест­вен­них книг на­чи­тав.

Карпо пiд­вiв го­ло­ву, гля­нув на Ва­сю­ту, i справ­дi гнiв­ний огонь блис­нув в йо­го очах.

- А ти, Ва­сю­то, ко­ли не знаєш, то не смiй­ся. Ти бо­жест­вен­них книг не тя­миш, а я то­бi ска­жу, що як би про­чи­тав то­бi з їх де­що,- сам єси по­ба­чив би, що моя прав­да,