Під тихими вербами - Борис Грінченко
- Хiба ж палити, чи вбивати - то по-божому? - спитав Зiнько.
- Нi, нехай вiн скаже, по яких це божественних книгах написано, щоб таке робити? - допитувався Васюта.
- Скажу! - вiдповiв Карпо, знову спускаючи очi додолу.- Написано: рече господь Саваоф до Саула: нинi одомщу народовi Амаликовi за все, що сотворив вiн Iзраїлевi. I звелiв бог iти й поразити Амалика i не пощадити його, повбивати всiх - i чоловiкiв, i жiнок, i молодiж - аж до младенцiв малих; i знищити все добро їх: i воли їх, i вiвцi, i верблюди, i осли, i виногради… Все! I не послухався цар Саул: усiх побив, а царя амалицького помилував i не знищив добро найкраще… Тодi прийшов Самуїл i розсiк мечем сам царя того, а бог одвернув за цей грiх од царя Саула лице своє… Ото ж бачите, що вбивати бог велить нечестивих i добро їх iзнищувати!
- А хiба й тобi, Карпе,- хитренько спитав Васюта,- бог сказав, щоб ти їх попiдпалював або повбивав?
Зiнько всмiхнувся, але Карпо сидiв похмурий.
- Нi,- загомонiв Зiнько, - так не виходить. Христос уже пiсля iсторiї з Амаликом звелiв нам любитися, а не вбивати чи пiдпалювати. Добра злом не зробиш. Та й що з того було б? Адже їх багатство не в самiй хатi: є в їх-земля, є грошi в позиках та в банках,- згорить хата, то вони нову побудують та й знов почнуть хазяйнувати; а коли не вони, дак їх дiти; не їх дiти, дак iншi… А ти свою душу занапастиш, ще й на Сибiр пiдеш,- яке ж то добро?
- Ну, а що ж його чинити? - питався Карпо.
- Оте, що робимо. Свого права домагатися.
- Добре! Хай поки буде й так. Побачимо, що з цього буде.
Устав, попрощався й пiшов, за ним Васюта.
Зiнько бачив, що Карпо своїх думок не покинув, тiльки змовк, бо товаришi не пристають на те. Боявся трохи Зiнько тих думок, i не до вподоби вони йому були. Спершу дивувався, як то така гарна людина, як от Карпо, та могла таке надумати. Був чоловiк чесний дуже, правдивий, нiколи нiкого й на макове зернятко не одурив, сам завсiгди робив по правдi, як її розумiв, i вiд людей того вимагав, а тепер он що вигадав! Tax уже дуже роздратувала Карпа тая кривда людська! Нi, треба такi думки його припинити, бо з їх саме лихо буде, а припиняться вони зараз - аби з оцiєю морою, з оцiєю пересельською землею досягти свого. Тодi Карпо побачить, що, цим робом чинячи, можна досягти свого, а не тим, про який вiн каже.
I Зiнько з усiєї сили заходився якокога бiльше людей гуртувати до жалоби. Савка справдi не помилявся, що тепер люди, побачивши лихо, дужче приставатимуть до неї. Не минуло й тижня, вже тая жалоба була в губернатора. Цього разу товариству пощастило. Губернатор давно вже гнiвався за щось на того начальника i зараз же взяв до уваги жалобу з Диблiв. Через те незабаром до Диблянської волостi прийшов наказ: припинити справу з землею i вiдiбрати її поки в Дениса.
Ця несподiванка так уразила Дениса з товариством, мов грiм iз неба ясного дня. Вони не сподiвалися такої халепи, певнi бувши, що вже переважили. Денис уже по всьому селу величався й вихвалявся, що "дав по мордi свинi",- тобто Зiньковi з товариством,- а тепер он якої пинхви йому пiднесено! Сором i в вiчi людям глянути! Так було нiяково, що Денис не пiшов у громаду, як вона зiбралася незабаром пiсля того. Трапилося, що саме в той день не було в громадi ще трьох iз його товариства: Копаницю начальник несподiвано викликав у город, Рябченко лежав хворий, а в Тонконоженка брат оддавав дочку, дак Терешко, добре випивши на весiллi, спав саме тодi п'яний. Через те й Зiньковi прихильники насмiлилися в громадi дужче, i як Васюта озвався за дiти Грицьковi, то й не вельми важко було зробити, що громада опiкуном над їми настановила Зiнька.
- А що, Карпе,казав Васюта, iдучи з громади,- отже бачиш, що не все вони нам, а й ми їм можемо вкрутити хвоста. З землею облизня вже пiймали, а й тепер знову тертого хрону пiднесли їм такого, що довго в носi крутитиме. От побачиш, що й далi духопели вiд нас їстимуть, та таки й не дамо нам у кашу наплювати.
- Не хвались так, Васюто,- вiдповiв своїм поважним голосом Карпо, короткi-бо очi людськiї, не видко їм кiнця дiловi.
- Тобто, кажи гоц, як перескочиш? Та вже якось перескочимо! А як часом коли й увiрвемось у рiв, дак видряпаємось. Отже й тепер: зовсiм уже "сiдай на дно" були, а тепер пiшли нашi вгору! Ой, хочеться менi посмiятися з проклятих дерiїв!
I Васюта таки й не втерпiв: хоч iз старих дерiїв i не поглузував, дак, пiшовши того вечора на вулицю, причепився знову до Микити Тонконоженка. Цьому недавнечко притичина трапилася. Останнiми часами серед парубоцтва завелися карти, не то великi парубки, а й хлопцi-пiдпарубочi такими картниками поробилися, що як де зiйшлися, так зараз i гулять, звичайно, на грошi. Микита, звiсно, був у цiй справi поперед усiх, i одного разу трапилось, що за вечiр тридцять карбованцiв програв. Двадцять оддав, а десятки не стало. До батька не посмiв iти, дак добрав ключа до батькової скринi, де грошi були, а батько саме тодi сусiль у хату. Хоч i як потурав синовi, але за це попобив дуже. Васюта зараз i вчепився за те. Побачивши на вулицi серед парубкiв та дiвчат Микиту, гукнув:
- Агов, хлопцi й дiвчата! Слухайте лишень сюди! Буду вiршу проказувати.
- Яку вiршу? Хiба тепер святки, чи що?
- Дарма, що не святки, а ви слухайте!
Розсiвся на колодi, зiперся руками на колiна, втупив очi в землю та й почав вигадувати,- вiн був мистець на такi прикладки:
- Як був собi чоловiк Трандита, та була в його сiра мужицька свита, а вiн каже: "Чорт батька зна яка паскудна одежа: не можна хлiба їсти лежа!.."
- Ха-ха-ха! - зареготався дехто, зрозумiвши, куди це Васюта цiляє. Догадався, мабуть, i сам Микита, та не виявляв того. Став навпроти Васюти, однiєю рукою пiдперся в боки, а другою держав цигарку, пихкаючи димом та раз у раз чвиркаючи через губу.
- Дак не можна, каже, хлiба їсти лежа… Якби менi хоч драна ганчiрина, да з панського колiна, бо я сам уже здорово на пана закривився, як серед